v.b | phantasma | цикл “Ґаттака”
Кохання спалює тебе до останньої молекули, якщо живеш не собою, а для чиїхось очікувань. Краще зникнути, ніж жити чужим образом. Краще вмерти чесно, ніж вигинатись під чийсь ідеал.

Віталій Босий — поет тиші після бурі. У його віршах світ розсипається і складається наново: через боротьбу, втрату, ніжність і крихку гідність. Він не тікає від болю — він проживає його мовчки, перетворюючи уламки і попіл у карти нових шляхів. Його рядки — це не крик і не скарга, а сповідь тих, хто не зрадив себе, навіть коли світ став порожнім. Він пише не для галасу, а для тих, хто йде наосліп крізь ніч, несучи всередині вогонь, який не можна загасити.
Кохання спалює тебе до останньої молекули, якщо живеш не собою, а для чиїхось очікувань. Краще зникнути, ніж жити чужим образом. Краще вмерти чесно, ніж вигинатись під чийсь ідеал.
Цей вірш — як розмова із собою колишнім: я бачу, як горів колись і як догорів. Тепер, дивлячись на попіл у пам’яті, питаю: чи виправдався той вогонь, якщо сьогодні всередині — лиш спокій, холод і запитання на які не почуєш відповідей.
Цей вірш — про втому жити серед тих, для кого існують лише табори: або чорне, або біле. Про байдужість до складних людей і ненависть до нейтральних. Тут немає місця тихим голосам — лиш вимога вибрати бік, навіть якщо ти не з них.
Цей вірш — про людину, що дивиться на власний хаос так само, як на шторм за вікном: знає, що море зруйнує все навколо, але найважливіше — не втратити себе серед бурі, часу й зірок, що гаснуть, як і роки.
Цей вірш про те, як патріотизм і боротьбу перетворюють на показуху й керовану агресію. Люди пʼють, лютують і вірять у лозунги, не помічаючи, що їх давно тримають на повідку. Під прикриттям героїзму їх штовхають на ще один вибух.
Цей вірш — про тихе дорослішання крізь втечі й марення. Про спогади, що старіють разом з тобою, нагадуючи: навіть якщо все мине, здатність любити і сміятись попри тривогу — єдине, що тримає людину живою.
Про самотність під чужим небом, коли слова марні, а думки — сильніші за страхи. Це вірш про те, як пережити згасання й почати з нуля: у темряві впізнати тепло, у хвилях — спокій, і зрештою згадати, з чого ти зроблений.
Цей текст — про людину, що губиться серед міста й власних думок. Про відчуття, коли навколо шум і світло, а відповідей нема. Про ніч, що дробить тебе на уламки, поки ти мовчиш і шукаєш сенс там, де його не залишили.
Цей вірш — про втечу від перевантажених думок і чужих суджень. Про бажання впасти в поле і розчинитись у нічній тиші, де світанок більше не важить нічого. Лиш поле, волошки й спокій, якого не зламати жодним голосом.
Цей текст про дешевий блиск, під яким нічого немає. Про стерильну святість, що смердить фальшем. Про те, як легко бути «правильним» на камеру і як мало це важить. І про тих, хто не міняє шкіру під чужий тренд — навіть якщо залишиться чорною плямою на плівці.