Чи треба заборонити казино в Україні? Частина 2: Заборонити неможна легалізувати

В попередній частині, ми визначили, що сучасна хвиля проти казино, скоріше є моральною панікою, ніж реальною проблемою, яку необхідно терміново вирішувати. Ми не можемо бути у цьому впевненні до кінця, при необхідності проводити підрахунки непрямими методами і практично повною відсутністю статистики. Ніхто навіть не спробував провести хоч якийсь підрахунок, що відбувається з галуззю насправді. І наразі держава намагається буквально вирішити проблему в сліпу. На мою думку, це саме те, що на так з цією дискусією, і сьогодні я дам зрозуміти, що це тотальна проблема.

Це друга частина нашого дослідження, що робити з казино: заборонити, зарегулювати, чи віддати все на відкуп не видимій руці ринку? Той факт, що те що відбувається зараз моральна паніка не применшує значущість загальної дискусії. А вона насправді дуже цікава.

Впершу чергу тому що тут складно завести стару добру лібертаріанську пісню про «ще срати забороніть». Ця дискусія складніше ніж дискусія про наркотики, аборти чи навіть зброю.

Якщо б мене спитали, на що вона схожа у першу чергу, я би відповів би що… на причини громадянської війни в США.

А перед тим прошу заглянути на мій телеграм канал. Свині біжуть, пані та панове.

Прихильники так званого Lost Cause of the Confederacy виступають на тому, що бійня була геть не за питання рабства, але про розподіль повноважень між федеральним рівнем і штатами. Вони спираються на те, що сам Лінкольн на початку війни не підтримував примусове скасування рабства, прихильники лост кос пригадають його висловлювання про те, як нам потрібні порти півдня і скільки ми втратимо податків. Та й взагалі не могли  ж дорослі білі цисгендерні дядьки чубитися за якихось ніг…рабів.

Лідери революції мабуть в гробах перевертаються, коли їх нащадки ламають списи за те, що вони взагалі були чи не ледь проти рабства. Ніби і не писали вони ніяки документи про причини сецесії. А у багатьох сепаратистських штатах не складалися вони з даного питання трохи більше ніж повністю.

Ані вони, ані їх опоненти не заперечують ані перше, ані друге, звісно якщо вони про перше і друге знають. Просто сторони приділяють тим чи іншим фактам різну вагу і акценти. Прихильники lost cause не заперечують документи про причини сецесії, вони просто намагаються сказати, що це не так важливо, як наприклад деякі висловлювання тодішнього президента, які ще й до того часто своєнравно інтерпретовані.

На відміну від питань наркотиків, зброї чи абортів, прихильники і супротивники, так само як у випадку лост кос, не заперечують наведених опонентами фактів. Складно сперечатися з вигодами легалізації, коли з прикладів Макао, Лас-Вегас чи Монте-Карло.

Так само прихильники не заперечують, що казино, навіть чесне і зарегульоване, все одно викликає соціальні витрати. Складно сперечатися, коли наводять драматичні, і що страшніше, реальні історії, про те, як ігрозалежний аби відігратися продав всі меблі та заклав нирку сина. А потім програв. (ситуація абсолютно вигадана, всі співпадіння з реальністю випадкові).

Та чорт з ним із сином, скільки грошей ми втрачаємо від розвитку цього раку суспільства.

Тобто дискусія виглядає як такі собі ваги. На одній стороні соціальні витрати, а на другій економічні переваги.

Але в який бік мусять склонятися терези? Те що казино несе соціальні витрати здається очевидним і не викликає суперечок. Питання в тому які конкретні соціальні витрати генерують конкретно казино. Порівняння витрат за умов різної політики мусять як раз і бути орієнтиром у визначенні цієї самої політики.

Поняття соціальних витрат досить широке і в нього можна засунити багато чого і водночас. Туди потрапляють і втрати сімей жертв, і підняття кримінагеної ситуації, і видатки на лікування залежності, і соціальні забезпечення, і витрати від вимивання робочої сили, і моральні страждання, і неповерненні борги. От в цьому і проблема, з’являється великий соблазн скласти коров і груші.

Серед найдених мною наукових робіт найбільш глибоко питання соціальних втрат розібрав економіст Дуглас М. Волкер з Чарлестонського коледжу. По-перше він надає чітке визначення, що таке соціальна втрата. Соціальна втрата це коли сукупний добробут в результаті вчинення певної дії падає. Тобто це ті негативні ефекти, в результаті котрих суспільство втрачає сумарних доход. 

