Текст, зітканий із спостережень під час поїздки потягом.

Спогад про свій літній ранок з часів дитинства. Можливо, читач теж зможе відчути той неповторний смак свіжої хлібини, яку неодмінно надгризав дорогою з магазину?

Хто б міг подумати, що звичайна велопрогулянка в сусіднє село завершиться появою в родині нового кудлатого друга? Тут буде невеличка історія про порятунок песика від людської байдужості.

В черговій мандрівці, тягнучи важкий рюкзак по всратій спеці, злісно задаєш собі питання: ну чого мене сюди чорти понесли? Та варто тільки усістися біля багаття і підняти очі догори, на всіяне зорями тло - як миттю розумієш, що твої сьогоднішні страждання явно не були даремними.

Хочеться покинути кам'яні джунглі і злитися з атмосферою засніженого парку. Виявляється, реальність інша. Замість білосніжного покриву чорніє земля і торішнє листя. А що ж буде далі? Невже колись звичні для нас зими поступово зникнуть?

Сумно усвідомлювати, що деякі люди поділяють квіти на "престіжні" й "простачки". Кожна квітка, як і кожен витвір Природи - прекрасна і однаково заслуговує на нашу любов. У цьому вірші висвітлюю проблему булінгування рослин людьми.