Я пригадую того солом’яного пучка, з якого він робився. Спершу дід переживав за урожай ще далеко перед тим — у серпні, коли з довгих стеблин виблискували золотими кольорами колоски, ніби вістря, що прорізається крізь злободенну втому. А потім обережно вибирав для нього найбільш уцілілі після жнив, тримав їх окремою купкою на горищі, щоби потім зробити з них його — дідуха.
Ми заходили в кімнату, де вже було повно всіляких наїдків і узвар, а мій погляд спершу втікав у найдальший куток — туди, де висів весільний портрет діда і баби, а зліва від нього — ікона. Внизу, симетрично від цих обох образків стояв дідух. Я ставив собі питання, для чого він тут, адже відчував присутність когось, кого я не бачу, не знаю його імени, але обов’язково знаю, що він тут є, сідає разом із нами до столу, слухає наші колядки, нечутно ні для кого хвалить грибний суп, а потім обережно береться до куті — так, щоб ніхто і далі його не помічав. Така присутність чийогось духу додавала до магії Різдва найбільшої таємничості. До всього цього бабця ще мала звичку класти ложку і виделку, а до них — окрему тарілку на стіл, примовляючи, що все це для тих, хто приходить сюди раз на рік — для померлих, яких тільки на Різдво відпускають з того світу.
А коли всі розходились, баба йшла на кухню, щось із собою беручи, я залишався один у кімнаті, де ми всі вечеряли. Ті не торкані ніким приладдя і тарілка забиралися останніми зі столу — тоді ж, коли й свічка. Я пильно вдивлявся туди, де вони стояли, іноді повертаючись назад — у той куток, де стояв дідух, аби помітити бодай якусь фізичну ознаку чиєїсь тут присутності.
Я ніколи не бачив, як дід складає ці снопи докупи, як робить із них дідуха, і це було доповненням до всієї тієї таємничості. Пам’ятаю, як вперше свідомо зрозумів, що цей солом’яний сніп, покладений у куті, з’являється там тільки на Святвечір. І потім довго не уявляв собі, як до цього часу не бачив його. Мені було 4 або 5 років, а це, знаєте, непоганий вік, щоб складати собі особисту філософію Різдва і починати щось обирати для себе, що потім буде з тобою впродовж цілого життя — і ти нестимеш це у своїй пам’яті і в своїх звичках, дорослішаючи, не уявляючи згодом собі Різдва без цього. Так працює феномен тяглості: непоборний символізм тих речей, які були поруч з тобою, коли ти тільки-но почав щось усвідомлювати, вже не відпустить тебе ніколи.
Я щоразу обережно підходив до нього, боячись торкатися. Він стояв у тому кутку, іноді ледь видний мені через погане освітлення, і було так тихо-тихо, що здавалося, що сам Рождений Дівою зараз тут і знову народився. Здавалося, цей дім збудований кимось, хто зараз у нього втілився і оберігає його, спостерігаючи за нами всіма, щоби ми не могли порушити жодного канону Святої вечері.
Бабця завжди чіпляла кілька сушених квіток до нього, аби краще виглядав. Вона завше вчила мене шанувати померлих, навіть тих, кого я вже не застав. “Якщо схочеш когось забути, то згадай, що завдяки їм усім з’явився ти, завдяки їхнім зустрічам, коханням, їхньому спільному побуту і врешті-решт виживанню у скруті”, — говорила вона мені щоразу. І щоразу брала квіти на цвинтар, куди ходила на другий чи третій день Різдва. А дідух зникав одразу після першого дня, і я ніколи не смілився запитати, куди він зникає. Я не мав сміливості, аби підійти і сказати їй, щоби взяла мене із собою на кладовище. Я догадувався, що дідух теж десь у тих місцях: всі померлі, з’явившись через нього до нас на вечерю, відходили потім, а бабця таким чином дякувала їм, відвідуючи у місцях їхнього вічного спочинку.
А потім я зрозумів одну важливу річ: ми завжди намагалися у щось вірити. В щось, без чого не могло бути того Різдва, того спокійного і меланхолійного дитинства, повного всіляких дивувань і домислів, своєрідної дитячої філософії, яка будувалася найперше на вірі. Ми вірили, що до нас приходять предки, бо поважаємо їх і сповна розуміємо, що таки точно без них ми не могли би з’явитися на цей світ, що вони жили попри найбільші негаразди, які ми можемо і не можемо собі уявити, переживали страшенні трагедії та іронії людської долі, так само зустрічаюсь випадково і не випадково посеред вулиці, перетинаючись поглядами, будуючи згодом спільний побут, де обов’язково на покуті були весільний портрет і ікона. У старій дерев’яній хаті, де жила дідова бабця, досі так усе й стоїть І я підозрюю, що дідух час від часу клали й там, з повагою і непохитною вірою. А потім сідали до столу, який обов’язково був біля печі, що вночі — тепла і з попелом від вугілля усередині — служила за ліжко.
А після вечері я повертався у свою кімнату, похапцем збираючись колядувати і починав усвідомлювати на ціле життя: є ті, що хочуть вірити навіть попри тотальну зневіру інших; є ті, що не бояться вірити, навіть попри страшні лякання.
