Франція. Пошук місця під сонцем

Батьки зовнішньої політики Франції прагнули здобути велич гідну для держави. Витоки цього прагнення слід шукати ще у часи “Старого Режиму”, королівство тоді було лідером у Європі, силою, з якою рахувалися усі оточуючі. За часів Наполеона Франція намагалася бути європейським гегемоном. Впродовж XIX ст. держава, попри зміни влади, війни та нестабільність намагалася не втрачати передові позиції у світі.

Проте внаслідок французького безсилля у Другій Світовій Війні держава втратила своє лице, тому претензії на роль лідера у Європі були обмеженими, хоча прагнення до величі зберігалося. Французів запевняли, що вони можуть бути членом переможної коаліції і заслуговують на відповідне ставлення. Це підтримувала і москва, оскільки бачила у Парижі противагу британцям, тим паче ліві настрої на французьких землях мають давню історію.

Прагнення до лідерства висловлював Шарль де Голль, який говорив: “Франція лише в тому випадку є справжньою Францією, якщо вона перебуває на перших позиціях”. Згодом, ці думки висловлював екс-прем’єр-міністр, екс-міністром закордонних справ Ален Жюппе, який акцентував у своїй формулюванні зовнішньополітичної та дипломатичної лінії Франції на необхідності забезпечення її самостійної ролі на міжнародній арені. Він виступав проти ідеї, що будь-яка країна може претендувати на світове лідерство.

Франція, має три пріоритети зовнішньої політики: світові держави, Європа та “зона глобальної відповідальності”, тобто французька сфера впливу. Окрім того, Франція не так страждала від свого колоніального минулого, що додає впевненості у прагненні еліт мати керівні позиції.

У зовнішній політиці Франція активно застосовує політику “м’якої сили“, створюючи імідж держави, якій можна довіряти. Наприклад, згідно рейтингу Soft Power 30 вона займає перше місце у світі. Франція славиться своєю культурою, мистецтвом, кінематографом, кулінарією, їжею та щороку приваблює тисячі туристів. З іншого боку, аналітики відзначають, що ця країна не славиться своїми комфортними умовами для ведення бізнесу. Для держави характерно відстоювання своєї ідентичності, особливо перед лицем сучасних змін. Французи підкреслюють, що глобалізація не повинна бути односторонньою, тобто не тільки англо-американською. Протягом XX ст., французькі культурні діячі неодноразово наголошувати на жорсткості і “тупості” американської культури. Коли Coca-Cola заявила про намір розташувати потужності у Франції, то це викликало цілу істерику.

Важливим для французької дипломатія є Alliance française - це міжнародна організація, метою якої є популяризація французької мови та культури у світі. Мережа нараховує більше 800 відділень у 137 державах у світі, офіси знаходяться і у великих містах України. Франція активно використовує мову як засіб “м’якої сили” у світі та у Африці, зокрема. Це теж має історичне коріння, оскільки французька з XVIII ст. була мовою дипломатів, нею складали документи. Лише після Другої Світової війни французька поступилася англійській, проте французькі еліти прагнуть повернутися її на втрачені позиції.

Франція активно працює через різноманітні фестивалі та ярмарки як Baltic Sounds French (сучасна музика), France Danсe (сучасний танець) і Paris Calling (сучасне мистецтво) в Лондоні. Проводяться обміни між галереями "Берлін-Париж" та різнобічні фестивалі "Перетини" у Китаї. За допомогою таких платформ Focus в області танцю, театру, циркових і вуличних мистецтв іноземці можуть ознайомитися із французькими митцями.

Важливим для зовнішною політики є те, що Франція вбачає своє покликання у тому, щоб бути захисником прав людини, демократії, прав нації і міжнародного права. Адже саме у Франції була прийнята Декларація прав людини і громадянина, які прийняли Національні збори 26 серпня 1789 р. Проте тут існують давній конфлікт між прагматизмом та ідеалізмом у дипломатичній роботі.

Іншою сферою зовнішньої політики є проєкт Françafrique - це фактично сфера впливу Франції у Африканському регіоні. Одного разу майбутній президент Франсуа Міттеран навіть сказав: “Без Африки у Франції не буде історії в XXI столітті”.

Французьку держава у XX ст. досить мирно відпустила ці країни, що породило тепліші відносини з цими молодими державами. Держава має багато угод з ними, активно співпрацює на налагодила тісні політичні, економічні, військові та культурні зв'язки. Наприклад, у цих державах популярним є вивчення французької мови, яку використовують різні племена і народності для перемовин та співпраці.

