Боже, я нарешті пишу цей огляд. І сьогодні ми поговоримо про оповідання «Сюїта для трьох скрипок і фортепіано. Таємнича осіння фотографія». Автор – Андрій Любка. Збірник історій «Кілер». Але спочатку трохи передісторії…
Коли я тільки створювала проєкт UKR story, все почалося зі збірки «Кілер». Це найперший допис у моєму телеграм каналі. І тому створивши ютуб канал в мене не було питання з чого почати. Для тих, хто не в курсі. Я це оповідання озвучила і виклала на канал.
Перейдіть, послухайте та залиште свій коментар з приводу моєї роботи. Буду дуже вдячна за це, навіть, якщо буде жорстка критика. Я тільки – за! Але повертаємося до суті. З цієї збірки до цього читала декілька оповідань, але саме це вибрала суто з його назви. Тому не буду затримувати. Переходимо до огляду.
Схема допису буде більш-менш стандартна:
- Анотація.
- Загальне враження.
- Плюси та мінуси.
- Підсумок.
Почнемо з сюжету
Головний герой (нажаль, імені його ми не знаємо) осінню 2008 року в Ужгороді сходив на фотовиставку. Йому на очі потрапив дуже цікавий й водночас лякаючий експонат – знимок (пишу, як було в тексті) метр на метр. Ця фотографія викликала бурю емоцій. Але найголовніше, що вона його злякала. Здавалося, що у будь-яку хвилину темна фігура з зображення поворухнеться і станеться, щось жахливе. Але... нічого. І хоч це був простий знимок, зображене там дійство не полишало думки нашого героя. Але що ж він таки там побачив? А про це можна дізнатися або прочитавши оповідання, або прослухавши його на ютуб каналі. Кінцівка вас точно здивує.
Оповідання поділене на декілька частин:
вступ, три сновидіння і урочисте внесення фотографії. На мою думку найкраще прописаний перший сон. Бо там ми більш детально знайомимося з персонажами, які задіяні в дійстві і маємо (хоч і несподівану кінцівку) послідовний фінал історії. До речі, про «несподіваність». В усіх трьох снах загальні події можуть різко змінюватися. Про що я? Зазвичай все починається з меланхолійної атмосфери буденного життя. Дім, робота, школа, сімейні відносини тощо. Нічого не каже тобі, що станеться, щось незвичайне. Але, так… Будьте готові, що в усіх снах – хтось помирає (про деяких кажуть напряму, а про деяких – ні, але розумієш, що людина навряд чи вижила). Прикол у тому, що все одно ці смерті несподівані і можуть бути не пов’язаними з діючими особами історії. Тут, навіть, є претендент на «премію Дарвіна», про кого точно можна сказати – сам винен. Мене, напевно, трохи збентежила кінцівка, яку я не відразу зрозуміла. Далі йде моя теорія. Не знаю чи написане це оповідання на основі життя автора, але, як я зрозуміла, ліричний герой під впливом цієї таємничої фотографії згадав події з власного життя. Причому, послідовність повинна бути у зворотному напрямку. Тобто, спочатку третій сон, другий і вже потім перший. Тоді чому нумерація йде не так? Насправді, це легко пояснити. Ми краще пам’ятаємо «свіжі» події. І тому деякі сни (окрім першого) мають більш сумбурну структуру. Просто вони відбувалися набагато раніше і тому не наповнені великою кількістю деталей. Це навіть легко помітити по кількості слів при описі снів. Перший – найбільший і далі об’єм опису все менше.
Переходимо до плюсів та мінусів
Плюси:
- Дуже гарний авторський стиль. Текст легко читається (про це трохи пізніше) і сприймається.
- Атмосфера затягує в себе. Тобі дійсно цікаво читати. Легко можна зануритися в цю меланхолійну атмосферу. Особливо, коли йшла мова про школу. Прямо спогади нахлинули … І хоча я молодша за персонажів оповідання, але подібні локації бачила вживу. Тому легко могла уявити, що знаходжуся там і спостерігаю зі сторони за подіями.
- Це оповідання не напряжне. Тобі не треба сильно намагатися, щось зрозуміти. І тут немає прихованих сенсів. Ви можете сказати, а як же твоя «теорія»? Так… Про це не говорять напряму, але здогадатися досить легко.
- «Емоційні гойдалки». Читач точно не засумує, бо в емоційному плані тебе кидає від крайності до крайності. Тут ти і смієшся, і плачеш, і просто сидиш з виглядом «що тільки що сталося?». Події доволі швидко розвиваються. Розгін від 0 до 100 може відбутися за декілька речень.
Мінуси:
- О, тут ми ще раз повертаємося до «легко читається». Скажу як людина, яка озвучила це оповідання. Дуже довгі речення складні за будовою. Коли читаєш НЕ вголос – все нормально. Дійсно легко сприймається. Але озвучувати… Це ще те випробування. Я намагалася робити так, щоб одне велетенське речення (розміром з невеличкий абзац) звучало, як декілька. Плюс інколи авторські вставки, було важко інтегрувати інтонаційно (щоб вони звучали природно). Чи вийшло це в мене? Лише вам судити.
- Це скоріше не мінус, а діло звички. В тексті є незвичні для мене слова (говірка, діалектні слова), які довелося спочатку гуглити (особливо, дізнаватися про наголос). Таких слів не багато. Тому це більш придирка.
Я більше для себе мінусів не знайшла.
Переходимо до підсумків
Це прикольне оповідання, яке легко читається. Воно не для того, щоб напружувати мізки, але емоційно точно буде «гойдати». Чи була я права в своїй теорії з приводу сенсу? Це вже не так важливо. Взагалі мені подобаються оповідання цього автора (як зазначала вище, читала декілька з однієї збірки). Ось в чому не можна звинуватити Андрія Любка, так це в невмінні інтригувати. У нього навіть назви прикольні. Наприклад – «Полковник міліції та наближення клімаксу». Воно буквальне наступне після осінньої фотографії в збірці. Головний плюс для мене це, навіть, не авторський стиль, а загальний антураж. Тобто, текст не просто написаний українською мовою, він написаний для українців. Тут можна побачити для нас звичні речі і це класно. Чи буду я в майбутньому ще озвучувати щось від цього автора? Можливо. Чи можу я порекомендувати це оповідання чи взагалі цього автора? Однозначно – так.
Матеріал підготовлений в рамках проєкту UKR story
