І. Місяць небесної води
Ранок пробудив мозок шумом двигунів знадвору і скрипом підлоги квартирою вище. За вікном ледве світало, і вранішній клімат протискався через старі шибки й лоскотливим холодом змушував сховатись з головою під ковдру. От-от мав заграти будильник, і натренований розум очікував його кожної секунди. Щоправда, хтось встиг зателефонувати раніше:
— Алло, — ранковим басом промовив Андрій.
— Привіт. Екзамен з вищої математики сьогодні на дев'яту, — почулось на іншому кінці слухавки.
— Привіт, дякую, — сказав Андрій.
А на душі стало якось по-студентськи тяжко. Будь-хто з кафедри електротехніки добре знав, що викладач вищої математики, Анатолій Петрович, доволі сувора людина. На плечах Андрія повис камінь незданого екзамену. Цей предмет давався дуже тяжко, і лабораторні ледве витягувались на трійку, та й то не всі. Ніякого шансу на перемогу. До того ж хлопчина згадав, як нещодавно перетнувся з викладачем, коли розповідав про нього якийсь жарт одногрупнику. Вчитель вийшов прямо перед ним на розі й сердито подивився на Андрія, наче почув його жарт. Хлопець був на сто відсотків впевнений, що вчитель його почув.
— Слухай, а ти не знаєш, яка у мене остаточна оцінка буде в заліковці? — запитав хлопець.
— Я не знаю, як він рахує бали. До того ж я чула від паралельної групи, наче він не рахує бали з лабораторних робіт, а оцінку ставить за результатами екзаменів.
Друга ложка дьогтю за останні п'ять хвилин — Андрій зовсім не готувався до екзамену.
— Добре, Катю. Дякую. До зустрічі, — відрізав хлопчина, поклавши телефон на підлогу і закутавшись в ковдру.
Скороминущу тишу розірвала гучна мелодія будильника.
На кухню ледь пробивалось світло з вулиці. Андрій розлігся на кріслі в одній спідній білизні, покірно чекаючи, доки закипить чайник. За вікном проїхав один з перших ранкових автобусів. З тьмяним освітленням його салону він був чимось схожий на різдвяний вогник, що мандрує містом.
Згадувались літні канікули у бабусі та дідуся в селі після закінчення другого класу. Скільки незвіданого попереду. Світ прокидався під лагідними дотиками сонячних променів, коли Андрій та його друг Сашко ще малими збирались спозаранку десь у саду і починали свою ранкову подорож. Десь за алеєю чується дзвінке відлуння — дідусь Михайло Іванович привів худобу до галявини та забиває у землю металічний кілок. Крони яблунь хитаються від волелюбного вітру. Декілька яблук падає посеред саду — мисливці з племені Рімітату вистрілили зі своїх луків і вполювали здобич.
Андрій згадав, як в один літній день небо затягнуло густими чорними хмарами. Погода дала про себе знати майже одразу. Дощові краплі на всій швидкості розбивались об листя каштанів за вікном. У залі стемніло, неначе наступив вечір, і лише час від часу в кімнату ледве-ледве доходили спалахи блискавки. Епіцентр грози майже тут. Крізь шибки краще не виглядати, щоб не викликати кульову блискавку. Через вікно на кухні видно, як сусід у шортах, тільняшці та береті біжить з велосипедом по калюжах. Бризки розлітаються в обидва боки дороги. Позаду біжить віддана дворняга, обганяє сусіда і чимдуж прямує під навіс будинку.
На полиці з книжками Андрій знайшов книгу з назвою "Долина безглуздих істин". Дуже багато тексту, та дуже мало малюнків. На одній з ілюстрацій було зображено якесь стародавнє плем'я. Їхні тіла були розмальовані дивакуватими візерунками, а самі вони танцювали навколо високого багаття. Над вогнем високо у повітрі навис якийсь титан, який виглядав з небес і неначе перебирав хмари своїми пальцями.
На пожовклій сторінці були викарбувані рядки тексту:
"Народ з добре відточеними навичками виживання ніколи не залишався без їжі та даху над головою. Кмітливості та винахідливості цього плем'я можна було позаздрити. Їх можна було з упевненістю назвати володарями серед усього живого на землі. Коли у Рімітату наступає місяць небесної води, на горизонті з'являються чорні, як смола, хмари. Мусони повертаються додому. Це нагадування, що пора готуватись до аудієнції — зустрічі з духами.
Маркус у своїх щоденниках описував деталі виживання у диких умовах. Як прогресивне плем'я могло цілими днями переслідувати свою здобич, поки та врешті-решт не здавалася від виснаження і не помирала. Як Рімітату робили висновки, рахуючи сузір'я, і передбачали скору потребу міграції через наближення зими. Врешті-решт придумана ними мова має надзвичайно мелодичний діалект. Однак усі незвідані глибини вони пізнавали у поклонах невідомим їм істотам.
