— Шео, — раптом заговорила я, дивлячись прямо на Темряву, що стояла поруч, як примарна тінь. — Скажи мені правду. Якщо я все вірно розумію, Маркус — це син Енліля та Махи?
Моє питання було, як грім серед ясного неба. Воно ввело в ступор Шео, її очі розширились від подиву. Вона опустила погляд, а її обличчя стало напруженим. Темрява, що стояла поруч, завмерла, її обриси почали тремтіти, ніби від невидимого удару. Я відчувала, як моє питання пронизало її, як стріла, завдавши болю і породивши сильне хвилювання, що передавалося мені.
— Як… як ти це зрозуміла? — в її голосі пролунала суміш здивування та болю. Своїм питанням Шео підтвердила мої найстрашніші здогадки. Навіть якщо б вона мовчала, її обличчя і емоції дали б мені зрозуміти, що я права.
— Я побачила його схожість з Махою, а потім пригадала розповіді про Енліля, і все склалося в моїй голові, як пазл, що нарешті зібрався в один образ — Марка, — невимушено відповіла я. — Але тоді поясни, чому Маха не знає цього, і навіщо Еребусу хлопчик? Він же, напевно, знає про нього?
— Еребус не просто знає про Маркуса, він хоче мати все, що належало Енлілю. Він хоче зайняти його місце, а Маркус — це останнє, що від нього залишилося, — відповіла Шео.
— Бо він хоче мати все, що мав Енліль, — проговорила Темрява, її голос був холодний і безжалісний. — Еребус завжди хотів зайняти його місце. Він заздрив Енлілю і його силі.
Здавалося, повітря навколо нас стало густим і важким, завмерло від теми, яку ми обговорювали. Тільки з вулиці доносились шуми табору: хтось щось до когось кричав, перегукувався, дзвеніла зброя та посуд, а хтось наспівував пісню. Це створювало дивний контраст між напруженою тишею в наметі та життям зовні.
— Але як щодо Махи? — продовжила я, повертаючись до найголовнішого питання.
— Як я тобі раніше розповідала, — почала Шео, її голос був тихим, сповненим глибокого смутку. — Вона у війні втратила пам’ять. Еребус вбив Енліля просто на її очах, і тоді в Масі відбулися незворотні зміни. Вона, як божество, що втратило своє кохання і сенс життя, напала на Еребуса. У магічній битві, яка послідувала за цим, щось відбулося. Це був вибух неймовірної сили, і ми досі не розуміємо, що це було, але він вплинув на її пам’ять, стерши всі спогади про Енліля та Маркуса. Вона просто не пам'ятає їх.
— А де був Марк у той момент? — запитала я, дивлячись на Шео. Мені було шкода Маху, яка, виходить, позбавлена всіх спогадів про свого коханого та сина. — Тоді він був ще немовлям, і за ним доглядала німфа в маєтку Енліля. Тому Марк і не пам’ятає своїх батьків, бо фактично він їх і не знав, — сумно відповіла Шео. Її очі наповнились сльозами, і вона відвернулась від мене.
— Тоді Еребус і дізнався, що в Енліля є син. — промовила я.
— Так, він думав, що змусить малого його полюбити, як батька, але... — Шео говорила тихо, її голос звучав як шепіт.
— Але ти ж знала все і мовчала весь цей час?! — перервала я Шео, не стримавшись. Моє серце калатало від гніву.
— А що б ми могли вдіяти? Маха не пам'ятала, а якби я відновила їй пам’ять, це б її знищило. — вона спокійно відповіла, дивлячись мені в очі. У її погляді не було вини, лише втома та біль.
— Ну, я гадаю, що вихід був. Але час уже втрачений. Варто подумати, як розповісти хлопцю, а ще як розповісти Масі. Але спочатку мені треба ще дещо вирішити. — Я схрестила руки на грудях, і мій голос був повний рішучості.
— Звісно, ви скажете, що у вас не було виходу, ви нічого не могли вдіяти, такі слабкі, але це всього лише егоїзм! — раптом розгнівано закричала Темрява.
