Сьогодні я хотів би оминути банальні аргументи про важливість цілісного культурного простору, російський вплив, і все інше. Бо все це — фігня в порівнянні із тією проблемою із якою ми вже стикаємося, і ще стикнемося не раз. Соціальна дружба.
Вчора сталася дуже неприємна історія. Дівчина намагалася щось замовити в магазині, який належав військовим. На її звернення відповіли російською, через що вона попросила перейти у спілкуванні на українську. І була послана нахуй, на її голову вилили пасаж про те, що співрозмовник взагалі-то рік в «твойом бахмутє єбаном» і взагалі вона лицемірка, перейшла 24-го, і так далі, і таке інше.
Тут можна було поговорити про стосунки військових і цивільних, якби мова не йшла про щось більш серйозне. Бо тейк «а я вообщє-то говорю на руском і в рази больше патріот» існував задовго до війни. І навіть задовго до 2014. Війна змінила хіба що поверхню конфлікту.
Тепер ми отримали дійсно поважну соціальну групу, яка водночас не має чіткої суб'єктонсті. Армія — надто велика і різношорсна організація, щоб мати якісь свої політичні погляди і бажання. На вчорашньому стрімі я казав, що дітьми можна аргументувати все що завгодно, бо діти не мають суб'єктності. Однак, на жаль, є ще одна така соціальна група. Військові.
Подібні аргументи я називаю argumentum ad frontum. Військовими можна пояснити, чому Україна має бути двомовною, військовими можна пояснити, чому Україна має бути суто україномовною. Військовими можна аргументувати необхідність цивільних партнерств, бажаннями військових можна пояснити чому вони не потрібні. Чому нам потрібна жорстка диктатура, і чому ми маємо обмежувати гейтспіч. Достатньо просто виловити серед сотень тисяч людей одного, і на основі цієї думки пропагувати певні ідеї.
Ця аргументація хитка сама по собі, часто «давайте спитаємо хлопчиків на фронті» перетворюється на парад лицемірства, коли ті військові, які транслюють прийнятні для спікера думки, стають героями і правильними, а решта і воюють неправильно, і воюють мало, і взагалі погані люди. І не врятують тут навіть відгуки побратимів чи реальні досягнення. Якщо завгодно, стається така собі об’єктивізація, де військовий всього лишень легалізуючий елемент.
Цей срач дуже старий, зараз він просто підсилився, знайшовши для себе підтримку. Скільки існує українська держава, стільки ж і існують ці «ігри патріотів», коли кожен намагається довести, що він патріот в більшій мірі, і довести, що опонент патріотом тільки прикидається. Скажете, що патріотизм — це любов до батьківщини, наявність спільного звичаю, і досвіду, бажання бути корисним? Хуй там плавав! Патріотизм ще треба довести, в особливо упоротих випадках патріотизм треба доводити на основі того, як часто опонент викидає недопалок в смітник. І я це не придумав, я таке реально чув.
І це не погано, коли люди хочуть діяти; погано, що ми отримуємо ієрархію із справжніх патріотів і тих, хто прикидається. Визначити ж це потрібно звісно на власний розсуд. Культура сорому, як вона є.
Плакату на ілюстрації вже трохи менше 20 років. Розумієте, це не просто шизоплакат, це зліпок епохи. Тоді було багато брудної агітації, однак це одна з найбільш відомих і показових.
Пролетарі, які годують біндєр на заході, що увірували, ніби вони «щирі свідоміти», бо говорять українською — ось який був наратив. Знайти його елементи, можна ще в радянській пропаганді і в тих плакатах з Перцю про жидонаціоналізм. Існують западенці, які говорять українською, і з цього приводу вважають, що держава належить їм. Час брати владу у свої руки!
Ніякого прямого зв'язку між війною і російськомовністю, як це не прикро для мовнюків, не існує.
Мейнстрімний націоналізм — ідея егалітаристська, це політична спільність людей, які відчувають спільну ідентичність, і тому хочуть разом діяти, для її розвитку. У громадянського націоналізму нема своєї партії, і своїх чітких політичних поглядів. В етнічного нема тим паче. Нація — це уявна спільнота, а не організація. Жодних ієрархій — як раз навпаки, націоналізм був реакцією на касти, де були феодали і чернь. Він же стверджує, що і хазяїн, і король, і селянин є народ. Просто за фактом приналежності до одного суспільства.