Гартоване плем'я з багатим життєвим досвідом у той час не розуміло, що наближення хмар — це не нагадування, а ознака.
На лоні степу, поперед вогнища оракул готується до діалогу з духами. Все, що вона тримає в собі, — це віра в те, що тепло вогню зігріє небо, а Боги зжаляться і почнуть пронизувати хмари. Поки небесні світила день за днем танцюватимуть навколо землі, цілюща життєдайна вода напуватиме суху землю і кожного її мешканця. Жриця підняла руки до неба, і вітер почав гойдати її вбрання з боку в бік, оголюючи груди, вирізняючи вигини та природну красу жіночого тіла аж до стегон. Акерблад приклав ліву руку з татуюванням місяця до правої руки з татуюванням сонця і повільно зімкнув очі. Так небесні духи та люди знайшли спільну мову.
П'яні ноги пестили землю і поволі прямували з одного місця на інше. Горловий спів, здавалося, підбурював блискавку. З початку церемонії пройшло близько двох днів без їжі та води. Навколо вогню танок протоптав такий шлях, що утворилися невеличкі канали, в яких могло б прорости зерно.
Здавалось, що у перинах неба ховався рогатий демон. Немов міжпросторовий мандрівник, що плентається сузір'ями, він запримітив у одному з темних куточків світу зародження нового життя. Навколо його скам'янілих пальців перепліталися старі світила, що стікали додолу немов густий мед і утворювали нові блискавки, які шмагали безкрайні степи. Там, де ткачі плетуть полотно незліченних світобудов, ліниво дрейфують величаві галактики, немов кити, що заблукали в чорному океані. Рогатий демон лоскоче сузір'я, немов то струни кіфари, щоб зіграти колискову для поселенців сьогодення."
Андрій задумався і не помітив, як до нього підійшла кондуктор. Весь час роздумів пройшов неначе одна хвилина.
— Ваш квиток, будь ласка, — промовила кондуктор.
Хлопчина дістав із задньої кишені штанів добре пожмаканий квиток і показав жінці.
— Прокомпостуйте, будь ласка. Не можна їздити з некомпостованим квитком декілька разів. У правилах користування громадським транспортом усе написано, — сказала вона й пішла далі по салону.
Сон здолав хлопця, і не було ніякого бажання чинити опір.
Свіже повітря — відчинилися двері автобуса, хтось вийшов, хтось зайшов. Через майже зімкнуті очі виднілось, як хтось зійшов із місця. Оракул тицяє в заліковку і повідомляє про сьогоднішній екзамен із вищої математики. Анатолій Петрович сьогодні у доброму гуморі, розпалив вогнище посеред аудиторії й попросив кожного студента перестрибувати через нього перед тим, як взяти білет, але не крутити економний вентиль — то на Різдво.
Голос викладача монотонно тягнеться, неначе то жувальна гумка, й у рухах не відчувається ніякої бадьорості. Голос повторюється відлунням, з кожним моментом усе тихіше та тихіше, поки не згасне.
Андрій прокинувся, коли відчув, що різко нахиляється в бік вікна, але очей не відкрив. Легкий вітерець промайнув по щоці — кондуктор пройшла повз Андрія вздовж салону. Слова, вирвані з контексту, звучали як колискова:
— "...ну от так у нас, поки шефство не візьме у свої руки, то може зламатись прямо посеред дороги й потім оно Миколаїч бігає туди-сюди, поки не запустить, вже не кажу за..." — обірвалась репліка кондуктора.
Сон знову взяв верх.
Всі голоси почали повільно приглушуватись, але звук гальма пробудив Андрія. Якраз потрібна зупинка. Хлопець відчув, що виспався краще, ніж у ліжку. По скронях пробігли мурашки, тепло відчувалося по всьому тілу — у салоні все ж тепліше, ніж на вулиці ранкового травня.
ІІ. “Що ви можете знати про сузір’я, Прокопенко?”
Андрій зайшов у корпус університету. Потрібна аудиторія на третьому поверсі — це по довжелезному коридору на першому поверсі, а потім сходами нагору. Охоронець подивився на хлопця і мирно повернув свій погляд до телевізора.
Простори аудиторій, у яких ще місяць тому могло зібратись декілька груп і голосно обговорювати останні новини та дисципліни, сьогодні отримали довгоочікувану відпустку і грілись на променях сонця.