Вона здригнулась, і її обриси почали тремтіти, ніби від невидимої бурі. Її голос був наповнений такою люттю, що здавалося, вона могла б рознести намет. Усередині мене все стиснулося від її неконтрольованого гніву.
Шео та я були дещо здивовані реакцією Темряви, що весь цей час поводилась доволі тихо, лише інколи подаючи голос. Але я почала відчувати, як її гнів наростає, передаючись мені, як електричний струм.
— Темряво, я розумію, ти зараз обурена, але єдині речі, що ми можемо зараз зробити, це врятувати, захистити і потім дати те тепло, якого в Маркуса не було. — Я промовила це тихо, але з максимальною впевненістю, намагаючись її заспокоїти.
Темрява обернулась, подивилась на мене, і її червоні очі пронизали мене наскрізь, ніби шукаючи відповіді. Потім вона розчинилась у повітрі, повернувшись у моє тіло. Усередині мене все знову стало тихим, але я відчула, що її гнів просто заліг на дно, очікуючи свого часу.
— За записами щоденника Еребуса, кулю можна знищити, тим самим звільнивши Темряву від кайдан, — сухо повернулась я до справи.
— Правда? Як? — з надією зітхнула Шео, а в її очах спалахнув вогник.
— Тільки той, хто кохає, знищить кайдани… — процитувала я, і в моєму голосі прозвучав відтінок іронії.
На мить запанувала тиша. Тільки звуки наметового містечка долинали. Я подивилась на Шео, її обличчя було наповнене занепокоєнням, вона, здається, усвідомила глибину проблеми. Відвернувшись, я пішла до виходу.
— Мені треба йти, — промовила я.
— Куди? — Шео різко піднялась та попрямувала за мною.
— Завершувати все це, — коротко відповіла я, відтягуючи двері намету та виходячи на двір.
— Відведіть мене туди, де знаходиться Ерік та Маха, — дала я впевнено наказ охоронцю.
У моїх словах не було сумнівів. Той перелякано подивився на Шео, але вона тільки злегка покивала головою, даючи дозвіл. Ми йшли стежкою наметового містечка. Все навколо затихло, а ті, хто були тут, обертались та дивились перелякано на мене. Їхні очі були сповнені страху. Ті, кого я вже знала, з недовірою зиркали в мою сторону.
"Вони, напевно, думають, що я на стороні Еребуса," — подумалось мені.
"Ні, вони просто бояться нашої сили," — відгукнулась Темрява в моїй голові, її голос був спокійним і впевненим.
Ми підійшли до галявини, де в центрі було велике вогнище, на якому готували їжу, а навколо сиділи боги. Тут же сиділи Ерік, Маха та Марк. Я підійшла до хлопчика, що щось розповідав Еріку.
— Марку, у мене для тебе є завдання, — посміхнулась я йому.
Мій погляд впав на Еріка, він дивився на мене, не відводячи погляду, і здається, там я помітила надію. Його обличчя, розбите після битви, було сумним, але тепер в ньому засяяв промінь надії.
"Чому він такий розбитий?" — дещо розгублено подумала я.
"А ти досі не зрозуміла?" — відповіла м’яко Темрява.
"Що?"
"Він у тебе закохався," — якби Темрява стояла поруч, я б побачила її посмішку.
Її слова мене ввели в заціпеніння, з якого вивів Марк своїм запитанням:
— Яке?
Я присіла коло хлопчика та протягнула йому кулю.
— Є загадка, ти ж знаєш, що ця куля — це кайдани для Темряви, яка знаходиться в мені та допомагає нам?
— Так, вона хороша, — випалив Марк.
— Так, хороша, але її треба звільнити, і ось загадка, яку, думаю, ти зможеш розгадати: «Тільки той, хто кохає, знищить кайдани».
"Ти гадаєш, що хлопчик, який не мав любові, зможе звільнити мене? Чи це не дурість?" — різко озвалася Темрява.
"Довірся мені," — відповіла я, мій голос був сповнений віри в Маркуса.
