Спогади про війну. Військова підготовка і забезпечення.

Вступ.

В соцмережах можна часто зустріти дописи військових в стилі: починайте самі готуватись до війни. Займіться фізпідготовкою, вчіть медицину, знайдіть собі волонтерів.

Але звучить то не досить переконливо, бо в людей вже перемога на війні. Давайте я спробую переконати.

Сьогодні я розповім про свій особистий досвід. Я захищав країну в складі 102-ї Обр Тро, 78 батальйон. Звання солдат, посада старший стрілець. Позивний Гиря. Хоча потім іноді кликали: Сліпий.

Звільнений з рядів збройних сил по статті 30-а. По можливості волонтерю для свого підрозділу, який усе ще там.

Тобто тут може бути й застарілий, але мій особистий досвід.

Про ТРО.

Перед тим як почати, мушу зазначити, що сама концепція ТРО на паперах відрізнялась. В ідеалі мати на місцях навчених людей для оборони рідних областей це добре. Ідея дійсно крута, але совкова армійська система й органи влади виявились неготовими довести до ладу перші напливи добровольців.

По факту ТРО це новостворена піхота з добровольців, без забезпечення. Така біда з кожним новим підрозділом. Міністерство оборони фізично не може забезпечити нові бригади всім необхідним. Навіть якби рівень корупції там був нульовим. По кадрових розкладах все теж не ідеально. Хороший офіцер в ТРО потрапляв виключно по збігу обставин (наприклад не хоче повертатись в стару бригаду з певних причин, або немає місця в толкових бригадах).

І того маємо наступне. ТРО бʼється на найгарячіших напрямках нарівні з іншими підрозділами. Просто бʼється гіршим озброєнням. Це де факто піхота. Королева полів. З автоматами й лопатами.

Якось бачив кацапські новини, де в штаб нашої бригади прилетіла С300 і знищила наші хаймарси, гаубиці та важку техніку. В стрілецьких бригадах не буває своєї важкої техніки, хіба прикомандирована. Кацапи це знають, але визнати, що С300 не досягла ніякого успіху не те що в знищенні техніки (якої в нас і не було), але й живої сили (обійшлось кількома 300 і ямою 6 метрів вглиб) — не можуть.

Я іноді зустрічав дещо зневажливе ставлення до бригад ТРО серед волонтерів, котрі пакують підрозділи ССО. Але я ніколи не зустрічав його серед кацапів. У них ми фашисти, нацисти, карателі, та "угнєтатєлі рускага народа". Вони нас боялись. І бояться.

Бо коли від тебе не тікають люди, які програють тобі по озброєнню, кількості та підготовці, задумуєшся — чи все у них в порядку з головою? А йобнуті тіпи з автоматами — то все страшно.

Підготовка до війни.

Я прийшов сам, добровольцем. Ні строкової до того, ні бойового досвіду, ніц. Навіть автомат не вмів тримати.

Побратим Борода мені це все ще згадує.

— Здоровий хлоп, а не міг з запобіжника зняти.

Не просто не міг, а роздер палець. А коли вперше розбирав — розбив руку, витягуючи шомпол.

Інструктори приїжджали один раз на дві години і все. Разова акція. Хороші? Так, без сумніву. Але бачив у себе їх лише раз.

Нам пощастило, і нас спочатку кинули охороняти склади зі зброєю. Закрита територія, режим. Згадую, то по відчуттях ніби в тюрмі був.

Так ось, з навчанням там у нас була срака. Це той випадок, коли учні хотіли вчитись, але вчителі занадто важливі тратити час на плебс. І це не біда мого взводу. Так було в усіх.

Якось (тепер покійний) сержант Застава набожна людина, котрий багато курив, молився, бурчав і матюкався, гарикав на мене три дні:

— Шахматний порядок. Шахматний порядок, йоб твою мать!

Зранку я встаю не з тої ноги і після вже звичного: шахматний сукаблять порядок! Я видав: та ти заїбав! Ти або вчи, або перестань. Є різниця між: не знаю, і — знаю, але не хочу!

