Це послання з дороги, що вже не має вороття. У снігах — крок за кроком, у серці — голос друга, якого вже немає поруч. Але навіть у замерзлій тиші звучить надія: колись, на краю, ми знову шукатимемо шлях до раю — разом.
Світло не там, де немає темряви — а там, де ти пройшов її до кінця. І часом, аби не стати здобиччю звіра, треба самому зануритись у його безодню. Не щоб згинути — а щоб зрозуміти, хто тримає штурвал.
Двоє тіл несуть тінь одного духу. Йдуть крізь знищене, мов крізь час, не заради життя, а щоб памʼять не зникла. В кожному русі — спротив зникненню. В кожному погляді — доказ, що ще існуємо.
Провалля, ніч, забуття — але в самому серці темряви лишається рамка. У ній — море, не спомин, а поклик. Навіть якщо штурвал зламано, простір мовчить, і руки опущені — хвиля все одно йде назустріч.
Ми розминулись у шумі вокзалів, та кожен рядок — як спогад про недопитий чай і зустріч, що була. Навіть у поспіху життя, у дешевому вині й тумані значень — серце шукає ту саму стежку. Там, де все почалось.
Цей вірш — сповідь відкинутого, який усе одно не перестає любити. Він говорить не як герой, а як тінь, що памʼятає смак світла, навіть коли його вже не залишилось. Тут ніжність не кричить — вона визнає свою поразку й усе ж чекає.
Останній голос, що не лякає — а благає. Його не почули, бо правда звучить тихо. Він не ламає — він відкриває двері, за якими — троянда, тиша й труна. Не міф, не мара. А той, хто ще досі поруч.
Пам’ять — як зірка: зникає, але ще світить. І ми, мов комети, мчимо в тумані вчорашніх левад, шукаючи те, що вже не співає, але ще живе в нас. До порогу — крізь нескінченність.
Вони не мандрують простором — вони існують у місці, якого не торкнеться жодна наука: у траєкторії двох поглядів. Там, де Всесвіт вже чужий, виникає їхній — без імен, без форм, але з присутністю. Той, що не треба розуміти — тільки бути в ньому.
Теплий спомин про дідуся — як тиха молитва в серці. Вірш, що пахне дитинством, любов’ю, переданою через слово, і болем втрати, що не згасає. Про ті очі, усмішку і голос, які більше не побачиш, але пам’ятатимеш усе життя.
Цей вірш — про смерть, що стала тишею всередині. Про серця, які перетворились на каземати, і тіні, що не мають сил навіть для ненависті. Про втрату здатності вірити у кінець бою.
Трагічний марш юності в забуття — без імен, без надії, з холодною зброєю в руках. Цей вірш — не про героїзм, а про втрату себе в безглуздій м’ясорубці, де кожен стає цеглиною в стіні, яку ніхто не пам’ятатиме.
На вершинах свободи — самотня постать із серця народу. Цей вірш — виклик світові й гімн нескореній правді.
Інколи так буває, що навіть рідні люди повинні кудись піти. Це може бути другий план, а може й остаточний відхід. Так, бувають спроби повернути все назад у наш маленький куточок, але не виходить. Що тоді? Ці рядки про це: які труднощі, випробування треба пройти до єднання.
Вірш про фатальну помилку, що рве серце навпіл, про карі очі, від яких не втекти, і про самоту, що стискає душу.
Вірш про гнів, що точиться у відповідь на облуду. Тут кожна крапля — осуд тим, хто заплямував істину обличчями без сорому.
поет, письменник, філософ
Музикант, поет і т.п.