Десь у кінці коридору чувся сміх і щось на кшталт того, як хтось не розрахував крок і щосили човгнув взуттям об підлогу. Почувся характерний свист. У тіні сходів з'явився студент із розгубленим виглядом. Він подивився у свій смартфон, щось пробурчав собі під ніс та зник за рогом кафедри.
На третьому поверсі зібралась юрба молоді. Хтось із них залишиться у гуртожитку, а хтось поїде додому. Очікування супроводжувалось сміховинними історіями, придуманими на скору руку, поки двері кабінету не відчинились.
— Просто беріть свій білет та сідайте на найближчу парту. Хто буде сідати в кінець аудиторії... шановні, не думайте, що я не розумію, чого ви туди йдете. Свої вітровки можете залишити на першій парті, вони вам не потрібні — літо на дворі, — гучним тоном вимовив Анатолій Петрович.
Андрій взяв білет і вмостився біля вікна. Йому попались задачі, які він найбільше не любив, а тим паче не знав, як їх вирішувати. Диференціали, інтеграли, ряди... Лише ці слова викликали непомірний страх в його очах.
Він усе згадував пари з філософії. Такі різні й незвичайні тлумачення домислів про всесвіт здавались йому цікавішими, аніж точні науки.
Вся справа у великій і повсякчасній мрійливості, яку мало хто розумів. Хіба що його друг Сашко — їх поєднувала свідома безтурботність і мрійливість у ті моменти, коли потрібно було бути більш уважним.
Андрій не помітив, як задивився у вікно — весна принесла у світ свіжість та красу. Листя на деревах мало яскраво-зелений відтінок. Природа народжується знову. Хлопець зразу ж згадав, як у дитинстві вони з Сашком дивились, як молоді дівчата та хлопці перестрибували через багаття на Івана Купала. Неначе в цьому танку вони були схожі на волелюбних пташок.
Тим часом деякі студенти вже розв'язали свої задачі й показували їх викладачу.
Андрій знав, що в нього неправильні відповіді, але чомусь довірився надії. Наче викладач якимось нез'ясовним чином його зрозуміє, похитає головою та відпустить в обійми літніх канікул з хорошою оцінкою в заліковці.
Однак коли Анатолій Петрович взяв листок із відповідями в руки, він лише глянув із деякою долею жалю на студента і промовив:
— Ви серйозно? — і, перекресливши червоною ручкою всі відповіді, віддав назад лист студенту.
"Поранений стрілами лев залишився сам на сам з мисливцем племені Рімітату. У мисливця в руках надламаний наконечник списа. Жодного шансу на перемогу. Хижак прорахував кожен крок, немов шахову партію. Цілі покоління з прайду в прайд передавали холодну зосередженість. Тут врятують лише інстинкти."
— От скажіть мені, що у вас на розумі, Андрію? Ви щораз запізнюєтесь на лекції, придумуючи дурні відмовки. Лабораторні роботи у вашому виконанні позбавлені будь-якого старання. Мало того, вони виконані не вами, це видно неозброєним оком, — відрізав викладач, а лице його повільно набувало пурпурного відтінку.
Здавалось, що він навіть не дихав і кожне його слово лунало різкими ривками. Щоразу, коли він вимовляв букву "ш", чувся невимушений, але гучний свист, який звучав, як невеличкий вибух перед бурею агресії.
— Я не розумію, до чого ви прагнете, Прокопенко. Я не бачу ніяких амбіцій. А для корабля без мети ніякий вітер не буде попутний, — відчеканив викладач, неначе читаючи з листка, і, здавалось, з якимось особистим болем, поклав окуляри на стіл. — Яка у вас ціль?
Андрій набрав повітря й заговорив:
— Навіть не знаю. Коли я приїжджаю додому, то часто виходжу вночі просто подивитись на зорі. Так само, як і вранці, коли сонце вже вийшло, я дивлюсь на місяць, який ще не встиг сховатись, і думаю... Всесвіт живе без нас цілком собі добре, і ми ніяк на нього не впливаємо. Мені цього, в принципі, вистачає. Буває, біжиш та й біжиш життєвим шляхом, а потім зупинишся — і наче всі буденні проблеми здаються такою дрібницею проти всього Всесвіту. Я далекий від точних наук і, чесно кажучи, не маю до них особливого інтересу...
Андрій зупинив свій монолог на мить, розуміючи, що вже сказав зайвого.
— Та я отримуватиму насолоду, навіть якщо не стану хорошим інженером і не буду проектувати автомобілі. Мені достатньо споглядати цей світ, як цим займались наші предки.
"Мисливець Рімітату підіймає руки догори, і через момент здається, що він став удвічі більший вшир та вздовж. Лев пильнує за кожним рухом і ведеться на цей трюк. Але перед відступом, через різкі рухи, встигає поранити мисливця пазурами та врешті-решт зникає у тіні хащів."