Застава матюкнувся, але навчив. Його взагалі, як добре пізнати — золотий мужик був. І віра у нього була непохитна, справжня.

Ходив потім по позиціях під прильотами і такий:

— Не переживайте, поки ви зі мною все буде нормально.

Мені не вистачає його. І хлопців загиблих теж не вистачає. Але така ціна свободи.

Від Застави ми й зрозуміли, як то воно: взагалі ходити, аби не бути баранами і мішенями. Пояснив за три речення.

Вася Морячок навчив рухатись двійками-трійками.

— Якщо ти один, — говорив він з дзиґарем в зубах. — Тобі пизда. Завалять нахуй! Якщо вас ось так троє-четверо, то завалять не всіх. Може двох. Але решта дійде.

І ми погнали відпрацьовувати. По дорозі собою ще розрядили кілька шумових розтяжок з пляшок і дроту, бо наш Фурик поставити їх додумався, а повідомити якось забув. Добре що не вночі хоч. І добре, що просто шумові, а не якась злоїбуча РГД (як добре, що нам їх тоді не видали), бо зараз би писав я це з того світу, а зі мною ще четверо включно з комвзводу.

Комунікація це не найсильніша наша сторона. Але і з цього дебілізму ми винесли урок. Ми хоча б зрозуміли, як їх обійти (днем, важливо уточнити) і як поставити назад.

Діма кулеметник навчив нормально заряджати патрони в магазин. 46 секунд.

Найбільш охоче пояснив Віктор колишній добробатівець. Може від щирого серця, може, бо ми сторгувалися: він показує, як зачищати коридори, а я вчу його джиу-джитсу.

— Це клин, це шахи, це кругова оборона. Так стріляти з-за кута, лікті до себе, цілься двома, спину рівно. Стій міцно.

Круті пацани. А в один день прийшов наказ знайти добровольців на укріплення півдня. Так вони четверо й погрузились і поїхали хоч ми казали, щоб відправляли весь взвод. Мені їх не вистачало. Ніби й радий був тоді за них, бо вони викликались за секунду після оголошення. Але все одно не вистачало.

То я сидів між нарядами, читав медицину, вчив тактику. Гуглив ТТХ різної зброї. В кого наряди були в закритих локаціях — бігали, віджимались, присідали. Вчились тримати зброю. Самі. У вільний час. Були хто не вчився. Не хотіли: бо прилетить, то запанікуєш і все забудеш. Потім повилазило боком.

Вже на фронті наш сержант привів бувалого гранатометника до нас і він вчив банальні речі: як носити бронік, як вибирати ціль і т.д.

Про взуття багато говорив (а взуття це важливо, без жартів). І пояснював як тримати то РПГ і як стріляти з нього. І пояснив нам, як користуватись шведськими мухами, які хтось з наших помилково прийняв за Nlaw. Ніт, закатайте губу.

По документах, можу посперечатись, — все було. Памʼятаю, були ще у франківську, приходить в кубрик Генерал (позивний такий у сержанта) і вішає листок проведених занять. Підходжу читаю: фізпідготовка.

— Це коли у нас вона взагалі була? — питаю.

— Ти сьогодні віджимався, гирі свої тягав?

— Ну.

— Ну то в чому питання? Все проведено. Йди розписуйся.

Перші свої гранати я навчився збирати й розбирати, коли ми вперше заїхали на (як потім зʼясувалось) нуль. Тоді поступила команда евакуйовуватись, але мені та ще двом побратимам не вистачило місця. Нас залишили на пів доби. Якраз було чим зайнятись в перервах між першими обстрілами.

Найсмішніше, що штаб надоумився і почав нас вчити аж коли ми вперше повернулись з нуля. Тобто, ми ходили в дозори, спілкувались по раціях кодами, пережили перші обстріли, а потім вертаємось і нам такі: а тепер будемо вас вчити. Дякуємо.

Мої хлопці вже понад рік там, нон стопом, то в них почались навчання, які по факту мали б бути до поїздки на фронт. Але светр вдягаємо через ноги, а штани — через голову.