Окрім того впродовж другої половини XX століття Франції здійснювала інтервенції та проводила спеціальні військові операції на цих теренах. Наприклад, операцію “Баракуда” у Центральноафриканській Республіці у 1979 р. з метою повернення колишнього президента, операцію “Альмандін” у 1996 р., операцію Бізон у ЧАД. Окрім того проводилися операції на Коморських островах, Демократичній Республіці Конго, Джибуті, Кот-д’Івуарі, Мавританії, Республіці Конго, Руанді, Того, Сенегалі та Сьєрра-Леоне.

Франція налагодила тісні контакти з місцевими франкомовними елітами, в тому числі, не цураючись і корупційних та патронажних систем. Франція надавала їм та їх партіям підтримку, а взамін отримувала визнання та проведення профранцузького політичного курсу.

Доречі, деякі аналітики, пояснюють різний поворот у Франції саме тим, що ерефія порушила сферу їх впливу у Африці.

Іншою способом поширення французького впливу на Африку є використання країнами франком (західноафриканським, центральноафриканським). Де-факто ці дві валюти були і є взаємозамінними. Валюта має фіксований валютний курс та прив’язана до євро. Валюту критикували за те, що вона не дозволяє державам мати власну монетарну політику і до прикладу, девальвувати грошову одиницю, щоб здешевити експортні товари. Таким чином, Франція непомітно залишає ці держави економічного сувернітету та використовує їх для власних потреб, тому що ці країни надсилають на континент гроші. З іншого боку, ця валюта є стабільною і африканський франк відкрив можливості для експорту до Франції.

З описаних причин проєкт Françafrique активно критикують за неоімперіалізм. Проте часи змінилися, і в африканських країнах зʼявилися власні впливові гравці - тому Парижу залишається або взаємодіяти з ним і перебудовувати принципи співпраці, враховуючи їх інтереси, або на його місце прийдуть Москва і Пекін, які вже активно просувають свій вплив і альянси в регіоні.

Особливими були відносини французів із “англосаксами”. Для Шарля де Голля хворою темою було приниження від союзників, оскільки під Другої світової війни він очолював рух Опору з Сполученого Королівства. З Черчиллем він час від часу конфліктував, але особливо він скептично ставився до Вашингтону, оскільки Франклін Рузвельт не сприймав його всерйоз, до того ж американський президент займав антиімперіалістичну лінію, а у французів залишалося чимало заморських земель. США занадто довго тримало зв’язок з урядом Віші, а під час воєнних перемовин де Голля не було допущено. Континентальна держава була повністю залежна від колоніальних війна в Азії, якими керували з Вашингтону, а у прийнятті важливих рішень не радилися із Парижем. Американський Головнокомандуючий НАТО генерал Норстад відверто сказав, що йому не потрібні подробиці розгортання ядерної зброї у Франції.

До англійців були претензії, через те, що Лондон прагнув бути сполучною ланкою між Європою та Америкою і надав перевагу партнерству з Вашингтоном, ніж з Парижем.

Тому не дивно, що для досягнення власної величі та статуту після Другої світової Шарль де Голль мав намір створила ядерну зброю. Формування Французьких сил ядерного стримування ґрунтувалося на програмі ядерних випробувань, розпочатій 13 лютого 1960 року, а завершеній 27 січня 1996 року.

Спочатку, Шарль де Голль, прийшовши до влади, запропонував перебудувати НАТО, відповідно до французьких інтересів. У вересні 1958 р. Голль направив меморандум президенту США Ейзенхауеру з візією майбутнього. Голль прагнув створити тріумвірат разом із США та Сполученим Королівством для керівництва НАТО і просив союзників допомогти у створенні ядерної зброї, проте був проігнорований. Тому французький президент поставив за ціль вихід з Північноатлантичного альянсу. У 1958 р. уряду США було відмовлено в наданні можливості розгорнути балістичні ракети середньої дальності на французькій території. Згодом, наявна американська авіація була переведена із Франції у Велику Британію та Західну Німечинну.