Щоб зрозуміти це краще, наводиться два основних приклади. Наприклад, крадіжка сама по собі соціальною втратою не є. Від того, що телевізор перенесли з одного будинку в інший, телевізорів в світі не стало менше. Це називається трансферта.

Соціальні витрати тут породжує те, що вона здійснена насильно. Це те що жертва може бути наляканою, підняття криміногенної ситуації може стати стимулом для підсилення видатків на охорону, бо потенційне ігнорування призведе до появи нових прецидентів.

Інший приклад це податки. Самі по собі податки не несуть соціальних витрат. Але їх процес збирання, забезпечення роботи податкової, витрати на оптимізацію, так. Тут важливо відмітити, що мова йде саме про витрати, зараз ми розглядаємо тільки аспекти з від’ємним значенням, навіть якщо при додаванні вигод, вони компенсуються. 

З даного визначення виводиться, що соціальними витратами від гемблінгу є ті дії, які ведуть до втрат, тобто не стали трансакцією, і були спричиненні саме залежністю від казино, а не сопутніми факторами.

Коли людина постає перед вибором обрати поміж Х та Y, вона обирає X якщо на її думку, в цьому більше переваг. Це рішення не обов’язково має бути найбільши оптимальним. Важливо, що на даний момент для гравця це здавалися найбільш вигідною поведінкою серед усіх.

Ми зараз не сперечаємося про раціональність цього вибору як такого, про його цінність і ефективність. Просто навіть якщо гравець є залежним, був час коли він таким не був, і тоді він прийняв таке рішення поміж усіх інших варіантів. Тобто набута залежність, є результатом в-першу чергу добровільно прийнятих рішень, навіть якщо вони жаліють про них в майбутньому. Як пишуть дослідники, на яких посилається вищезазначений автор, залежність виникає від неправильного, але добровільно використанних ресурсів. Якби наркомани розпоряджалися б їма ефективно, тобто знали б міру, вони не стали б наркоманами.

І якщо це так, то дуже важливо виявити причини чому так відбувається. Хоча розлад ігрової залежності це реальна хвороба, вона дуже часто може бути лишень сопутнім фактором.

Вільям Томпсон з університету Невади проводив опитування в клубі анонімних гемблерів(так, такі існують) у Коннектікуті та Вісконсіні. Він виявив, що більшість з них страждали і на інші розлади. 69 з 98 опитанних в Вісконсіні зверталися за допомогою до психіатрів, 23 у боротьбі з алкозалежністю, ще 46 з іншими проблемами, в тому числі 14 із депресією, та 12 із проблемами в родині. 30 з опитаних були алкоголіками, 25 шопоголіки, 22 мали проблеми з переїданням, 14 були наркоманами. Можна зробити висновок, що більше ніж дві третини усіх випадків ігрової залежності лишень супотні симптоми інших психічних розладів.

Волкер відзначає, що ймовірно ці дані можуть бути завищенні і тих, в кого першопричиною є гемблінг серед залежних може бути більше. Клуби анонімних гемблерів вже містять найбільш тяжкі випадків, та й сам причинно-наслідковий зв’язок не є очевидним. Хтось вже мав проблеми, десь вони самі стали супутніми факторами. Але коли нас цікавить саме вплив регуляторної політики, ми маємо говорити про першопричини. Звісно якщо ви просто антиказино-лобіст, то вас має цікавити тільки казино, але якщо ми хочемо дійсно зменшити проблему, то нам варто брати до уваги і субститути. І нам є важливим той факт, що багато хто з них прийшов туди з причин вже існуючих соціальних проблем, а казино є лишень способом приглушити душевний біль або результат зневіри в соціальних інститутах, що теж є наслідком вищеописаного.

Не прямо, про щось подібне свідчать і статистика про зв’язок між доступністю гемблінга і злочинності. Хоча подібне здається очевидним, але читаючи мета-дослідження можна побачити, що вчені не знайшли зв’язку між легальними казино та злочинністю.

Я не кажу, що в такому разі лудоманія не викликає проблем, і якщо людина ще й алкоголік це припиняє бути проблемою. Я кажу, що по миру людей можу пустити далеко не тільки вона, і алкоголізм не менша, а то і більша проблема. І в такому разі зниження життя є наслідком саме алкоголізму.

Я не заперечує, що воно може ще більше погіршити ситуацію. Просто при порівнянні екстерналій політики важливо чітко визначити соціальні витрати.