І я ніби розумію, що наше доблесне ТРО по факту купувало час для навчання інших підрозділів, зокрема штурмових аби вони тепер штурмували.

Забезпечення.

З забезпеченням було добре, бо: ми діставали все самі, або привозили волонтери (а вони багато привозили, що іноді роздавали аби не псувалось, бо шкода людських зусиль).

Аптечки, каски, харчування, транспорт, дрони, тепловізори, форма, взуття. За свій кошт.

Зараз з тим ситуація ніби налагодилась. Хочеться в це вірити.

Якби не назбирали на машини, нас не було б чим евакуйовувати. В місцевих ми виторговували пальне за їжу, бо памʼятаєте який був дефіцит. Мішками волонтерські пайки віддавали за 10-20 літрів. Бо як казав наш перший комбриг при єдиній з ним зустрічі:

— А навіщо вам паливо? По горілку їздити?

Це потім вияснилось, що мерія паливо возила сотнями літрів, але до нас воно доїжджало 20 літрів на взвод. От і крутились як могли. Виторговували за їжу, мінялись з іншими взводами (дизель на бензин і навпаки). Навіть якось знайшов підпільну заправку по попередньому дзвінку. Звісно, де вона є — не памʼятаю. Багато чого не памʼятаю.

Десь гуляло відео, як в кацапні медичка радить патрати автомобільні аптечки, брати тампони й прокладки, бо знадобиться. А наші люди в соцмережах сміялись, типу: біднота, чмобіки. Проблема в тому, що вона (на жаль для нас) нормально все їм радила.

Я отримав нормальний бронік 4-го класу від гуманітарки з Китаю вже тиждень як бувши на фронті. А ще один волонтерський (отримав, коли вже не треба) відправив якомусь артилеристу (якого я в очі ніколи не бачив), коли вернувся з війни, бо в чувака взагалі не було ніякого.

Лопати, сокири, шуфлі теж діставали волонтери нам. Деревину для бліндажів різав з сержантом своїм аби мати чим накрити. Волонтерською бензопилою.

Дали нам якось кулемет браунінга.

Без однієї запчастини.

Спочатку думали, що то неправильно зібрали, бо ніхто не пояснив, як то робити. А нету нема, бо вишки пошкоджені. То відправили кулеметника в штаб ловити вайфай і шукати креслення невистачаючих деталей. Місцеві токарі справились на ура. Хлопці ще й лишні замовили й пороздавали іншим кулеметникам, бо браунінги в усіх були без якоїсь запчастини.

Смішно було, коли на перших стрільбах браунінг дав клин і нетерплячий ротний поліз до нього руками. Повернувся він з полігону з легкими опіками, бо кулемет спрацював не в той момент.

Бо, цитую одного сержанта:

Зате після повернення від медиків ротний скинув відео: а як же то правильно збирати браунінг. Ну, краще пізно…

Про ремонти машин взагалі мовчу.

Це якби в когось були питання, а куди йдуть 100 тис? Більша частина вертається у вигляді товарів, яких не вистачає.

Якщо ти не в спецпідрозділі, не в ГУР чи на вас не волонтерить Притула, чи Чмут (а вони швидше за все не волонтерять, бо в них стабільний пул бригад ще з 14-го, й більшого ніж лапи до коптера чи перепрошити дрон сподіватись марно; бо в них тупо не вистачає ресурсів на всіх) — готуйся все діставати сам. Чогось нема — твої проблеми.

То все має давати держава?!

Враховуючи, що держава то всі ми, а не лише уряд — то згідний. Має. Але не дає. А війна йде і чекати поки все буде з міноборони то можна й не дожити. Та до того звикаєш і нормально ставишся. Аби патрони видавали та снаряди й на тому дякуємо. Держава не могла тоді перекрити всі потреби: забезпечення, навчання і т.д. Людей багато, професійних військових було мало, інструкторів ще менше. А про планувальників типу Залужного, але на місцях взагалі мовчу, бо чого не бачив, того не бачив. Всіх відправити на навчання (як артилеристів за кордон) теж не можеш, бо хтось має тримати фронт. І паралельно вчитись там.

