повітрям розігравсь духмяний квітень
він дихав величчю Весни, звав до пригод
вона щодуху мчала проти вітру
у плеєрі на всю грав "Депеш Мод"
між крон вічнозелених рівно йшла
асфальтна смуга сірої дороги
посеред місця, що не мало таїть зла
зненацька клич роздавсь про допомогу
з канави вогкої тамо, обабіч шляху
дивилась пара оченят, прониклих жахом
скавчало безпорадно й навмання
мов плюшевий ведмедик цуценя
в бридкій калюжі так від болю вило
покинуте лЮДЬМИ, яких любило
за вчинок цей їх мало було вбить:
хіба змогла б Людина так вчинить?
“Часу не гай, а думай шо робить?
спочатку би кудлатого зігріти, весь тремтить!”
... під курткою у затишку малий сидів
уткнувся мокрим носом і сопів,
аж поки ми додому прибули
і песик хоч нарешті шось поїв
і поступово пара оченяток наповнилася радістю, не жахом
збиралась написати у "Фейсбуці":
"Є песик хлопчик, віддаю у добрі руці"
але малий так радісно хвостом виляв, руки облизував, у вічі заглядав
- немов усе життя мене він знав
і все ж з'явився допис в мене на сторінці
щоправда, зміст уже був зовсім іншим
уривок з нього я пригадую:
"Це Джек, знайомі пів години, й вже його люблю"
31.05.2024
Ляна Вербицька
