Непроглядна осіння ніч. Глуха, туманна, тиха. Час до часу її темінь розділяють лінії світла — розбитими вулицями проїжджають такі ж розбиті автівки. Невідомо звідки, невідомо куди. Та за мить авта з їхніми потужними світлами зникають в темряві. Лише й миґнуть червоно на прощання.
Очі з часом звикають до пітьми, зір починає за щось чіплятися. Я йду крізь цю темінь. Лечу на далеке ледь вловиме світло, немов мотиль. Розпихаю темряву довкола себе — вона м'яка і волога. Несуся із своєю самотністю — вона важка і зимна.
Побіля облізлого вокзалику із вікнами, забитими дошками, стрічаю ще кількох подорожніх — обвішані торбами, вони крутяться довкола одного ліхтаря з тьмяним помаранчевим світлом. Такі ж змарнілі, вони витягують з нього рештки сяйва, аби вкласти бодай іскорку собі до грудей. На мене вже не вистачить.. Доведеться далі набивати собі нутро темрявою ніби м'які іграшки ватою.
Спершу з'являється довга стріла світла. А далі — хрипливий посвист і маленькі жовті квадратики з сірими силуетами. Ми — усі ті, хто стояв на одному пероні поміж лісом та давно зачиненим станційним приміщенням, влазимо досередини.
Люди розсілись майже всюди. Деякі сплять, скрутившись на своїх торбах. Я знаю: їм нічого не сниться, але вони воліють не прокидатись. Всі понурі. Цілий вагон понурих людей. Іноді вони здриґаються і виглядають у брудні вікна. Та все, що вони бачать — це свої розмиті відображення у чорноті.
Іноді цю чорноту, як кислота, роз'їдає світло станційних ліхтарів. І до вагона входять такі ж люди — понурі, смутні. Самотні. Ціла електричка самотніх людей. За мить машиніст щось каже у гучномовець, але ми чуємо лише тріск. Двері зачиняються. Наступна зупинка не має значення.
Ми веземо свою печаль до великого міста. Великого-великого міста, повного таких же смутних самотніх людей.