Ось тобі, вбога пуста голова,
перше знамення Різдва –
снігу добув ти для білих поем,
вітру черпнувши плащем. – Юрій Андрухович
Із чогось завжди треба починати – як у житті, так і в есеї. Розпочну з дитинства, а точніше зі Святого Миколая, чий день ми відзначали донедавна 19 грудня. Якщо я назву цей час магічним, це ж не буде банальщиною чи перебільшенням, еге ж? Бо ж справді, не було свята більшого за день (а точніше ніч), коли добрий Святий приносить тобі під подушку щось сокровенне й очікуване. Щось, що ти чекав так довго і з таким солодкавим передчуттям описував Йому в листі. Мабуть, то були мої перші проби пера, адже навіть стилем написання та своїм трохи акуратнішим, ніж зазвичай, але все ще недолугим почерком (який донині не змінився) я старався Його вразити. І, мабуть, мені це вдавалось. Далі був ранок, і купа пакунків, намацаних у темряві рукою, і мандарини, і футбольна форма – майже все, чого бажав напередодні. Миколай же, думав я, Чудотворець – отже, він усі ці пакунки творить сам! І ні, не купує в магазинах, а буквально вичаровує їх власними руками. Скільки так тривало? П’ять, десять, дванадцять років?.. З року в рік ми протираємо тонку межу між магією і уявою, і перше перетворюється у друге. «Спершу ти віриш у Миколая, а потім ти сам собі Миколай», - повторювала мама. Сенс її слів я зрозумів дещо пізніше, але то вже не було болісне прощання із однією з численних дитячих ілюзій – навспак, я дозрів до усвідомлення, що Миколай – це кожен із нас, поступово. Тепер спостерігаю, як мій п’ятий клас поляризувався: половина ще вірить у Миколая, інша – уже ні. Час триває. Дорослі змінюються, діти – ні.
Потім був Новий Рік із усіма його пострадянськими атрибутами – олів’є, телевізором із «аганьком» чи то «кварталом», привітаннями президента, прем’єра, голови ОДА, ЛОДА, мера міста, очільника ОСББ і всіх, хто нижчий за рангом… Все, як у всіх, хіба що ніхто не напивався, бо у сім’ї питущих не було. А через тиждень – Святий Вечір і Різдво, про яке я вже писав у есеї «Різдво. Мертва Росія» два роки тому. Що нас пов’язує із цим минулим? Якась невловима нить любови до тих, хто тебе оточує. Відчуття, визріле не відразу, а усвідомлене і прожите на ґрунті житейського досвіду, коли одні люди додаються, інші відбавляються, наче то доданки в елементарному математичному прикладі. Тільки життя – не математика: тут перестановка доданків може зіграти фатальну роль. Це радше довга й насичена проза, багатотомний роман із розлогими описами, які пропускаєш, щоби добратися до суті. Люди ж, які читають ті описи, шукаючи естетичної втіхи у буденному, яскравого сполоху емоцій у кімнатній тиші, звуться поетами.
Все змінилось. Когось важливого давно вже немає, зате є спомини – чисті, світлі та непорушні. Врешті-решт цінуєш те, що маєш: родину, країну, традиції. Рухаєшся містком світла, зазираєш у найтонші шпарини пам’яти й у них бачиш стимул іти далі. Почуваєш удячність за все, що тебе оточує, бо ж насправді ще не так давно всі ці прості істини (майже як назва вибраного Богдана Задури) могли легко зруйнуватись, як картковий будинок. Хорошого нині мало, та й навіть у тому, що хороше, не завжди вдається розгледіти цінність, бо до нього швидко звикаєш. Якщо через тридцять років нашому поколінню буде що згадати, окрім війни та безконечних смертей – наш час не минає дарма. Та чи будемо ми? І чи буде наше покоління? Важкі екзистенційні питання нанизуються на нить думки тугими намистинами. Я втомився відповідати собі на них, позаяк не знаю відповіді і ніхто з нас – повірте – не знає. Надто мало залежить від нас. Надто багато залежить від нас.
Вулиця і захаращені хідники, задушне тепло переповнених маршруток, сіра мла ув очах і ранкові недоспані думи… Ані двох, ані трьох крапок не вистачить, щоби продовжити це речення смисловим неподільним зв’язком. Смислу немає – ні в літерах, ні у крапках. Налаштуй метроном свого серця під перестук світлофора – і йди. Вечеря свята ще не спожита тобою.
24.12.2024
