Що в дитинстві — та й зараз — було і є символом свободи? Правильно: велосипед. Зручний і знайомий двоколісний супутник більшости весняно-літніх мандрівок. Можна, звичайно, вирушити кудись і пішки — це теж різновид кайфу, але особливо далеко ти не зайдеш. Є опція добратися кудись автобусом чи автомобілем, та, по-перше, це хіба якщо початкова або кінцева точка аж надто далеко, а, по-друге, якщо в тебе є авто. Останнього в мене поки немає, та й водійського посвідчення теж. А з ровером усе значно простіше: сів — поїхав. До речі, про лексеми. У мене вдома майже завжди казали саме «ровер», майже ніколи — «велосипед». Не влазитиму тут у жодну етимологію. Так уже склалося, що в моєму регіоні популярніші саме ровери, а не біциклі, лісапеди чи велосипеди.
Сакральний образ дитинства — тато на подвірʼї крутить мого або свого ровера, перевернувши його догори дриґом. Згодом сам сідає на нього або кличе мене, ми робимо «мале» коло по подвірʼю або «велике» до вокзалу, через Старі Броди і назад. А в якусь із весняних неділь, десь після обіду, ми вирушаємо в мандрівку ближніми околицями Бродів. Земля стугонить теплом, полями снують мілкі придорожні комахи, нажахані видивом двох чужинців на велетенських колісницях, що розсікають їхніми володіннями. Нерідко в процесі цього злітає ланцюг і татові доводиться мастити руки мазутом, накидаючи «цеп» на місце, щоби щільно прилягав до «звьоздочок». Ось і все. Їдемо далі.
Сарай чи хлів, як його називав тато, був переповнений усілякими сідлами, зірками, солідолами, підшипниками та ще бозна-якими струментами всіх розмірів і мастей. Ровери регулярно ламалися, крутилися, перебиралися... То був нескінченний оберт механічного заліза в зірці часу, і ми були в ньому натрудженим, щедро змащеним ланцюгом. Дошки, з яких побудований сарай, колись слугували підлогою в прабабиній хаті. Дванадцять років тому тато вдихнув у них нове життя, спорудивши цей храм для роверів і всього, що стало зайвим у квартирі, але й викинути було шкода. Вже після того, як тата не стало, вертаючись літніми ночами із далеких заміських мандрів і відчиняючи скрипучі дверцята сараю, я неодноразово вдивлявся в його застояну темряву, і щось спонукало мене чимшвидше полишити ровера й чкурнути до хати. Може, то крізь незвідані просторові барʼєри зі своїх нічних галерей на мене дивилися батькові очі.
Не раз бувало й таке. Їдеш пізно ввечері, майже вночі, околицями підміського села і чуєш, як близиться до тебе екстатичний собачий гавкіт. І тих псів багато, до тремору багато. Вони, вочевидь, заганяють якусь жертву у сподіванні швидкої здобичі, та ще не підозрюють, яка здобич їх очікує, щойно вони повернуть за найближчий поворот. Спершу тобі здається, що то десь далеко, ти їдеш упевнено і без відчуття небезпеки. Та вже за кілька хвилин розумієш: ще трохи — і тобі кранти. Чимдуж розвертаєш ровера, колеса грузнуть у піску, ти з усієї сили тиснеш педалі ще, і ще, і ще, аж поки псяча зграя з її диявольськими голосами не розчиняється у царстві лісових тіней.
Де він тільки мене не супроводжував. Їздив на ровері до школи й на побачення. На рибу й на пиво. У далекі й ближні експедиції — якщо наші вилазки в пошуках пригод на свій талан можна так іменувати. До однієї й другої баби. На аеродром і на дачу. На цвинтар і до Олеського замку. До Підкаменя і до Цимбалу. По гриби й польові квіти. Що й лічити... Ровер — то незамінний друг, опора і натхнення. Говорячи сентенцією мого тата, коли б я мав навіть мільйон баксів, то купив би собі тільки файного ровера.
І як тут не погодитись? Мудрий був чоловік.
31.05.2026
