Цю історію мені розповів водій автонавантажувача на складі де я працював влітку після другого курсу. Васильович вже вийшов на пенсію, але вперто продовжував триматися за роботу – як він пояснював, щоб допомогти дітям; але, судячи з того, як він охоче, іноді по декілька разів розповідав свої байки всім бажаючим слухати, йому просто не було з ким поговорити вдома. Та й транспорт дід любив до безтями, навіть такий чудернацький як автонавантажувач. Копирсатися в двигунах, змащувати щось, щось підкручувати йому було більш до душі ніж панькатися з онуками.
Після закінчення місцевого автодорожнього технікуму і служби в армії, Васильович решту життя провів за кермом і що тільки не возив: п'яну молодь – на таксі, каретою швидкої допомоги – хворих пенсіонерів, селянок зі слоїками молока – рейсовим автобусом, камазом – кам'яні брили та щебінь. Саме коли возив камазом граніт з осиківського кар'єру він і почув про відьму від тамтешніх селян.
Трапилось це після першої світової, коли кар'єрів довкола Осиківки ще не було, а було лише декілька невеликих каменоломень де брали граніт “старі люди”, як казали місцеві. Хто були ті “старі люди” і куди подівся видобутий ними камінь – в селі всі хати були дерев'яні – ніхто не знав.
Окрім каменоломень був ще глухий сивий ліс повний грибів, ягід, звірів та бозна чого. І вийшов з цього лісу якось надвечір чоловік. Як відлуння війни – з німцями, поляками, більшовиками – подібні постаті час-від-часу з'являлись отак, край села, нюхали повітря наче дикі звірі і, мабуть, в залежності від того, чим їм пахло, або вертали назад у хащі, або таки наважувались вийти до людей.
Так і цей чолов'яга – вдягнений у драння, блідий та кульгавий на ногу – видерся на пагорб і звідти хижими очима розглядав село, яке тулилося між лісом і старим шляхом до міста. Коли з крайньої хатини вийшла жінка і почала поратись на подвір'ї, чоловік зосередив увагу на ній. Так і простояв незворушно, доки стара не повернулася до хати. Надворі вже було важко щось розгледіти.
З пересторогою подорожній спустився із пагорбу. Звідкись взявся собака і спробував було забрехати на чужинця, але той спритно висмикнув з тину цурпалка і вшпарив блохастого по спині так, що той заскавчав і сховався туди, звідки виліз. Щойно чоловік почав тихенько стукати у двері, як собака повернувся, з винуватим виразом тихенько підійшов ззаду і, витягуючи шию, спробував обнюхати гостя.
– От я тобі, – чоловік знову заніс гілляку, але одразу ж і опустив – такий жалюгідний вигляд був в собацюри.
Махнувши рукою на тварину, чоловік знову тихенько постукався. Нарешті двері трохи привідкрилися, і жіночий голос спитав, якого біса йому треба.
– Пусті-іть переночувати, пані, – жалісно просився невідомий. – Пізно вже, а я заблукав. Мені б тільки ні-іч переночувати, бо ж холодно надворі, а я немолодий та хво-орий... – безсоромно брехав чоловік – на вигляд йому було років із тридцять, і, незважаючи на поранену ногу, в ньому відчувалася сила.
Хазяйка хати негостинно запропонувала йому, чортяці, забиратися назад до болота з якого він виліз і спробувала зачинити двері, але досвідчений мандрівник встиг встромити у шпарину свого військового чобота.
– Пусті-іть переночувати, – продовжував жебрачити він, байдужий до недобрих слів господині. Та ще довго частувала подорожнього лайкою, але зрештою втомилася та покинула двері.
Сприйнявши це як запрошення, чоловік зайшов та здивовано огледівся. Ззовні хата була занедбаною, певно найбіднішою у селі, двір завалений непотребом, стара засохла яблуня, тин розвалився на різні боки. Всередині ж несподівано панували статок і затишок – охайно вибілені стіни, чиста пілога, новий посуд на полицях, стіл застелений свіжою скатертиною. Та найбільше вразила мандрівника хазяйка – надворі він спостерігав за немічною старою у брудному одязі; зараз же на нього дивилася, вперши руки в боки, молода, зла, чорноока жінка з коштовним намистом на шиї.
“Ну-ну”, – подумалося гостю. Він спостеріг як собака, що тихцем проскочив за ним у двері, підійшов до хазяйки, боязко махнув хвостом і влігся біля печі. Більше в хаті нікого не було. “От тобі і напросився заночувати дідько знає до кого”.
Але що робити, якщо вже вліз до вулику... Не звертаючи уваги на насуплені чорні брови жінки, чоловік скинув шапку, оголивши нерівно стрижену макітру, назвався – “Андрій” – і, не чекаючи відповіді, нахабно всівся на лаву.