В нас на батальйон був один сапер, то зв‘язківці перед тим, як тягнути дроти, ходили з (наволонтериними) металодетекторами, шукали міни. А потім робили свою роботу.

Не було коригувальників, то це повісили на нас. Тобто я, нуб, маю за кілька хвилин до роботи наших мінометників навчитись картографії та термінології. На гугл карті догори ногами.

На нулі.

І коригувати. Добре, побратим Тихий пояснив, як то робиться.

Таке ж було і з розвідкою. Нормальних відправили в іншу роту, а нам дістались два кульгавих алкаші. Вони мали б непомітно спостерігати за орками. Але непомітно вони лише звалювали з закріпленої позиції та знищували запаси алкоголю. Тому ми ходили замість них в розвід дозори, бо вони би й тверезі не дійшли б нікуди зі своїми колінами, а тверезими там я їх практично не памʼятав. Я до того навіть не знав, що це взагалі таке, оті ваші розвіддозори.

Плюс в армії бюрократія. Просто люта. Все має бути по папірчику. Ми ще далеко не натівська армія. І не скоро будемо. Додайте до цього корупцію на місцях.

Того багато чого робилось в обхід штабістів. А краще своїми силами. Бо на лист від батальйону на машину для взводу ти чекатимеш місяць. В кращому випадку. А тобі її треба вже, бо стара згоріла і нема як банально евакуювати поранених. І коли таки машина приїде по листу — в тебе її на всіх підставах заберуть. То саме з дронами. Перша машина, на котру я тієї весни відкрив збір тепер в РАУ. Типу ставлять на чорні номера.

Всі наступні після такого гнали як приватні. Типу, по факту машина є, а на паперах в бату нема. 

Переоцінка цінностей.

Але однаково воюєш, бо: ну а куди діватись? В тебе рідні, близькі й ніхто не хоче, аби вони постраждали. Ти знайомишся з цим совдепівським 3,14-здєцом і починаєш розуміти, як ти до того чудово жив.

Взагалі ти прекрасно жив, у тебе є все. Тобі для щастя не так багато і треба, як виявляється.

І ти робиш все це, аби просто вернутись додому, де твої в безпеці, живі і здорові.

Треба в розвідку — йдеш.

Копати? Риєш до центру землі.

Депресія, хандра і загострене почуття справедливості? Терпи, на ПТСР нема часу.

Кацапів покошмарити з браунінга без усіх запчастин? Та то взагалі з радістю, аби лише не заклинив.

І близькі роблять все, аби в тебе не було незакритих потреб. У них день починається, коли ти виходиш на зв‘язок…

Я це до чого веду. В першу чергу завдання окремого солдата — вижити. І не стати тим дурником, через якого всіх твоїх вб‘ють.

Завдання сержантів і взводних — зберегти життя своїх людей. А потім вже захист батьківщини, батько наш Бандера і все решта. Вижити.

Висновки.

Уяви тепер себе на ліні фронту. Без лопати, важкого озброєння, хорошого спорядження, транспорту нормального. З твоїми теперішніми знаннями з тактики, медицини, вмінням поводитись зі зброєю. З твоєю теперішньою фізпідготовкою. Уявив? А тепер додай, що ти такий не один і у вас є наказ не пустити ворога далі.

Так тобі достатньо переконливо?

Хто захоче вижити там — робитиме для цього все. А якщо ми говоримо про перемогу, то робити треба ще більше. Система не ідеальна, а місцями бракована. Але чекати, поки зроблять нормально, тупо немає часу. 

Того крутитись в плані навчань чи забезпечення приходиться самим. 24/7. І допомагати потрібно більше.

Ніхто не уникне цієї війни. Повоюємо всі. Рекомендую тримати це в голові завжди. Тому готуйтесь. Нас ще чекають важкі часи.

Будьте до них готовими!