Джордж Гордон Байрон якось рано вранці,
прокинувся і, ледь продерши очі,
задумав написати вірш коханці —
принади споконвічити дівочі.
То добре, що були чорнила в банці,
бо він сидів з пером в руці до ночі.
І не дарма... якби вдалось згадати
поету як його кохану звати.
Боюсь, що я так само до знемоги
люблю жінок, люблю слова і рими,
обличчя, очі, пальці, плечі, ноги —
і все що розташовано між ними.
Але через рутину і тривоги
поети рано робляться старими.
Пробачте з іменами плутанину —
єдину нашу з Байроном провину.
Завершивши вірша і не згадавши
як звати ту, яка була натхненням,
Джордж з крісла встав і, аркуш розірвавши,
напився чаю зі смачним варенням.
На ситий шлунок лірику проклявши,
він вирішив зайнятись чимсь буденним —
і так з'явився у віршах роман
з героєм на імення дон Джуан…
Поема складається з восьмирядкових станц, перші шість рядків у станці римуються почергово, останні два між собою — ABABABCC. Така структура додає глузливого тону до і без того сатиричного змісту: перші шість рядків написані у "високому стилі" звучать епічно, а останні два — у "низькому", спричиняють ефект відра помиїв вилитих на голову.
Було б чудово, якби Байрон старанніше добирав рими. Натомість, він часто римує те, що ну ніяк не римується. І читання нерідко перетворюється на подолання смуги перешкод.
Ще один мінус — поема за мірками XXI століття неймовірно розтягнута. Може не так, як, скажімо, творчість Діккенса, та тим не менш. До смуги перешкод додається випробовування витривалості.
Починається поема з нескінченної і, вочевидь, сатиричної присвяти. Хто всі ці люди? Нічого не зрозуміло окрім того, що Байрон з когось за щось знущається. Цікаво, що оскільки "Джуан" мав видаватися анонімно, Байрон просив видавця прибрати "присвяту", оскільки вважав, що анонімне висміювання оппонентів справа ница.
Перше канто нудне, але дає змогу пристосуватися до стилю. Починаючи з другого, стає цікавіше. Хоча сюжет це радше пародія на пригодницькі та романтичні оповідання, часто ловиш себе на тому, що неможливо відірватися, бо хочеться знати що буде далі.
Іронія, іронія, іронія. Байрон знущається з літературних кліше, з громадських діячів, з соціальних норм, з колег. Але місцями іронія зникає. Особливо це помітно в уривку присвяченому Греції — єдине місце де Байрон відмовляється від ottava rima і оплакує сумну долю країни, окупованої Оттоманською імперією (сам Байрон в 36 років загине у грецькій війні за незалежність, щоправда не від турецького ятагану, а від лихоманки).
Загалом, деякі канто доволі цікаві, деякі нестерпно нудні. Але поміж нескінченних рядків віршованої прози часом трапляються справжні поетичні перлини:
Soft hour! which wakes the wish and melts the heart
Of those who sail the seas, on the first day
When they from their sweet friends are torn apart;
Or fills with love the pilgrim on his way
As the far bell of vesper makes him start,
Seeming to weep the dying day’s decay;
Is this a fancy which our reason scorns?
Ah! surely nothing dies but something mourns!
Кацапи. За сюжетом, герой не зовсім добровільно, але бере участь у штурмі Ізмаїлу в лавах армії Суворова, потім стає придворним цариці. Нагадаю, що Байрон любить Грецію, окуповану турками. Але попри те, він не робить кацапів, ворогів своїх ворогів, друзями. Навпаки, турецький гарнізон Ізмаїлу подається більш героїчно. Байрон віддає належне сміливості кацапів і таланту Суворова, але й знущається з них, засуджує загарбницьку жадобу.
Патьомкін — a great thing in days when homicide and harlotry made great, російська імператриця — greatest of all sovereigns and whores, казакі з армії Суворова, під час грабежу —
Two villainous Cossacques pursued the child
With flashing eyes and weapons: match’d with them,
The rudest brute that roams Siberia’s wild
Has feelings pure and polish’d as a gem, —
The bear is civilised, the wolf is mild;
And whom for this at last must we condemn?
Their natures? or their sovereigns, who employ
All arts to teach their subjects to destroy?
За часів, коли більшість літераторів Європи прославляли кожен свою армію, незалежно від того, з ким і за що вона воювала, Байрон засуджує будь-яку війну, окрім визвольної. Він знущається навіть зі свого сучасника і співвітчизника Веллінгтона, національного героя Британії.
Пушкєн. Дехто порівнює "Джуана" з "онєгєним", тому про всяк випадок зверну увагу на те, що перше канто "Джуана" було опубліковане у 1819-у році, тоді як автор "онєгєна" почав працювати над ним у 1823-у. Власне, за порєбріком літературознавці поділяються на два табори: один "пушкєн це наш Байрон", другий "та нє можіт такова біть / ні фсьо так адназначна".
Аналогій між творами більше ніж достатньо, вони зайвий раз засвідчують плагіаричний характер всієї вєлікай расіськай культури — її найвидатніший поет це всього лише жалюгідний імітатор. Жалюгідний в першу чергу тому, що Байрон висміював всіх тиранів без дискримінації, в тому числі британських. А Пушкєн своє місце знав, якщо і брехав зрідка на господарів, то ніколи не кусав і не забував старанно і з задоволенням вилизувати їхні сраки.
Десь канто у дванадцятому-тринадцятому Байрон несподівано зізнається, що історія ось тільки зараз по справжньому розпочнеться, а те, що було до цього, це лише вступ. А ще Байрон планував відправити героя ледь не до кожної європейської країни — тобто, якби не смерть Джорджа, могла вийти санта-барбара у віршах.
Джуан Байрона жодним чином не наслідує ні молінівського Хуана, ні мольєрівського Жуана. Ба більше, якщо придивитися, ніякого Джуана і немає, є дерев'яний бовванчик з намальованими очима — молодий чоловік, вродливий, сміливий... і все. Цей манекен автор використовує як привід, аби намалювати картину тогочасного суспільства. І пофілософствувати, посміятись.
З англійської уїкіпеді, в моєму лінивому перекладі:
--> На запитання видавця щодо поеми: "у мене немає плану стосовно Донні Джонні, але є матеріал... Ти занадто серйозно ставишся до твору, який не планувався як щось серйозне. У мене немає жодних намірів окрім як похихотіти і змусити похихотіти інших — грайлива сатира з мінімумом поезії, ось що я планував."
--> Стосовно завершення: "ще не вирішив, чи він має закінчити у пеклі або ж у нещасливому браці, бо не знаю що гірше."
--> Вальтер Скотт: "Байрон охопив всі теми людського життя, змусив звучати кожну струну божественної арфи, від найтоншої і до тієї, яка найсильніше вражає людське серце..."
--> Гьоте частково переклав "Джуана" німецькою, оскільки вважав, що поема це "робота безмежного генія".
--> Замість похвали: "Джуан" був заборонений в расіській ЬІмперії.
Yet there will still be bards: though fame is smoke,
Its fumes are frankincense to human thought;
And the unquiet feelings, which first woke
Song in the world, will seek what then they sought;
As on the beach the waves at last are broke,
Thus to their extreme verge the passions brought
Dash into poetry, which is but passion,
Or at least was so ere it grew a fashion.
