Бувають сни, з яких не можеш виплутатись протягом кількох днів. Спершу прокидаєшся серед ночі від ірраціонального жаху, який тобі снився, і не можеш зрозуміти, чи ти надалі у сні, чи вже поза ним. Засинаєш знову, але коли прокидаєшся вранці — нічого не змінюється.
Ранки після таких снів затерті, як невдалі світлини. Довго не можеш прийти до себе. Ранковий душ незалежно від того, холодний він чи теплий, відчувається як болісне поколювання тисячі голок. Сніданок смакує як сира земля. Кава смакує як сира земля. І світ виглядає як сира земля — вологим і темним.
А погані сни, як лукаві біси, надалі сидять у тебе на голові. І не стясти їх, і не сховати під капелюхом чи шапкою. Сидять і товчуться тобі по маківці, шкрябають своїми гострими кігтями, гризуть кривими зубами, висмикують волосся, верещать у вуха, плюють в очі.
Дні після таких снів — це дні відсутності у собі. Ось ти є, але як чашка після кави: порожній, з чорним осадом на дні. Ні вилити, аби не забруднити стінок, ні наповнити чимось іншим, чистим, аби заповнити пустосту, не вдасться, бо речовина, якою ти прагнеш себе наповнити, змішається з осадом і стане брунатною й гидкою.
Ночі після таких днів видаються засідками. Ліжко — місцем, з якого немає як втекти. Зрештою, куди не лягай — усюди тебе буде спіймано, усюди на тебе чатують. І скільки не бійся — однаково заснеш рано чи пізно. Вороття немає.
Однак часто такі ночі, попри твій страх, є немов панацея — ти впадаєш у них з головою, так глибоко, що ніщо не може тебе дістати. Вранці знову відчуваєш бісів на своїй голові. А наступної ночі впадаєш у безпам'ять. Безснів'я. Минають дні, минають ночі. І з часом стає трохи легше.
Аж поки якогось вечора не зловиш себе на думці: а що, якщо усе довкола — лише сон? (Так, примітивний сценарій... І ще примітивніший сон). І що рано чи пізно доведеться не заснути, а прокинутись. Починаєш думати: якщо таки усе є сном, то чим тоді є прокидання з цього сну — болем? втратою? комою? катарсисом?
смертю?..
Думаєш про це, але так і не доходиш до чогось. Бо засинаєш.