— Гаразд, а чи може мені хтось допомагати у розгадці? — розгубився хлопчик.
— Ну, звісно!
— Тоді, Еріку, ти допоможеш мені?! — радісно подивився Марк на нього. Ерік тільки кивнув головою, погоджуючись.
— Еріку... ми можемо... поговорити наодинці? — раптом запитала я, моє серце забилося швидше. Це був момент, якого я так довго боялася, але тепер була готова.
"Я вам не заважатиму," — Темрява, здається, зрозуміла, про що йтиме мова, і я відчула, як вона занурилась так глибоко в мене, що здавалось, наче її і не було.
Всі навколо — Шео, Маха і Шак, що щойно підійшов та почув моє питання — застигли, дивлячись на мене та Еріка. Вони мовчки чекали, що ж відповість хлопець. А він, не кажучи ні слова, піднявся на ноги, взяв мене за руку та повів у намет, що стояв осторонь від усіх. Його дії були рішучими та впевненими, ніби він знав, що робить, і не збирався нікому нічого пояснювати.
Ми зайшли в середину. У наметі було темно, прохолодно та сиро, і я відчула гострий біль у серці, дивлячись на побите обличчя Еріка. Я не знала, як почати розмову, не знала, як пояснити, що сталося, і не могла знайти потрібних слів, щоб вибачитися за те, через що він постраждав.
— Пробач, — єдине, що я змогла видавити з себе.
Не встигла я закінчити фразу, як хлопець різко притягнув мене до себе та обійняв. Його обійми були міцними, але водночас ніжними. Я відчула, як моє серце забилось швидше, і мені стало тепло.
— Я знав, що це ти, Олексо, і не тобі вибачатись, це я допустив помилку, що дозволив тобі потрапити до нього в руки. Вибач мені, я мав тебе захистити, — не зупинявся Ерік, його голос був повний відчаю та болю.
— Зачекай, ти ні в чому не винен, — я трохи вивільнилась від його обіймів, так, щоб бачити його обличчя. — Ми не можемо все прорахувати. Але вибачатись маю я, що не помітила твоїх почуттів і що не змогла захистити тебе. Я була занадто занурена у свої проблеми.
— Я розумію, і тому не гніваюсь на тебе. Але скажи, чи будемо ми з тобою разом? — в очах Еріка жевріла надія, і це тепло, що випромінював його погляд, розтоплювало лід у моєму серці. — Еріку… — я розгубилась від його слів. — Я б хотіла, але… я ж тепер не така, як була… і ця війна… — Мені все одно, змінилась ти чи ні, і війна для нас не бар’єр, — рішуче продовжував Ерік, його голос був твердим, і в ньому не було ані краплі сумніву. — Я буду з тобою, тільки завершу… — не встигла я договорити. — Ні, ми завершимо це разом, він мій брат, і тому я теж маю тобі допомогти, — перебив він мене, і я відчула, що він не відступить.
У наметі запанувала тиша, наповнена ніжністю та розумінням. Я не стала сперечатись з хлопцем, бо знала, що це марно. Ерік дістав з кишені два браслети. Вони були схожі, як два пазли, виготовлені зі срібла та прикрашені ніжними квітковими візерунками. Вони виглядали стародавніми, але їхній візерунок був витонченим та легким. Один з браслетів він одягнув мені на руку, другий — собі. Я без слів розуміла, що вони означають, це був символ єдності, кохання та підтримки. Я розглядала браслет, його холодне срібло приємно відчувалося на моїй шкірі, а візерунок був вишуканим, як раптом почула шурхіт коло дверей намету.
Ми з Еріком різко відчинили двері й побачили, що компанія з Шео, Махи, Шака та Марка весь цей час сиділа під дверима та намагалась підслуховувати. Їхні обличчя були сповнені зніяковілості, а їхні очі бігали по сторонах, ніби вони не знали, куди подітися від сорому.
