Обдарована свого часу недостатньо осмисленою привілегією народитись достатньо далеко від Росії, десь на роздоріжжях Галичини, Буковини та Поділля, я завжди мала певну географічну, що вела за собою й якусь невловимо-внутрішню, удачу. Здавалось би, у моїй сім’ї шанувались традиції наших (тобто не їхніх) пращурів, на святвечір слухали Щедрик і так гарно розуміли різницю між українською та московитою культурами. Та чи було цього достатньо, щоб у свої шістнадцять, проживаючи у Львові, я не почала слухати пісень, прости Господи, Моргенштерна? На якнайбільш превеликий жаль…
Констатація такого депресивно-інтимного факту тут має свій сенс, ба більше, мислетворчу функцію : якщо політика впровадження міфу про братські народи, читай шовіністична політика російського імперіялізму, станом на 2018 рік, так фантастично працювала на бандерівському заході, то на позбавленому географічної удачі сході - й поготів. І як би гірко авторці цих рядків не було б від достобіса примітивного поділу України за її привілегіями знаходитись по певну сторону Дніпра, а це вже робили й до неї, на менш спрощених засадах (до прикладу Дві України пана Миколи Рябчука), варто пам’ятати, що ворог у нас один і що в нього завжди був якийсь підступний план, який торкався наших широт по-різному.
Так зване мовне питання, від початку повномасштабної війни стало як ніколи гострим. Намагаючись пояснити собі масовість російськомовності та її популярність, перше що приходить на думку - неодноразові валуєвські циркуляри та емські укази, які залишились у пам’яті ще зі шкільних підручників. Але ці варварські закони, хіба ж вони не були тільки одними з засобів мововбивчої політики? А сама політика? Хіба ж вона не послуговувала куди більшому й дедалі страшнішому задуму? Як ось, до прикладу, знищення української нації, як такої? Кількох хвилин міркування над причинами російськомовності, як і споглядання її наслідків - ведення чергової національно-визвольної боротьби, очевидцями якої сьогодні стали ми, - достатньо для того, щоб зрозуміти, що мова, мала значення завжди. Якби ж тільки політична система, що ми були в неї вплетені роками, не робила усе для того, щоб навчити нас протилежному…
Твердження, буцімто “Мова це просто-напросто засіб комунікації…” є нічим іншим як російським імперіялістичним наративом, що “дбайливо” вкладався та досі залишається присутнім у нашій колективній свідомості. Бо мова не була, не є і ніколи не буде зменшена до вульгарного “засобу комунікації”. Останнє, за правилами традиційної лінгвістики (посилаючись на п. Ф. Соссюр), репрезентує тільки одну (із шести!!!) її функцій. Та й взагалі, як влучно підмітила пані Оксана Забужко в есе Мова і Влада, для homo sovieticus, штучно створеного типу людей, українська мова є абсолютно зайвою. Як і будь-яка інша мова національних меншин, що нею не говорив тов. Ленін/Сталін. А коли проявляєш найменший прояв любови до свого, до того, що тобі автентичне й просте, у чому ти не почуваєшся другосортним, і у чому, загалом, маєш більше грунту під ногами - націоналіст!
І саме під гаслами боротьби із українським націоналізмом, тоталітарною владою був розроблений детальний план зросійщення української мови. Яскравий його приклад - правопис 1933 року, що мав за мету “викинути встановлені націоналістами мертві консервативні норми, що перекручують сучасну українську мову, живу мову практики трудящих мас України” (читай - штучно наблизити українську до російської). А чи були ці форми мертвими до того як так собі надумали більшовики?
До тієї реформи, між іншим, наші предки називали ртуть живим сріблом… Ну гарно ж? А також, була у нашій мові форма двоїни : тримались ми не руками, а за (дві) руці. (Не знаю як вам, але у мене ці формулювання, доволі органічно, викликають відчуття туги, та й якоїсь жадібності до того, що у нас відібрали). До чого ця вся жорстокість? Аби створити, повертаючись до термінів, що ними оперувала п. Забужко, “комуністичну новомову”. Новомова ж була створена на Орвеллівську манеру : “Ми вичавимо з вас усе, а тоді заповнимо собою” (Дж. Орвелл, 1984) із метою забезпечити імперії нові часові межі - цілу вічність.
Тому стикаючись сьогодні із феноменом російськомовності українців, ми стикаємось, передусім, із наслідком лінгвоциду. І варто пам’ятати, що цілеспрямоване знищення мови, завжди передбачає й унепритомлення культури (bonus point для імперії-ненажери). Виходячи із сьогоднішньої ситуації, у якій ми хочемо захистити своє, нам слід не побоятись нарешті-таки прийняти це ґрунтовне рішення відмови від їхнього. “Була б колиска - Будуть діти” - влучно написав свого часу М. Вінграновський : хочемо українського майбутнього, то потрібно творити україномовне теперішнє.