Волкер перераховує такі соціальні витрати як витрати на роботу поліції, судові розгляди, ув’язнення, там, де це спричинили саме ігрові розлади, але якщо вони є основним, а не супутнім показником. Якщо це справдливо важливо врахувати також витрати на лікування, в тій мірі наскільки лікується саме лудоманія. Ще туди відносяться ресурси витраченні на стягування соціальних боргів. Саме ці екстерналії викликає казино для оточуючих, які не пов'язані з подібними гравцями.

Волкер наводить, що один хворий ігровою залежність, як основним розладом (як зазначено вище це далеко не всі) американському суспільству вартує 3 тисяч доларів. Хоча його оцінки виглядають оптимістичними, це також дуже багато, але, розумієте, це хріновий підхід, робити вигляд, що легалайз\заборона це тумблер, де є екстерналії і їх нема. Ніби хай вже існує якийсь маргінальний чорний ринок, аби білий мене не турбував. Але це працює не так, і коли ми визначаємо політику, ми маємо порівнювати наслідки дій. І наскільки взагалі цей ринок можна підкорити. Інакше це схоже просто на намагання заховати проблему від себе. 

Те що щось є трансфертою також не применшує масштаб проблеми, просто порівнювати вигоди від політик, не відділивши мух від котлет, безглуздо, екстерналії заборони можна просто недооцінити, переоцінивши переваги, або просто порушити причинно-наслідковий зв’язок. Про ці самі екстерналії ми і поговоримо далі.

Супротивники заборони часто нагадують про історичний досвід. Наводяться приклади сухих законів в США чи ссср, але проблема в тому, що розуміння казино через призму алкоголю не зовсім правильне як таке.

Чому взагалі заборони не спрацювали? Справа в тому, що алкоголь є тим, що називають продуктом з нееластичним попитом, в першу чергу це обумовлено культурними факторами і характеристикою товару. А значить є ті, хто цей попит буде реалізовувати.

Так як реалізовувати попит стає складнішим, то падає доступність, а з ним ціна. Доступність товару впливає на поведінку. Якщо раніше люди йшли в бар випети кухель пива, то тепер якщо людина платить велику суму перекупам, значить її наміри набагато більш серйозі. Можливо п’є вона рідше, але якщо вона п’є то вже п’є серйозно. 

І справа тут в тому, що хоча казино в цьому плані має багато спільного: його вічним супутником є великий чорний ринок, а сам товар попри все привабливим для покупця, він має і відмінності.

Заборони алкоголю фактично виводять з ринку найбільш прийнятні для суспільства продукти. Для більшості все ж таки кухель пива раз на тиждень краще ніж пляшки горілки раз на два.
Якщо обмеження на продукт існують, то вони дуже мало ким сприймаються як те що от треба дістати за будь яку ціну. Тож за умови відсутності сухого закону, чорний ринок алкопродукції зникає практично повністю.

Щось схоже відбувається із наркотиками. Хоча легалайз залишає площину для чорного ринку, наприклад для тяжких наркотиків, він також виводить з ринку багато зашкідливих товарів, ще й дарує культуру споживання. До того ж менш шкідлива трава забирає на себе частину п’ющих.

Із легалізацію казино все складніше. У випадку легального алкоголю, чорний ринок зникає практично повністю, аналогічно зникає більшість тяжких наркотиків, через очевидні конкуретні переваги легального товару. Але у випадку казино, ці конкурентні переваги є не настільки очевидними.

Держава дійсно може запропонувати гарантію виплат, певної безпеки і страхування на випадок розвитку лудоманії. 

Але нелегальним казино є що запропонувати натомість. «Чорні казино» не можуть запропонувати все вище зазначене, але продукти, які надають вони, далеко не завжди «білим» в настільки суху, як це стається з тим же алкоголем.

Програмне забезпечення може бути некоректно налаштоване, реальні виграші бути мізерними в порівнянні з нормами, що вимагає держава, гарантії виплат ніхто не гарантувати, а про відповідальну гру взагалі можна не згадувати. Але звільненні ресурси вони можуть направляти у нечувано, для білих казино, щедрі акції, пропонувати бонуси, величезні фріспіни, які в моменті можуть здаватися більш вигідними пропозиціями ніж від білих, особливо для лудомана.

Здається попит на казино є значно менш еластичним ніж попит на алкоголь чи цигарки, і навіть шмаль. Чорний ринок не тільки не зникає повністю, як в першому випадку, не тільки частково, як в останньому, а залишається сильним конкурентом навіть в умовах легалізації.

