Коли болить
Коли болить тебе душа невпинно,
коли ти терпиш біль страшний в собі,
приходь до мене, я тебе зігрію,
почую все, що скажеш мовчки ти.
Коли ти радість щиру відчуваєш,
неначе крила виросли в тобі,
тоді приходь, зі мною ти розділиш
безмежне щастя, радість променів.
Коли утрата твоє серце лиже,
коли потребу маєш у теплі,
тоді приходь, зі мною ти залишиш
усі недобрі справи та думки.
Коли тебе турбує люта думка,
а потім інша розум полонить,
тоді прийду немов бурхлива річка
і змию всі мости та всі кладки.
Коли ти знаєш, що я допоможу,
коли ти серце віддасиш мені,
то знай, що я тебе уже не зраджу,
Бо твоє серце - діамант в житті.
Якби ти...
Якби ти знала як ти утішаєш,
коли приходиш з усміхом своїм,
ти моє серце світлом звеселяєш
і зло відводиш голосом дзвінким.
Якби ти чула всі мої прохання
до вищих сил, спрямованих в журбі,
то би б могла пізнати милосердя
і не пройшла, байдужою в собі.
Якби відкрила свої ясні очі,
до моїх слів, немовлених ще,
тоді ясніші були б мої ночі,
бо я би знав - твоя душа живе.
Якби почула мої піснеспіви,
котрі лунають без кінця в мені,
тоді б ти знала - всі таємні мрії
створити в світі можу лиш в тобі.
Якби ти знала, о якби ти чула,
Якби я міг сказати всі слова,
але твоя душа давно відчула,
що я не твій, не доля я твоя...
Прошу тебе
ПрошУ не плач, о моя ніжна мавко,
Не поринай у смуток та журбу,
Я ще тебе держу в обіймах палко,
Я ще люблю тебе таку сумну.
ПрошУ не йди у чорно - білий світ,
не покидай веселкових багрянців,
твоя краса вмирає в сіроті,
а ти така приваблива уранці.
ПрошУ тебе, любові віддавайся,
все без останку віддавай мені,
щоби я знав - моє буття в тобі.
І я буду тебе підносить щиро
на наш вівтар, де відданість живе,
де навіть старість буде нашим дивом.
Коли не хочеться нічого
Лежу і стіл тримає моє тіло,
а голова чумна та без думок.
Серед зими тарахкає невпинно
до монотонності сирий, холодний дощ.
Нема думок, вони кудись звітріли,
опісля ночі обстрілів, тривог,
а ми удвох так спокою хотіли,
ми так хотіли лиш відлуння нот.
І я вдивляюсь у мокристу темінь,
У ній лише світіння інших хат,
ще зовсім трошки і яскрава зелень
покриє світ, тоді наступить лад.
Мабуть я спати скоро вже захочу,
мабуть і ти вже спиш в теплі давно.
Тебе отут десь на столі залишу,
як не допите звечора вино.
Мій еліксир, уявие моє щастя,
котрому бути щастям не дано.
Тобі пішлю усі свої зізнання
під звук ракет і звуки ППО.
А поки все довкола сіро - чорне,
допоки серце мертве та сумне,
дозволь мені побути монотонним,
безвольним бути поки це мине.
Знову ти
Ти знову поруч, ти уся тремтиш,
І шкіра вкотре стала гусячОю,
А може знову щастям пригостиш
На вперемішку з теплою любовʼю?
Я пригортаю твоє тонке плече,
І чорні коси накриють нагу спину.
І знов болить, і трохи ще пече,
Що я тебе назавтра вже покину.
Твоя щока на моєму рамені,
Така багряна, вся горить вогнем,
Гарячий подих наче із пустелі
розмірно дме та спалює мене.
Я просто тлію наче та жарина,
рукою стан прекрасний обіймаю,
ти надзвичайна, ти моя людина,
з тобою я і на той світ ступаю.
Отак удвох ми мріємо у тиші,
обійми наші - тільки наш секрет,
Я завтра йду, і навіть не залишу
від наших мрій надломлений макет.
Коли…
Коли ти думаєш, що все,
Що твоя доля геть розбита,
що ти надломлена й розмита
і вже настав тобі кінець,
то просто знай - ти не єдина,
що точно є ота людина,
котра тобі і дорога
і що коли болить нога
вона тобі поставить бинт
і не введе у лабіринт
в якому розпач і злОба
тебе зведуть по манівцях.
Ти не єдина, не сама,
і хай ти з іншим відчуттям,
це все не має значень,
Ти не одна - цього достатньо.