З-під командування НАТО було виведено французький флот: спочатку в Середземному морі, а влітку 1963 р. – в Атлантиці. Тому вже на початку 1963 р. американсько-французькі суперечності в ядерній сфері набули вкрай гострого характеру. В решті, тому 31 березня 1966 р. був опублікований меморандум уряду Франції про вихід з військової організації НАТО. Підкреслимо, що вихід зроблено було в найкращих дипломатичних традиціях, один англійський дипломат зазначав: “Навіть коли де Голь зробив екстраординарну заяву про оборону Франції, майстерність французької дипломатії була настільки великою, що змогла знайти переконливі арґументи в обґрунтування цієї думки". Важливим наслідком ядерності, що і прагнули еліти Франції було те, що держава вийшла з-під американської залежності.

Відносини з НАТО потепліли за часів Жоржа Помпіду. За часів Жискара д’Естена (1969-1974) відносини знову погіршилися, під час правління Франсуа Міттерана стосунки були суперечливими як і сам президент. Якісно новий етап розпочався, коли біля керма став Жак Ширак (1995-2007), який почав рух на співпрацю з НАТО. Повністю же повернулася Франція до безпекового альянсу лише за часів Саркозі у 2009 році.

Окремо слід розглянути особливі відносини Франції та московитів. Впродовж минулих сторічь французькі еліти розглядали наших східних сусідів як стратегічну противагу іншим державам і намагались заручитись їх підтримкою. За часів Першої світової війни, Париж і кремль були союзниками. Лютого 1945 року, коли французів запитали хто найбільше може допомогти у відновленні, то чверть опитаних відповіли, що совіти. Французькі дипломати думали, що недовіра до англосаксів та страх перед Німеччиною дозволить знайти спільну мову між державами та підтримку від комуністів на дипломатичному фронті, але совки просто шукали противаги і бажали грати на протиріччях серед Західних держав. У свою чергу, Шарль де Голль мислив історичними паралелями, називав совдепію “росією“, а Франція грала у свою гру і намагалася бути посередником між американцями і червоними. Крізь цю призму і слід розглядати стосунки між країнами.

В цілому, дружніми до кремля було чимало з президентів Франції - як Саркозі, який намагався легітимізувати окупацію Криму і критикував прагнення України повернути півострів, і пані Марі ле Пен, яку звинувачують у промосковському курсі, у 2022 говорила про рівновіддалений курс між США, Росією та Китаєм.

Минулого року Макрон теж говорив про стратегічну автономію від США, аби ЄС не перетворилася у “американського вассала”. Через складну історію американо-французьких стосунків варто оцінювати сумнозвісні заклики Макрона зберегти обличчя кремлівському чорту.

Прагнення до власної гри на дипломатичній арені, іноді, викликає дуже суперечливу та дивну політику. Наприклад, минулого року Макрон відправлявся з візитом у КНР, а також заявляв, що Європі не слід робити кроки, які призведуть до ескалації конфлікту навколо Тайваню, натомість потрібно «витратити час на вибудовування своєї позиції третього полюса між Китаєм і Сполученими Штатами». Мовляв, Європа не повинна наслідувати політику США чи Китаю щодо Тайваню і краще займатися внутрішніми справами. За ці інтенції Макрона критикували і журналісти, і європейські політики. Очевидно, що Китай є тоталітарною державою, яка не знає ціни свободи та правам людини, тому компроміси із дияволом закінчувалися в історії трагічно.

Інший вектор у зовнішній політиці - це ставлення до Європейської Унії. Коли тільки формувалося гасло Загальноєвропейського союзу "Батьківщина Європи" і тут Шарль де Голль доклався та переінакшив слова на "Європа батьківщин", підкреслюючи роль національної ідентичності та суверенітет Франції. Євроскептицизм характерний і для сучасного правого руху Франції. Ліберальні та центристські сили, навпаки, тяжіють до єврооптимізму, адже ЄС де-факто є способом утвердження, на їх думку, лідерства (поряд з Німечинною) у регіоні, тому вони виступають, радше, двигунами євроінтеграції і тіснішої співпраці.

Сьогодні, розклад на світовій мапі змінюється і нещодавно Макрон був не проти розташування військ НАТО в Україні та досить жорстко висловлювався про кремль. Якщо Трамп прийде до влади та почне ізоляційну політику, то французи зможуть заповнити вакуум впливу і спробувати зайняти своє місце під сонцем.

Отже, нам потрібно розуміти, що Франція – це держава, яка керується, передусім, власними національними інтересами та прагне грати ключову роль у світовій політиці. Для дипломатії характерне активне застовування “м’якої сили” через мову та культуру. Враховувати слід і хронічний, французький антиамериканізм. Ці особливості Франції варто розуміти і застосовувати на користь України.