Але що ми отримали? Ми отримали конфлікт за ієрархії, хто більший патріот. Звідти ж ці пасажи про лицемірство і псевдопатріотизм. Подібні вислови існують щоб захистити власне місце в ієрархії, яка утворюється при спілкуванні. Бо вони відчувають на неї зазіхання.
Та звідки ж це береться? З нашої мовної шизофренії.
Люди — ксенофоби. Люди не люблять нон-конформізм, і коли хтось з членів суспілства веде себе незвичайно, це викликає певну реакцію.
А ще люди сприймають інших людей, як óбрази. І люди не люблять, коли ці образи руйнуються. Перехід на мову це як раз і є нон-конформізм і злам звичних уявлень. В цьому природа всіх цих «ти шо, зі Львова?»
Форсованої українізації не буде. Люди люблять усталені патерни, а вона їх руйнує. Тому фаріонщина із її «не україномовний дорівнює русак» — ідеалістична маячня. Хочеш-не хочеш, а суспільство тягнутиме тебе в вєлікомогучій. Просто тому, що саме суспільство вже там.
Коли люди спілкуються, вони намагаються встановити певний рівень стосунків. І проблема в тому, що коли ви говорите однією мовою, а співрозмовник говорить іншою, встановити їх досить складно. Як би ви не намагалися, а між вами буде стіна. В таких стосунках хтось обов'язково відчуватиме, що він лицемір, а інший, що він дохуя бере.
Зараз багато людей переходять на українську, і вони самі можуть це відчути. Коли ви починаєте відчувати себе лицеміром, який якийсь дохуя правильний. Навіть якщо вам про це прямим текстом не говорять. Бо, як правило, мова йде саме про цей нон-конформізм. Вибір мови — це ваш свідомий вибір, на який у вас були причини.
Як правило, люди говорять російською, не тому що у них є якісь переконання, а тому що «їм так зручно».
Натомість, вони є у тих, хто свідомо переходить на українську. От тоді і починаються історії хто ж більше чи менше патріот, хто більше лицемір. Люди не люблять нон-конформізм, вони відчуваються якусь зверхність. Ніби вони більш правильні. В нашій мовній шизофренії такі люди можуть сприйматися, як щось зверхнє, ніби існує якась ієрархія мов, на яку ці люди намагаються залізти. І звісно, вона викликає супротив, намагання скинути лицемірів.
Говорити українською — це лицемірство. Щоб нею говорити, треба говорити ідеально, і не бути мудаком. Інакше вам обов'язково натякнуть на непослідовність. Українська — для праведників, для решти — російська.
Тільки-но проблема в тому, що ніякої цієї ієрархії в реальності і не існує. Її вигадали. Звісно, існує фаріонщина, але це крайні випадки, що засуджуються. А придумали її тому, що її плутають, бо від нон-конформізму відчуття дуже схожі. Бо сам нон-конформізм дуже близький до епатування публіки.
Звісно причина українізації людей не епатування, і я не говорю, що це неправильно. Я сам перейшов на українську.
Просто коли один опонент говорить українською, а інший російською, з'являється якась стіна, ми ніби один одного не розуміємо до кінця, ніби один із нас вискочка. З'являється відчуття, що щось неправильно, якого складно позбутися. Людина в оптиці інших ніби раніше була собою, а зараз вона почала виїбони. Люди не люблять різких змін. Ніби існує якийсь ціннісний конфлікт, який ми не можемо розв'язати.
Такі випадки будуть відбуватися до того, поки двомовність практично не зникне. Головна проблема двомовності України — не російський культурний вплив, не російська пропаганда, хоча все це має місце. А те що, різні люди ніби живуть у різних світах.
Це «різномаїття» — не якесь надбання, це отрута, яка роз'їдає соціальну дружбу всередині нації. Вчорашній випадок показовий тим, що він просто дуже наглядно демонструє ті емоції, які ми переживаємо.
Можливо, російськомовний не дорівнює росіянину, і він може навіть більше патріот, просто ця двомовність руйнує довіру між людьми. Мова — це кордон, хочете ви цього чи ні, просто поки він проходить між нами.