Твій біль мене болить
Мене болить твій біль, що крає душу,
Хоча тепер затерпли всі чуття,
я відчуваю те чого не мушу
тобі казати через небуття.
Мені у серці крається тривога,
Твоя тривога з тугою сплелась.
А надворі панує вже негода
вона надовго за цей світ взялась.
Мене карає вся твоя байдужість,
Правдивий страх замішаний в очах,
І ти мовчиш неначе невагомість
І все караєш в непристойних снах.
Мене вбиває твій гордивий погляд,
Болить незримо, як мишʼяк вбива,
Я ненавиджу свій нещасний здогад,
Що ти можливо не будеш моя.
Мене болить, мене болить твоє
Тривожне горе, смутком оповите.
Тепер воно, назавжди це моє
Воно в мені неначе куля влите.
Ти така як Афродіта
Дивлюсь на тебе, ніжну та відверту,
Ти зараз гола, Афродіта снів,
І твою шкіру доблиску натерту
Я уявляв, я знав її всі дні.
Я знаю запах від твоєї шкіри,
Твоє волосся пахне мигдалем,
І кожне частка у твоєму тілі
Мене проймає лагідним вогнем.
У ці моменти хочеться обняти,
Тебе маленьку дівчинку палку,
І твої груди ніжно цілувати,
І дарувати всю лобов свою.
Я люблю ноги твої обіймати,
Вони такі неначе з мармуру,
Вони достойні поцілунки мати
Вони вершина ісьооо людського.
Люблю я руки, твої дві тростини,
До них щокою ніжно доторкнусь,
Без них не можу в прожити днини,
Без них напевно завтра задихнусь.
І живота люблю я пригортати,
Буває вухом ляжу і лежу,
І наче я дитина хочу мати
Тебе у собі, лиш тебе одну.
І твої губи - пелюстки троянди,
Такі гарячі, аж горять теплом.
Тебе запишу у свої легенди,
І розчинюся в тобі перед сном.
Не...
Не повертай своїх слізних очей,
Не покидай надії у тривозі,
я не прийду у темряві ночей,
не обітру замерзлі в кризі нозі.
І до зажури сміло не вертай,
не культивуй депресії у снах,
живи життя, живи і не страждай,
цінуй усмішку та своїх вустах.
І як весна панує вже довкола
вдихай надворі свіже та п'янке,
і хоч дощі, триває ще негода,
вона повітря створює густе.
Покинь журбу, не відривай всміхання
Од свого серця, і свого чола,
Покинь весну, прийди в своє кохання,
Воно живе, воно в тебе чека.
Воно в тобі живе незримо, чисто,
Закрило серце, всюди зацвіло,
І ця весна немов живе намисто
Тебе в майбутнє живо понесло.
І я буду з тобою наче янгол,
Десь на плечі шептатиму тобі
Не треба сліз, я тільки мертвий символ,
Що десь загинув на своїй війні.
Розпука
Твої вуста натруджено ридають,
І очі повні сліз налилися печаллю,
Ти вже не спиш, його тепер немає,
він десь далеко горизонт тримає.
І всі надії, сповнені розпуки,
і всі слова, несказані в розлуці,
тепер ти тихо, тихо шепочи
і може ще донесуться вони.
Їх понесуть весняне птаховиння,
туди на схід, де смерть і баговиння.
І може він у розпачі війни
тебе почує, зможе відійти
від краю смерти, де неіснування
жере серця і душі спозарання.
Тобі
Коли ти думаєш, що все,
Що твоя доля геть розбита,
що ти надломлена й розмита
і вже настав тобі кінець,
то просто знай - ти не єдина,
що точно є ота людина,
котра тобі і дорога
і що коли болить нога
вона тобі поставить бинт
і не введе у лабіринт
в якому розпач і злОба
тебе зведуть по манівцях.
Ти не єдина, не сама,
і хай ти з іншим відчуттям,
це все не має значень,
Ти не одна - цього достатньо
Твій погляд
Кидаєш погляд на прощання,
Він завжди інший, він гучний,
Як дзвін великий Великодній,
Як грім весняний грозовий.
У ньому стільки теплотіння,
Крутої пристрасті душі,
Що хочеться обнять творіння
котре Господь створив в тобі.
Твій погляд чистий, голубинний,
Він завжди лагідний, ясний,
Коли ж приходить розставання
Він світить докором сумним.
І одночасно пристрасним таким,
Що аж увтопитися не шкода,
Щоб народитись молодим
З твого притишеного лона.
О ти дивись, і не хвилину!
Дивися день і ще годину,
Дивися із коханням щирим
У мою присивілу днину,
Я твоїм поглядом не згину,
Він грізний зараз і мʼякий
Він наче грім весняно - грізний,
Він мій Воскреслий гучний дзвін.
