Надворі ранок червня, мені лише вісім. Прокинулася від того, що баба грюкає відрами, торохкотить каструлями і паралельно встигає лаяти діда, який заходився ганятися за якоюсь противною мухою.
- Миколо, ну покинь уже ту ляпачку. Чого ти носишся з нею, як торопленний? Ну як з доброго дива ото.
Помітивши мою присутність, вона вмить змінює тон на більш м’який:
-Олічко, ти вже встала, дитино? А йди оно корову оджени, бо вже й Буркунша погнала а наша досі стоїть.
Неохоче тиняюся по хаті, шукаючи другого шльопанця. Кругом обдивилася: під диваном – чортма, в сінях – пусто. Ну їй богу, комедія! Як корова язиком злизала його. Ану ще загляну за трильяж, може хтось з дуру туди швирнув?
Позаду чується знайоме човгання. Я вже знаю, що воно належить дідові, бо взагалі володію здатністю безпомилково визначати за звуками кроків, хто то йде. І справді, дід охоче підійшов поцікавитися, чого це я перехилилася у три погибелі і що шукаю за дзеркалом.
-Вчорашній день, діду, шукаю! - кажу йому і, за мить знайшовши свою пропажу та взувшись, направляюсь до виходу.
-Ти диви, уже й балака як стара, - дивується дід, хитаючи головою.
А баба тим часом кладе на тумбочку ту саму синю торбу, в якій лежить зім’ята червоняста десятка і наказує купити в генделику арнаутку і пів української.
Вигнавши Квітку з повітки, вивела надвір синю лисапету і, почепивши на руль торбу, потихеньку рушаємо в бік болотів. Скільки пам’ятаю – завжди була ця ряба корівка. Я люблю заглядати в її розумні очі і гладити по морді а вона, в свою чергу, облизує мене у відповідь. А ще Квітка, йдучи на пашу, любить зривати і їсти листя з сусідських півників, тож доводиться час від часу регулювати лозиною напрям її руху, відгонячи від грішних справ.
За чверть години нарешті пришкандибали до глинища і я стала, як вкопана. Що робити? Далі я йти боюся, бо впевнена: там у високій траві точно причаїлися страшні гадюки і чекають на мене. Як добре, що якраз тітка Лучишина он іде з Мілкою, заодно й мою Квітку зажене до стада. Справді, тітка Валя така повна і криклива, будь яка гадюка її точно злякається і втече безвісти.
Неподалік чутно чиїсь голоси.
-Галько, здорова була! А хто ж сьогодні пасе?
-Тю, да Мишко ж Костюків.
-Аа то мені ше, їй-богу, не скоро.
А далі я чую лише, як свистить у вухах вітер, адже щодуху налягаю на педалі аби скоріше купити свіжого хліба і першою поласувати запашним хрустким окрайцем. По дорозі, проти Стріленчихи, як на зло спала цепка. А шоб тебе! Оце називається «совєцкоє качєство». Пробую одягти цепку назад але тільки вимазую руки в бридкий, смердючий солідол. Що ж поробиш, доведеться котити лисапету в руках, добре хоч, що до генделика он рукою подати.
Але й тут мене застає невдача – бо тітка Люда саме вийшла приймати щойно прибулу машину з хлібом. Чекати нудно, тож бавлюся здмухуванням пуху з кульбаб і підкиданням догори жмень липового листя. Нарешті та машина поїхала геть і вже за кілька хвилин я радісно вийшла з генделика, гордо вішаючи на руль торбу зі свіжим хлібом і пачкою хрумкого «Салюту» із смаком салямі на здачу.
Дорогою, правда, спинялась разів зо три, щоб надкусити свіжої арнаутки. Яка ж вона смачна і хрустка! Хіба тут можна встояти? Однак, трохи боязко, адже вдома неодмінно поцікавляться, хто то так попсував хліб. І що ж відповісти, може сказати, що він такий погризений уже й був? Не повірять. А що як на мене напала зграя Швецьових собак? О, звучить куди правдоподібніше.
Хай вона буде проклята ця важка остогидла лисапета. Ото натомилась, поки докотила до двору. Невдоволена баба вже виглядала з-за хвіртки, наставляючи долоню над очима, вочевидь, вишукуючи мене на горизонті.
-А де це тебе носило так довго? – дивується, - я вже думала, шо вкрали.
- Цепка спала, мусила котить од самого глинища. Дивіться, які в мене руки, усі в салідолі, - пояснюю їй.
-Хай Господь милує, було б оту красну брать лисапету, вона справна.
Баба забрала в мене транспортний засіб і покотила в повітку цю недороблену каліку а я заходилася вимивати руки в передчутті сніданку.
Зайшовши до веранди я побачила діда, який з подивом крутив у руках надгризену мною хлібину.
-Олічко, якийсь хліб подозрітєльний тобі продали. Шо це з ним?- з подивом спитав дід?
- Аа, та то миші погризли його! -мовила я.
-Хехе, миші? Я таких вгодованих мишей зроду не бачив. Ото артістка росте,- засміявся дід. Але сварити не став.
Тим часом баба вже приготувала снідання і закликала нас іти їсти. Посеред накритого блакитною клейонкою столу стояла банка свіжого молока, поруч красувалася миска салату з редиски і зеленої цибулі. Баба поставила тарілку смаженої яєчні зі шкварками і заходилася накидати кожному по мисочці запашної молодої картоплі із зажаркою з сала та кропу, від чого приміщення кухні набуло особливого літнього аромату.
-А це до молока беріть, - сказала вона нам, діставши з холодильника тарілку налисників, дбайливо замотану сторінкою «Порадниці».
Ми охоче взялися до їжі, насолоджуючись кожною стравою з неабияким задоволенням.
-Оце, Надю, потрудилася на славу, таке все добре в тебе - як на празник попав, - нахвалюючи бабині кулінарні здібності, мовив дід.
-Ото беріть наїдайтеся гарно, поки не вистигло, - відповіла баба.
Позаду почувся якийсь шурхіт і ми встигли помітити чорну-пречорну кішку, що причаївшись на газовому котлі, уважно поглядала на стіл і вже готувалася здійснити у його напрямку відчайдушний стрибок.
Першим схаменувся дід, він миттю вхопив її під пузо і зсадив з котла додолу.
-Варка! От чортова душа, добреньке почула, еге? Не положено котам тут шастать, іди к чортовій матері звідсіля!
А баба підвелася з-за столу і поспішила налити Варці мисочку молока.
-Миколо, віднеси Йосипівні банку вранішнього, он я на тумбочці поставила. А я поїду в базар і ше треба на пошту зайти за свєт заплатить, бо ше одключать, їй-богу, - мовила вона. Дід кивнув.
Невдовзі вони розійшлися по своїх дорослих справах а я, вмостившись на дивані і розірвавши пакет хімозного, але такого смачного «Салюту», взялася перемикати канали телевізора у пошуках мультиків.
Надворі був ранок червня, мені лише вісім і попереду ціле життя.
Ляна Вербицька
літо, 2025 р.
