І. Варшавська Атлантида
Пам’ятаю свій перший захват від Варшави. Дощ, осінь. Виходжу з Центрального вокзалу, і мене зустрічають хмарочоси – найвищі в Європі.

Пам’ятаю свій перший захват від Варшави. Дощ, осінь. Виходжу з Центрального вокзалу, і мене зустрічають хмарочоси – найвищі в Європі.

Насправді, Кіндратівна з рік не дожила до цієї війни. Мабуть, то на щастя. Бо війна, як зізнавалася, — єдине, чого можна по-справжньому боятися. Бо колись втратила в окупації всіх, кого “голод ще пощадив”. На жаль, для нас це вже не жахіття з підручників та споминів очевидців.

П’яте грудня. Шаховий турнір у Львівській школі № 9. Наш добрий тренер і вчитель праці — Любомир Євгенович — уважно стежить за грою збірної гімназії. На перерві до мене та ще одного гравця підходить молода жінка — мама Меланії Волошинської, учасниці команди.
Джессіка це для тебе, я ніколи не зможу себе пробачити за те що не зміг бути там і з тобою

Колись я вів блог на іншому ресурсі, і переглядаючи його вміст, наткнувся на цей допис. Це спогади засновані на реальних подіях.

Вона була берегинею нашого роду, тим живим скарбом, який перетворив для мене Маріуполь на Едемський сад.
Спогад про свій літній ранок з часів дитинства. Можливо, читач теж зможе відчути той неповторний смак свіжої хлібини, яку неодмінно надгризав дорогою з магазину?

Музика — більше, ніж звук. Це невидима сила, яка торкається найпотаємнішого, допомагає пережити біль і знову знайти себе. Музика вміє говорити з душею без слів. Вона повертає до спогадів, заспокоює серце й відкриває шлях до нового початку.

Сонце пряжило шкіру. Трава була висока й густа, в ній снували колонії комах, долаючи перепони з битої черепиці, камінців і всілякого залізяччя. Дача буяла різноцвіттям і була заповнена людьми, і всі ті люди були моєю ріднею.

Коли ми згадуємо минуле — ми лікуємо душу чи ховаємось від теперішнього?

Ностальгія мого вчорашнього вечора трансформувалася у цю історію... в якій все таки є дещиця правди та спогадів.

Привіт! Сьогодні я хочу поділитися з вами історією про місце, яке для мене стало символом надії — Одеський маяк. Дивлячись на це чорно-біле фото, зроблене під час однієї з моїх прогулянок, я знову відчуваю той особливий спокій.
Привіт! Мене звати Костя, і я радий вітати вас на своєму блозі "Дорогою Вовка". Це мій особистий простір, створений для того, щоб ділитися світом, який я бачу і відчуваю, навіть коли можливості для фізичних мандрівок обмежені.
Письменниця, поетеса
Мія. Просто Мія.