голос останнього вітру.
Віталій Босий — поет тиші після бурі. У його віршах світ розсипається і складається наново: через боротьбу, втрату, ніжність і крихку гідність. Він не тікає від болю — він проживає його мовчки, перетворюючи уламки і попіл у карти нових шляхів. Його рядки — це не крик і не скарга, а сповідь тих, хто не зрадив себе, навіть коли світ став порожнім. Він пише не для галасу, а для тих, хто йде наосліп крізь ніч, несучи всередині вогонь, який не можна загасити.
Історія про того, хто занадто рано побачив світло — й не зміг його втримати. Тепер він обертається в орбіті тиші, з замерзлим серцем і спогадом про кольори, які були не для нього. І хоч промерз до кісток, усе ще памʼятає, як виглядає ранок.
Marco був не людиною — явищем. Стиль, втеча, джаз, татуювання — і тиша, з якої вже нічого не повертається. Він розчинився в апельсиновому повітрі, залишивши після себе лише останній рух, як жест на полотні, що вже ніхто не допише.
Цей вірш — про тремку рівновагу між втраченими шансами і надією розпочати знову. Як сповідь митця перед самим собою: про розлад всередині, про шторми, що минають, і про внутрішній компас, що веде далі — крізь сумніви, крізь безмовну ніч — до нового аркуша.
Це щоденник тих, хто мовчки тримає себе між кавою і тривогою, світлом екранів і темрявою маршруток. Поети в підземці, партизани офісів, тіні на сторіс. Але навіть серед цієї втоми — іноді проблискує посмішка, світліша за світанок.
Вірш про шлях від нічної тривоги до світлого ранку. Через образи дитинства, природи й боротьби передається віра у незгасне світло всередині — навіть у найтемніші часи настає світанок, і серце веде нас крізь темряву до спасіння.
Ти прокинувся у сні, що триває вічно, і зрозумів: ні вистави, ні глядачів ніколи не було. Лиш ти, що став уламком памʼяті, яка більше не болить. Відображення у дзеркалі киває — воно впізнало привида. Але не впізнає тебе.
Ми давно збились з курсу, та ще тримаємось одне за одного — крізь шторм думок, розмиті компаси й небо, що щоразу ранить знайоміше. Це не про надію. Це про двох, хто ще йде край безодні, бо більше нікуди повертатись.
Ти поступався, мовчав, заспокоював — поки не залишився без себе. Не зраджений, не знищений — просто витертий. І тепер ідеш далі, не знаючи, чи ти ще є — чи вже просто функція в чиїйсь конструкції.
Справжня війна починається не тоді, коли дзвонить шабля, а коли стихає все довкола — і залишає тебе наодинці з вибором: впасти чи йти. Бо очі, що вже нічого не значать, усе ще бачать. І питають: заради чого ти живеш?
Заклик до втечі або пробудження. У світі, що вимагає слухняності чи зла, залишатись собою — вже війна. А якщо в тобі ще є спалах — не мовчи. Пали. Біжи. Твори. І не дозволяй світові написати твій сценарій.
