Почерк.

- І що це таке? Ти не міг більш розбірливо написати? От що оце за слово? - вона показує на якесь випадкове слово в зошиті.
Мовчання.
- Тобто ти сам не розумієш, що написав? А оце тоді що за слово? - вона показує на інше, яке просто випадково потрапило під руку.
- Це... “сьогодні”... - відповідаю я.
- Дійсно? А мені здалось це “слон” чи щось таке? Яким чином я повинна прочитати твій твір, якщо нічого не зрозуміло? Чи ти будеш мені перекладати?
Знову мовчання.
-Чи це і був твій план - продовжує вона, поки весь клас мовчить, - щоб я не зрозуміла, що ти тут накарлякав?
Але мені нема чого відповісти. Що я можу зробити? Такий в мене почерк. І ні, я не з сім’ї лікарів. Просто хтось вміє гарно писати, красиво, а хтось пише так, аби встигнути за думкою, чи за тими словами, що почув. Можливо, я б і сам не зміг розібрати, що я тут написав. Якби мені сказали вголос прочитати усе, що тут написано, то вам би набридло рахувати паузи, які мені потрібні були б для того, аби зрозуміти, що це за слово. І взагалі, якщо мені більш-менш зрозуміло, наприклад, то чому я повинен писати для когось? Може це в мене такий шифр, який я все ж врешті-решт зможу зрозуміти? Може я не хочу, щоб хтось підглядав і перечитував мною написане? Бо ще не зробили так, щоб у кожному класі стояв комп’ютер за яким ми б писали твори, щоб усе було зрозуміло. А це була б непогана ідея. Цікаво, чому вчителі до цього ніяк не можуть додуматись? Щоб ми писали твори не в зошитах, а на комп’ютері? Все одно писати від руки в сучасному житті майже не потрібно. А для цього, якщо вже так хочеться, то можна ввести окремий урок, де всі тренуються писати. А так твори, що будуть надруковані, стануть зрозумілі кожному.
- Добре, тоді перепишеш знову, але вже так, щоб це можна було прочитати, зрозумів? - каже вона мені.
- Е... - невпевнено відповідаю я. Але який в цьому сенс, якщо я знову напишу так само? От якби вона сказала мені надрукувати...
І взагалі, хіба за увесь час роботи з дітьми, вчителі ще не звикли, що у деяких може бути незрозумілий почерк? І обов’язково у цьому винна сама дитина. Її звинувачують у тому, що ніхто й ніколи не зрозуміє, що вона пише. А можливо вона цього й хоче? Можливо цей чистий аркуш - це єдине місце, де вона може щось сказати, і її не будуть за це сварити? Можливо вона просто хоче звільнити голову від думок, але так, щоб це ніхто не зміг прочитати? Не ділитись же ж їм усім з дорослими...
Ні, звичайно, проблема просто в тому, що дитина так пише. Навряд чи в неї є ще якась ідея, яка пояснює її почерк. Але ж... Чи обов’язково за це сварити дитину, а тим більше кричати на неї? Що вона може змінити? Кожен день тренуватись, щоб покращитись? Хіба її не потрібно буде до цього змушувати? Ні, мабуть все ж таки вона прийде додому, кине портфель, а потім побіжить грати у двір. І нарешті буде радіти тому, що усі від неї відчепились.