Грішний янгол
О як же хочеться відчути
Солодкий присмак твоїх вуст
Зігріти натруджЕні руки
У пелюстках холодних рук.
Тих рук котрі не спопеляють,
Не забирають в небуття
Тих пальців котрі ледь торкають
І повертається життя,
Тих ніжних доторків чарівних,
Які давно у снах зустрів
І ти у них немов царівна
Ти узурпатор всіх світів,
Моїх планет, моїх галактик,
Ясних квазарів голосних,
Мої слова - то тільки клаптик
На твоїх всесвітах гучних.
І вже нема на тому ради,
Мені немає вороття
В тобі немає тіні правди,
Вона пішла у небуття.
І ти неначе грішний янгол
Несеш мені вогонь життя.
Прийди до мене
Прийди до мене сонечком весняним,
Постав холодну руку на лице,
Я обійму тебе таку ласкаву
І не відпущу стомлене плече.
Своє обличчя загорну у коси,
А поцілунком прожену тривоги.
І хоч надворі досі ще морозно,
Тобі до жару зацілую ноги.
І занімію, обійнявши стопи,
Тепло від тіла заберу собі.
Усі вірші і всі музичні ноти
У тишині урочисто дам тобі.
Твої спокійні і великі сльози
Утру цілунком, сповненим вогнем.
Те люблю, тепер і ти в знемозі
Бо не відпущу вже тебе ніде.
Будем разом в риданнях святкувати
І оголивши втомлені серця
Увійдемо в храм любові та завзяття
Довершить всі відкладені діла
Що ми відклали на десятиліття,
В угоду всіх довколишніх людей.
Тепер ми вдвох і хай падуть столиці
Ми не підем з кохання вже ніде.
Молитва
Мовчить гітара, струнами сповита,
Затихли скрипки, сповнені журби.
Ти вже пішла і вся моя молитва
Наначе дзвони у звичайні дні.
Я можу грати, можу і свівати,
але для кого будуть ці пісні?
Навіщо хтось буде цьому радіти,
коли вони - присвяяені тобі?
І цей сонет, мільйонно - прощавальний,
І всі гітарні програші вночі,
вони тепер потрібні лиш мені.
Бо в них мої прекрасні сподівання,
і ніжний спогад струни пробирає,
коли вже вкотре болеро заграю.
У глибині очей
Я добре знаю твій правдивий сум,
Ти хоч смієшся, очі ж то в печалі.
Чи то тобі запала складність дум,
Чи може фокус звернений в деталі?
Причин багато може бути в цьому,
Але одне напевно видно вже
В твоїх очах, у глибині зіничній
Цікава зосередженість цвіте
І це стає сценарій досить звичний.
У ці моменти, сповнені задуми,
Мене не бачиш, бо всю свою увагу
Ти привела до наявної проблеми.
Я тебе торкатись і не смію.
Але ти любиш майже інстинктивно,
Підняти очі, та знайти мене
І досі погляд, наповнений тривожно
Миттєво радістю для мене зацвіте.
Мабуть у цьому втіха особлива,
Читати погляд через півтони,
І я дивлюсь у тебе, ти зваблива,
Коли на мене дивишся очима.
Сніг напровесні
Бреду болотним провесняним снігом,
а по асфальті - море калабань.
Крокую тихо, кволо та несміло,
десь надімною - сірості вуаль.
Я цю весну стрічати вже не хочу,
її тепло не радість принесло.
Я вже питав на що воно спроможне
опісля зим, затоплених в любов.
І вже тепер я маю розуміння,
що це тепло - неначе тиха смерть,
вона тебе забрала у весілля
мені ж лишила - пом'ятий коверт.
У ньому всі тривоги та надії,
мої слова, несказані тобі.
Тому бреду, не піднімаю вії,
і всі листи - відправлю до снігів.
Людина хоче бути в парі
Людині конче треба знати,
що є десь той, хто може чути,
хто може тонко відчувати
квапління серця, і керунок
у вірний бік позадавати,
коли нема орієнтиру,
коли життя - кавалок тиру,
в який стріляють без вагання.
Тоді і знаєш, що кохання
дається так нечасто людям,
бо щоб любити та радіти
то треба трохи привідкрити
не тільки серце і свідомість,
але і душу в невагомість
перевестИ, і пам'ятати,
що все це може зруйнувати
одна десята крапля гніву
і трохи гордощів без міри.
Людина хоче бути в парі,
але це ризик бо немає
ані страхівки від страждання
ані гарантій від безжалля
ані запевнень, що кохання
спроможне жити до сконання.
