Функція або основна ознака кожного з місяців закодована у його назві. Листопад не видається особливо примітним у переліку з дванадцяти пунктів. Однак лише на перший погляд.
У листопаді дерева оголюються і сповільнюють рух власних соків. Вчорашні бурхливі крони вкривають вихололий ґрунт. Дерева лишаються стояти, як забуті декорації. Це те, що бачиш першим.
А подивившись, помічаєш, що трави стають сухими і твердими, немов готуються оборонятись довгими стеблами від холодів. Або ворогів.
Дивишся далі й бачиш, як в листопаді земля порожніє. До початку цього часу плоди мають бути зібрані. А усе, що було зоставлене на полях, так і лежатиме там до весни. Долежить мало, бо більшість забутого збіжжя жертиме голодна зима довгими ночами.
Листопад — це місяць-пустка. Саме в листопаді ми маємо нагоду бачити речі такими, якими вони є насправді. Але бачити недовго, бо дні в листопаді короткі, надрізані як бурачиння, а ночі навпаки все довші та глибші.
Листопад — час вологи і гниття. В цей період вода згадує про альтернативні форми власного єства — туман, мряку, гниль. Вона встотується цими формами у всі довколишні предмети. І у тих з нас, хто з необачністю виходить у масні листопадові сутінки. Аж до кісток. Аж до осердя душ.
Листопад — це тотемний місяць смерті. Її вірний пес. Листопад — це місяць-межа, місяць-перехід, місяць-поріг. Місяць-тьмяне шкельце, крізь яке видно той бік. Листопад обрамлений смертю, немов розмита світлина у чорній рамці: для нас він починається пам’яттю про Сандармох і завершується пам’яттю про Голодомор. Велика смерть на початку. Велика смерть наприкінці.
Та що там казати — тепер у нас щодня вервички похоронних процесій прямують від храмів до цвинтарів. Щоночі, коли вулиці пустіють, поміж сірих будинків все ще звучить відлуння схлипувань. У нас війна. У нас тепер щодня велика смерть. У нас тепер кожен місяць як листопад, кожен день — усі вони обрамлені смертю.
Початку листопада дуже личать маленькі вогники свічок, які часом гаснуть від пронизливого вітру. Личать свічки на могилах наших померлих на початку місяця. І свічки у наших вікнах наприкінці. Листопаду личать довгі чорні пальта. Високі чоботи і широкі парасолі. Листопаду личить тиша і спокій. Листопаду личить пам’ять. Адже де смерть, там і пам’ять.
А наша пам’ять, випечена вогнями стількох смертей, дуже тривка. Скільки не посилай на неї голодранців з лопатами у товарних вагонах, скільки не відправляй матвєєвих і алафєров, які прагнуть пустити нашій пам’яті кулю в потилицю, скільки не кидай на неї танків — наша пам’ять ані тріщиною не вкриється. Лише міцнішає. Лише твердне.
З нашої пам’яті можна кувати найкращі клинки. Найкращі гармати. І направляти їх проти них — нащадків продуцентів смерті Сандармоху і Голодомору. Хай їхні тіла лежать тут як залишене збіжжя на розритих гусеницями та снарядами полях. Хай лежать, віддані на поталу гнилій воді. Хай лежать, віддані смерті, віддані листопаду. Хай чекають, поки завиваюча холодна ніч перемеле своїми зубами їхні кості. І не залишить після них зовсім нічого. Жодного запаленого вогника. Жодної крихти пам’яті.