На обличчі Анатолія Петровича був помітний неприкритий скепсис.
— Це якась безглузда маячня. Як вам зорі та місяць допоможуть здобути професію? Небесні світила мають набагато більше значення. Як ви кажете, наші предки вчились знаходити шлях за допомогою зірок. Ви знаєте історію хоча б одного сузір'я, які ви видивляєтесь кожної ночі?
Викладач підняв вказівний палець і продовжив:
— Зевс перетворив свою коханку у Велику Ведмедицю, щоб сховати її від Гери — своєї жінки. Нічне небо тримає в собі безліч неперевершених історій, а ви так оце грайливо... Ви маєте прагнути до чогось. У вас попереду справжнє життя, а для вас це все якісь ігри, їй богу. Хіба що ви хочете стати професором астрономії. Але судячи з ваших балів з вищої математики, у вас немає ніякої схильності до цього. А математика — це, можна сказати, матір усіх наук.
Викладач зітхнув, начепив окуляри й повернувся до кросворда в газеті.
— Чекаю вас 15-го вересня з усіма іншими двієчниками у 532-му кабінеті на перездачу. До побачення.
Андрій одразу згадав цей кабінет — там проводилися лекції з вищої математики. Всі свята пройдуть з каменем на душі — каменем незданої математики та незакритої сесії. Канікули пролетять, як один день, і восени він знову опиниться в знайомій аудиторії з видом на промзону.
Двері в кабінет зачинились трохи гучніше, ніж завжди. Хлопець був розчавлений і не міг думати ні про що інше.
Думка, що канікули вже ось на порозі, не приносила ніякого полегшення. Вечір прийшов швидко, і філософські погляди на життя ніяк не допомагали вловити момент і просто заспокоїтись. У голові Андрія миготіли думки про те, як його ровесники досягають успіхів завдяки наполегливості й тяжкій праці. Слова викладача добре закарбувалися в пам'яті. Наступна година здавалася найдовшою в усьому його житті. Хлопець не знаходив корисного застосування своїй мрійливості й не знав, що робити далі.
Коли сонце почало заходити за обрій, у кімнаті пролунав дзвінок.
— Так, слухаю, — понуро відповів Андрій.
— Привіт, хлопче! — пролунав у слухавці голос.
— Леська. У тебе щось термінове?
— Слухай, ми святкуємо закриття сесії, ходімо з нами в паб — жива музика, трохи алкоголю. Будуть наші знайомі з гуртожитку. Прийдеш чи ні? Ми зараз під третім корпусом зібралися.
Леся була дуже чуйною і не раз допомагала Андрію у різних негараздах. Але хлопець нічого не міг вдіяти — йому було важко відірватися від думок про незданий екзамен.
— Вибач, Леся. Я через півтори години їду в село. Хочу вчасно потрапити на автостанцію. Та все ж шкодую, що не зможу прийти до вас. Гарного вам вечора, — відповів він. Йому було прикро відмовляти одногрупниці.
— Добре-добре, я все розумію. Але ти ще будеш шкодувати, що не прийшов. Щасливої дороги! Побачимось уже восени, — сказала Леся і поклала слухавку.
Всі речі були спаковані в один рюкзак. Місяць заглянув у кімнату. Андрій вимкнув світло в коридорі, вийшов з під'їзду в ніч і попрямував до автостанції. Його взуття шаруділо по асфальту, розбурхуючи вечірню тишу. Він уже не думав про екзамен. Попереду чекали бабуся, дідусь, друг Сашко, велосипедні подорожі, риболовля і зустрічі з однокласниками — три місяці незвіданих пригод.
До автостанції залишалося зовсім небагато, коли задзвонив телефон.
— Алло, Катя, привіт, — спокійно відповів Андрій.
— Привіт, — відповіла староста трохи роздратовано. — Хотіла раніше зателефонувати, але гілку метро заблокували, ледве дісталася додому. Слухай, з екзамену в тебе трійка завдяки зданим лабораторним. Заліковка вже в деканаті, все підписано. Тому гарних тобі канікул, бувай, — швидко випалила Катя.
Маршрутка на Гадяч стояла на другій платформі. Водій перераховував отримані гроші. Це була найкраща картина за останні декілька місяців.
Дорога додому не здавалася довгою. Кожен поворот, кожне світло у вікнах будинків пробуджували тепло і заспокоювали душу. Світло в салоні згасло, і Андрій дивився у вікно: зорі, поля повільно сунулись повз, неначе вітали його. У вікні мигали крони дерев і золоте колосся. І десь далеко, на краю горизонту, вечірню темряву пробудив спалах блискавки.
Мусони
повертаються
додому.
