Допоки мої очі можуть сльози проливать

Пам’ятаю, як одного літа, коли я вкотре йшов гірською стежкою, слово радість — як той птах, що, бува, зненацька пролітає небом, якого не чекаєш і не відразу впізнаєш — промайнуло в моїй свідомості і викликало подив.

Обдарована свого часу недостатньо осмисленою привілегією народитись достатньо далеко від Росії, десь на роздоріжжях Галичини, Буковини та Поділля, я завжди мала певну географічну, що вела за собою й якусь невловимо-внутрішню, удачу.