Наша невелика компанія перемістилась до великого багаття. У повітрі відчувався приємний аромат диму, хвої та чогось смачного, що готувалось у казані. Люди та боги сиділи біля вогню, обговорюючи план на завтрашню битву. Я сиділа за столом, тримаючи щоденник Еребуса. Я його не дочитала, але й не мала. Я розуміла, що він має належати тому, хто має право знати правду. Подивившись на Еріка, я простягнула йому щоденник.
– Я гадаю, він має бути у тебе, – проговорила я до хлопця, і в моєму голосі не було жодних сумнівів. – Це спогади, думки і все, що встиг записати твій брат. Це його історія, і вона має належати тобі.
Ерік мовчки взяв щоденник Еребуса, розкрив його та почав роздивлятись та читати. Він, здавалося, відразу поринув у ті страшні записи, його обличчя стало напруженим, а брови нахмурилися. Я залишила його наодинці з його думками, а сама підійшла до Марка та покликала його поговорити. Посадивши його на коліна, я обійняла його та попросила:
— Марку, пообіцяй, що не скажеш нікому те, що я тобі скажу?
— Звісно, а що зовсім нікому не можна? — Марк уважно дивився на мене.
— Зовсім, — посміхнулась я, намагаючись не видати свого хвилювання. – Мені треба буде піти з наметового містечка до арки, але я обіцяю, що повернусь. Якщо мене будуть шукати, то ти не повинен казати, де я. Ви маєте з Еріком, якнайшвидше знищити кулю.
— Добре, але ти маєш обов’язково повернутись, — у голосі Марка прозвучав не дитячий, а дорослий, глибокий страх, і це мене вразило.
— Все буде гаразд, — я свідомо брехала хлопчику, а моє серце стискалось від болю. Кожна клітинка мого тіла кричала, що я не маю права обіцяти щось таке. — Я маю тобі ще дещо розповісти, але це вже, як повернусь.
— А про що? — очі Марка розширились, і в них з’явився вогник цікавості. Це було схоже на те, як дитина хоче почути казку, і я вирішила скористатися цим.
— Не турбуйся, ти обов’язково дізнаєшся, а поки це буде моя обіцянка, що я повернусь, щоб розповісти тобі секрет, — я посміхнулась хлопчику, а всередині вирувала буря, біль і страх, що я ніколи не повернуся.
— Гаразд, — відповів Марк з надією, що світилася в його очах. Я відчула, що ця надія дасть мені сили пройти крізь всі випробування.
Ми з Марком повернулись до компанії, я багатозначно подивилась на Шео, і, здається, вона зрозуміла, чому. Вона кивнула мені у відповідь, і я відчула, що вона поважає моє рішення, навіть якщо не знає всіх деталей. Нам накрили на стіл, і ми прийнялись їсти та пити, так наче ми востаннє всі разом. У повітрі витав запах диму від багаття, а навколо були чутні веселі голоси та дзвін посуду. Я бачила, що Шак, той, хто так радів моїй появі на цьому острові, відносився з недовірою до мене, але все ж ми були наче одна велика сім’я, і мені від цього було незвично, бо думками я поверталась до першого дня тут.
"Що ти замислила?" — раптом промовила Темрява в моїй голові, її голос був сповнений цікавості.
"Закінчити війну. Подивись на них, невже вони не заслуговують нормального життя, а Марк — дитинства?" — відповіла я їй. В моїх словах була щирість, яка, здається, здивувала її.
"Так, але ж ти прирікаєш себе на смерть," — не затихала Темрява, але вона була спокійна і, здається, приймала моє рішення. Її голос був без емоцій, як завжди, але я відчувала, що вона розуміє, про що я говорю.
"Можливо, і так, але я смертна, і життя моє рано чи пізно закінчиться. Я хочу за своє коротке життя допомогти тим, чим зможу," — спокійно відповідала я Темряві, насолоджуючись атмосферою навколо себе, та випивала з друзями.
"Ти мене дивуєш такою самовіддачею. Я починаю розуміти, чому тебе було обрано," — проговорила Темрява. І в її голосі я вперше почула нотки захоплення.
