Le mot joie (Pensées sous les nuages, Philippe Jaccottet)
Пам’ятаю, як одного літа, коли я вкотре йшов гірською стежкою, слово радість — як той птах, що, бува, зненацька пролітає небом, якого не чекаєш і не відразу впізнаєш — промайнуло в моїй свідомості і викликало подив. Здається, спершу його відлунням прийшла рима — слово шовк* ; не зовсім випадково, бо тогочасне літнє небо — блискуче, легке й коштовне — нагадувало гігантські стрічки із шовку, що ніби пливли над деревами і пагорбами світячись сріблом, поки невидимі жаби здіймали зі зрошеного очеретом рову голоси, що, попри свою силу, звучали сріблясто і місячно. Момент був щасливим, але рима з радістю, все ж, не була точною.
Саме слово — те, що мене здивувало, і значення якого, як мені тепер здавалося, я перестав розуміти — було округлим у роті, наче плід. Якщо я починав розмірковувати над ним, то мимоволі переходив від срібла (кольору пейзажу, яким ішов, коли воно мені спало на думку) — до золота, і від вечірньої години — до полудня. Я знову бачив жнива під обіднім сонцем, але цього було замало. Не слід було боятись дії ферментів метаморфози. Кожен колосок перетворювався на мідний інструмент, поле — на оркестр із соломи і золотої куряви і з нього наче виривався звуковий спалах, який я, спершу, хотів назвати пожежею — але ні : це не було щось люте, воно не пожирало, і навіть не було диким. (До голови не приходило жодних образів хтивості чи насолоди.) Я намагався почути це слово ще точніше (наче воно надходило з чужої мови, чи навіть мертвої) : округлість плоду, золото пшениць, урочистість мідного оркестру — усе це було вірним; але бракувало головного — повноти. І не тільки повноти (в якій є щось нерухоме, замкнене, вічне), а й спогаду чи мрії про простір, який, хоч і повен, хоч і завершений, усе ж продовжував би — спокійно, владно — поширюватися, відкриватися; як храм, чиї колони (що вже не тримають нічого, окрім повітря, як буває серед руїн) нескінченно віддаляються одна від одної, не розриваючи невидимих зв’язків; або як вогняна колісниця Елі**, колеса якої зростають до розмірів галактик — а при цьому вісь залишається цілою.
Це ледь не забуте слово, мабуть, повернулося до мене з таких висот, як украй слабке відлуння якогось величезного, щасливого грому. Отож, на зимовому початку нового року, між січнем та березнем, відштовхуючись від цього слова, я почав не міркувати, а слухати, збирати знаки, слідувати течії образів; розуміючи, чи, радше ліниво запевняючи себе, що нічого ліпшого я зробити не можу, навіть якщо в підсумку залишаться тільки уривки — фрагменти, недосконалі й не надто зв’язні, такі, якими їх принесла мені ця пізня зима — далеко від того великого, якось побаченого, сонця.
———————————————————————-
* в оригіналі : joie / soie - радість / шовк.
** біблійний пророк, святий ; вознісся на небо у вогняній колісниці.