На жаль, цей факт говорить, що якщо не більшість, то значна частина соціальних витрат від казино зберігатимуться і при повній забороні. 

Хоча сама кількість гравців на нелегальних майданчиках може бути меншою, кількість проблемних гравців серед них більшою, що підійматие соціальні витрати в перерахунку на гравця непропоційно більшими.

Погана новина для тих хто мріє про повний легалайз: чорні казино можливо і послабнуть, але не зникнуть повністю. Соціальні витрати лишатимуться значущими. Лібертаріанського раю не станеться, та власне і не сталося.

Але для прихильників повної заборони новина не більш втішна: за вищезазначених умов, ймовірніше всього, соціальні витрати продовжуватимуть бути високими, війна буде запеклою і ніколи не закінчиться. Особливо якщо брати до уваги і субститу, тобто ті речі на які людина може перемкнути власний селфхарм. Навіть якщо нам вдастся вивести в біле поле частину гравці ми ймовірно вже знизимо ризик винекниння соціальних витрат від лудоманії, як основної хвороби.

Це стосується в тому числі і реклами. Так, з одного боку реклама дійсно поширює допустимість казино в очах населення, підіймає ймовірність того, що людина почне у нього грати. Це науковий консенсус серед дослідників тематики (от вам пара метадосліджень на цю тему), та й зрозуміло це наочно. 

Але з іншого боку, повна або черезмірна її заборона може погіршить позиції білих казино на ринку, в умовах де чорний все ще може впроваджувати рекламу, а він може. Саме тому дослідники і не спішать пропонувати ті ж самі рецепти, що і у випадку з алкоголем чи цигарками: тема недостатньо досліджена, особливо в контексті поширення онлайн-гемблінгу.

Дуже важливо знайти хиткий баланс, як випадково не позбавити можливості біле казино витісняти чорних конкурентів, а з іншого мінімізувати кількість нових гравців. Держава має впершу чергу контролювати ризики, вмикаючи механізми конкуренції за гравців. Поріг входу мусить бути низьким, але водночас відчутним, аби гравців не ставало багато, але люди також не йшли за тим що білі казино запропонувати не можуть. Держава сама може забирати гравців, стимулюючи лотереї, та інші більш безпечні азартні розваги. Віднайти цей баланс в регулювання насправді надскладна задача, що вимагає багато досліджень.

Пошук балансу ускладнюється необхідністю балансувати між групами інтересів. Волкер наводить ще одну соціальну витрати про яку я навмисно не сказав до того. Вона називається політика.

Якщо на кону стоять великі бариші, то і лобісти у цього будуть також відповідні. Занадто жорсткі, а головне не прозорі регуляції означатимуть більше видатки на лобізм, так само як занадто ліберальні також. Але з іншого боку барикад. 

Бізнес боятиметься того що називається канабалізація, коли казино виштовхують кафе і ресторани з ринку, най дослідники сперечаються наскільки це обґрунтований страх. Не-гравці ймовірно надаватимуть перевагу саме не гральним закладам, бо перші викликають в них відразу. Але це не заважає цим побоюванням бути реальними, і примушуватиме бізнес лобіювати обмеження, докладатимуться громадські організації, як консервативні, так і ліві політики. Воістину бутлегери і баптисти.

Як бачимо не тільки сама дискусія ніби балансує на терезах. Якщо зробити правила надто суворими – чорне казино витіснить біле, від чого соціальні видатки залишатимуться високими, а ризик розвитку лудоманії більшим, уряд та парламент штурмуватимуть лобісти. Якщо зробити правило надто м’якими – ми ризикуємо втратити контроль і отримати вже справжню лудоепідмію, моральні паніки, і знову ж лобізм, тільки вже з боку супротивників. А ще до того іншого бізнесу розважального сегменту, що боїться витіснення себе казином. 

Зробити поріг входу зависоким – і ми знову стимулюватимемо чорний ринок, занизькими – і знову стикатимемося з розростанням галузі.

Зробимо багато реклами – і люди частіше гратимуть в казино, зробимо замало – і чорний ринок стане популярнішим.

Багато людей вважають, що з цим ринком все просто, треба або навпаки заводити розмови про те, що сьогодні банять казино, а завтра шо срати?!Або навпаки тупо заборонити, кому надо той і так зіграє, навіть не розуміючи наскільки тонкий лід і як просто допуститися помилок. От про цих людей ми і поговоримо в наступній, останній частині.

Далі буде…