– Від самого ранку ані крихти в роті не мав, – довірився він господині і хитро зіщулив око. Та лише зневажливо пирхнула та відвернулась.
Як і раніше чоловік збрехав – звали його не Андрієм, і голодував він не з ранку, а набагато довше. Всім виглядом зображуючи впевненість, що його зараз же нагодують, “Андрій” почав молоти дурниці, аби відволікти хазяйку. Але жінка лише суворо дивилася у відповідь і ніяк не могла вирішити що з ним робити. Зрештою щось собі надумавши, вона загриміла посудом біля печі.
Незабаром на столі стояли дві миски в яких парувала каша. Нелюдським зусиллям Андрій втримався від того, щоб не накинутися на їжу. Аби виграти трохи часу, він покопирсався ложкою у мисці і заходився показово дмухати – щоб було видно, що занадто гаряче.
– Може в пані-господині ще й чогось випити знайдеться?
Жінка неохоче пішла до полиць у кутку. Подорожній, щойно вона повернулася до нього спиною, поміняв свою і хазяйчину миски місцями. Тільки він завершив цей маневр, як зловив на собі уважний погляд собаки. “Кмітлива скотина, все розуміє”, – подивувався мандрівник і жартома приклав пальця до губ, показуючи тварині, щоб та не виказувала його.
Перехиливши чарку, Андрій жадібно поглинав кашу. Господиня неквапливо їла свою.
“Цікаво, що з цього буде”, – поївши та сито, наче кіт, мружачись, міркував собі чоловік, – “чи, може, то я собі щось вигадав тільки?” Але ні, якесь очікування помітно було у поглядах, що жінка час від-часу кидала на нього.
Зненацька вона зірвалась на ноги і схопилася за горло. “Ага, відьма, таки хотіла мене отруїти”, – задоволений власною завбачливістю переконався гість. І про всяк випадок озирнувся, чи вільний шлях до дверей.
Жінка хрипіла і дерла горлянку нігтьми. Собака звівся на лапи і завив. Відьма зрештою впала і почала бити п'ятами в підлогу.
Подорожній з сумом подумав, що доведеться-таки ночувати у лісі. Жінка зібралася у вузол, наче змія перед кидком, і перестала рухатись. Собака замовк і підійшов до неї, принюхуючись з пересторогою, – і перелякано відскочив. З-під скрученого у дулю одягу виборсалася чорна кудлата сука.
Ця друга собака крутила витріщеними очима, так що аж було видно білки, роззявляла пащеку, наче намагаючись щось сказати, і сіпалася на різні боки. Андрій тер кулаками очі, але нічого не змінювалося – щойно поруч з ним сиділа молода вродлива жінка, а тепер під ногами вовтузилась дурна перелякана псина.
Собацюра тим часом відчула, що має голос і почала валувати на всю хату. Нареготавшись, мандрівник, аби припинити гармидер, відкрив двері і, влучно копнувши, спрямував відьму надвір.
Все ще посміюючись, повернувся до столу. Але дива на цьому не закінчувалися. Перший собака, ставши на задні лапи, встромив морду у миску з якої їла його хазяйка. Навчений життям подорожній вирішив не втручатися у природній перебіг подій.
Собака, поївши каші, гарячкувато ходив хатою, наче людина яка нетерпляче чекає на щось, так, що аж не сидиться. Василь запалив люльку і не зводив з тварини очей.
За декілька хвилин собака почав важко дихати, закрутився наче скажений, з пащеки в нього пішла піна. Впавши під стіл він ледве не перекинув його та й там і завмер. Коли Андрій нахилився, щоб побачити що там із ним, то виявив на підлозі голого худорлявого чоловіка років сорока, із добрячим синцем поперек спини.
Після того як подорожній витягнув чоловікові якесь рядно, аби прикритися, налив йому чарку та знайшов чим закусити, той розповів свою стару, як пагорби довкола села, історію.
Звали чоловіка Петром, був він із заможної родини, але покохав бідну дівчину. Довго благав батьків доки ті дали згоду на весілля. Одружилися, оселилися у хаті край села та й жили собі щасливо...
– Принаймні я був щасливий, – замислився Петро, скубаючи вкрите сивою щетиною підборіддя. – А жінка може й не дуже, тільки я про те не думав тоді...
Жили вони разом рік, жили два, а дітей не було. Ну, і порадили їм до баби однієї в сусіднє село поїхати, та вміла всяке лікувати.
– Завіз я раз дружину, другий. А потім вона сама стала ходити до тієї... хоч тут і неблизько, та все лісами, болотами. Питаю, по що ти до неї ходиш, а вона мовчить лише у відповідь. Або ще в ліс піде, скаже, по гриби чи по ягоди – а як вернеться, то нічого і не принесе, мовляв, не знайшла, тільки трав якихось назбирає, – Петро вказав головою на оберемки, які сушилися по-під стелею.
