Пам’ятаю, як одного літа, коли я вкотре йшов гірською стежкою, слово радість — як той птах, що, бува, зненацька пролітає небом, якого не чекаєш і не відразу впізнаєш — промайнуло в моїй свідомості і викликало подив.
На пероні скупчилось трохи постатей — чоловіків з папіросами в губах і пакетами в руках, янголів із промоклими крилами, яким цей листопад зовсім не до душі, жінок із картатими торбами, волоцюг, заклиначів тварин, ковтачів шпаг...
Листопад — це тотемний місяць смерті. Її вірний пес. Листопад — це місяць-межа, місяць-перехід, місяць-поріг. Місяць-тьмяне шкельце, крізь яке видно той бік.
Ми веземо свою печаль до великого міста. Великого-великого міста, повного таких же смутних самотніх людей.
Ночі після таких днів видаються засідками. Ліжко — місцем, з якого немає як втекти. Зрештою, куди не лягай — усюди тебе буде спіймано, усюди на тебе чатують.
Завтра все почнеться знову, бо завтрашній день буде не кращим і не гіршим, аніж день сьогоднішній: виліплений із нудьги, туги і одноманітності він постане перед нами, не даючи нам жодного шансу його уникнути.
Тепло ще побуде з нами якийсь час. Мінливе, ослабле, воно ставатиме кволішим день за днем. Як і світло, яке помалу буде перетворюватись у монотонну байдужу сірість. І нічого з тим не вдієш. Це доведеться прийняти, як приймають пігулки або приймають втрату.
Мені 4 чи 5 років. Я сиджу на підвіконні, впершись чолом у холодне скло. Всі довкола метушаться. Мама просить мене прибрати іграшки. Світ закривається у собі.
У прочинене вікно несміливо вповзає дощовий ранок. Початок серпня. Літа немає. Є лише вологе, затаєне передчуття осені.
Сьогодні нашому шматочку простору, можливо, вкотре пощастить він зостанеться недоторканим. І завтра знову буде нагода для маленької розкоші якусь мить не думати про війну.
Тут небо тримається на висохлих кукурудзяних стеблах. Немає залізних стовпів, як у Шевченка, які підпирають небесне склепіння. Лише жовті розпатлані палиці кукурудзи. І голі яблуні, які повільно дряпають гострим віттям вікна будинків та краї обважнілого неба.
поет, кажуть