– Дітей в нас так і не було та вже й не могло бути, бо... – чоловік гірко повів рукою. – Я все терпів, аж доки вона не стала зникати по ночах. Спочатку нишком виходила з хати коли я засинав, а потім перестала і ховатися – вдягне сорочку до п'ят, розпустить коси та піде аж до світанку.
– Тут я не витримав і хотів був показати хто господар в хаті, але виявилось, що господар-то вже і не я... Не знаю скільки років був я собакою... Знаю, що батьки мої вже давно померли, та й з братів навряд чи хто є ще живий, хоч був я поміж ними наймолодший.
Співчуваючи, Андрій знову налив їм обом по чарці.
– То що будемо, чоловіче, з твоєю відьмою робити? – випаливши ще одну люльку спитав гість. Петро весь цей час сидів схиливши голову і на запитання ніяк не відреагував.
“Е-е, друже, та ти був веселіший собакою”, – подумав Андрій.
Надворі була вже глупа ніч. В двері хтось почав шкребтися.
– От і жінка повернулась! – засміявся чужинець і кліпнув оком господареві. – Відчиняй.
Але Петро лише підвів голову на мить, з переляком глянув на двері і з німим благанням повернувся до Андрія.
– Ну-ну, вона тобі вже нічого не заподіє, – підбадьорив його мандрівник, хоча сам впевненості не відчував. Аж надто безпорадно виглядав господар.
– Ех, ну що робити – допоможу тобі, – Андрій поліз у свій клунок і витягнув звідти відточеного багнета, яким стирчала колись німецька рушниця... Очі Петра перелякано вп'ялися у зброю.
– Не дасть вона тобі жити, чоловіче, не дасть. Та й іншим людям, я впевнений, вона не добро робить. Як вона все це нажила? – подорожній обвів хату рукою. Петро на мить заглянув йому в обличчя і повернувся до гострого заліза. Потім газда знову опустив голову під тягарем невеселих думок. Василь не спонукав, розуміючи, що тихому селянину потрібен час, щоб наважитись.
Довго думав Петро, зрештою важко позіхнув і підвів голову. В очах у нього палала недобра рішучість.
– Добре, – промовив він, – тільки... тільки я хочу ще раз побачити її.
Цього разу важко позіхнув Андрій. Перерізати горлянку собаці то одне, а от вбити бабу, хоч би і відьму... Ну та що поробиш, треба рятувати чоловіка.
Доки Петро зішкрібав з миски рештки вечері, вояка сховав багнета, відкрив двері і впустив відьму до хати. Та, підібгавши хвоста, трусилася і заглядала у вічі. Чоловік з незворушним обличчям повернувся на лаву.
Петро сів навпочіпки і простягнув руку з залишками каші собаці – ту вмовляти не довелось. Зворотне перетворення захопило увагу обох чоловіків. В Андрія аж слина по бороді побігла коли побачив струнке жіноче тіло на підлозі.
Відьма повернулась до тями і повільно звелася на ноги. Петро перелякано відступив і сховався за спиною гостя, який вже тримав багнета напоготові. Жінка відсахнулася, зрозумівши що на неї чекає, і це додало впевненості вояці. Він зробив крок до неї, остаточно перекриваючи шлях до дверей. Аж раптом відьма опанувала свій страх, плечі її розслабились, вона відвела руки назад, випнувши невеличкі груди з гострими пипками до Андрія, немовби запрошуючи його робити свою справу. Той заскреготав зубами, і щось схоже на гарчання вирвалося в нього з горла, гаряча кров вдарила в обличчя. Але заворушився за спиною Петро, загримів чимось. Згадавши де він і з ким, подорожній переборов зрадливі бажання, які раптово прокинулися у його виснаженому тілі. Схопивши відьму за шию, Андрій притис її до стіни, відвів руку з багнетом, аби одним ударом завершити неприємну справу.
Неймовірно, але жінка і досі не пручалася, лише нахилила трохи на бік голову і глузливо дивилася на нього з-під довгих вій. Відчуття, що щось пішло не так, що він десь припустився помилки лише на мить встигло відвідати вояку – і тоді ж важка сокира опустилася ззаду на його голову. Останнім що він бачив були бездонні чорні відьмині очі.
Тіло того подорожнього потім знайшли в лісі селяни, але тоді таким знахідкам ніхто не дивувався. Дивувалися лише, що в старої баби, яка, скільки люди пам'ятали, жила саменька край села, мешкав тепер молодий чоловік – казали, що родич якийсь повернувся із заробітків. Взялася було за нього міліція, але тут же ж він і зник знову. Так стара і пережила на самоті і другу світову війну, із своїм собакою. Старі люди в Осиківці і зараз дивуються, згадуючи який той собака розумний був.