Крізь століття
Мене почуй, я навіть крізь століття,
коли і пам'ять з'їсть безжальний час,
тобі буду кричати з потойбіччя
про ту любов, яка зігріла нас.
І кволий дух кричатиме в стражданнях,
в глибинах пекла зморено скажу:
"Почуй мене, згадай мої чекання!
Ти навіть тут не перейшла в чужу,
Ти вся моя, мій дивовижний образ,
який у вічність я забрав собі,
мене почуй, мій голос - то є доказ,
що є любов і в найтемнішій тьмі".
Зверни свій слух, згадай, хоча навіщо,
навіщо я тобі такій святій?
Ти краще будь такою хоч навічно,
а я згорю в пекельності кромішній.
Яка удача випала для мене,
горіти в місці де нема любові
і одночасно знати, що для мене
весь порятунок - то блакитні очі.
Віддай мене
Віддай мене у свій палкий полон,
продай навіки у щасливе рабство.
Втомився я очікувати сон,
в якому ти - невИмовне блаженство.
Прийди й візьми мою закляту душу,
і пригорyи до полумʼяних вуст,
вона давно перетворилась в пустку,
візьми і розвали до щастя мур.
Подай мені перстом своє спасіння,
Міцним стисканням витягни з багна,
І не кидай, я прошу на каміння
моє безвольне тіло без життя.
Прошу лишень, будь чесною зі мною,
якщо тобі моя любов баласт,
то просто йди, і не ступай ногою,
там де фіалками сталився шлях,
бо ті фіалки - сльози філєтові,
я їх губив, коли картав буття,
поволі йди, не витопчи у полі
моїх щасливих мрій тонке ткання.
Не будь строгою
Всі почуття, даровані тобою
я покладу до скриньки пам'ятІ.
Ти не суди, не будь занадто злою,
Мої думки розхристані зовсім.
Якщо раніш співав тонким гобоєм,
якщо тобі я скрипкою звучав,
то вже тепер, коли вітри й прибої
в моїй душі, мовчить одна печаль.
Настанув час закрити щастя книгу,
прийшла пора піти своїм шляхом
і не вертатись в час, коли любов
могла обох теплом своїм зігріти.
І буде тихо скрипка вигравати
неначе все ще можна врятувати.
Я знов прийду
"Привіт", - скажу, постукавши у двері,
а ти відкриєш, сповнена журби?
ти не подібна до тієї феї,
котру зустрів поміж снігів зими.
Тоді були ти наче дивна казка.
в очах іскрились тисячі вогнів.
Але роки, вони немов напастя
що загасило променів ясні.
Та я вернувся, я вже на порозі,
дивлюсь на втому голубих очей,
І не загублюсь більше на дорозі
в густих туманах, темряві ночей.
В моїх обіймах будеш у спокої,
і твої руки ніжність принесуть,
я так втомився спати у покоях
у німоті немов вже заснуть.
Тому я тут, навпроти твого смутку,
я ледь дишу з надміру почуттів,
прийми мене, бо я прийшов зі жмутком
малим вінком заплетених віршів.
І знову віддаюся слову
Тобі вірші я знову напишу,
Хоча я знаю, ти про них забула,
У тобі знову хтось розбурхав бурю.
У тебе нова збурена задума.
Мене раптово вхопить безнадія,
Навіщо знову марити в словах?
Коли для щастя лише потрібна дія
Лише вона долає лють і страх.
Ти не прийдеш, не прочитаєш знгву,
Від цього факту зуби аж болять,
І я вже вкотре віддаюся слову.
А що мені лишається зробити?
Коли в житті відмовився любити,
Твої вуста, котрі мабуть вже сплять.
Абсолютний спокій
В мені мовчать захоплені квінтети,
Я вже не чую голосу сирен,
І може зрідка спливають силуети,
Неначе повний рибою човен.
Нема ні страху, ні переживання,
Це так давно минулося і мені,
Що і якби зʼявилося бажання,
Я б не схотів повторення оці.
Я думав що минулися століття,
А то лиш тиждень як тебе нема
І вже здається що прийшла зима,
І вже моя надморена душа,
Нездатна щастя пізнавати знову
Неначе цвинтар у вечірню пору.
Нічні трелі
І знову ніч приходить в дім,
Темнота кути знаходить,
Я тепер один у нім,
І мене це не тривожить.
Незворушний наче скеля,
Видивляюся в стіну,
Світло фари десь на стелі
Танець грає без вогню.
І нема наснаги зовсім,
Щось творити чи зробить,
Залишився тільки попіл
На місцях де міг любить.
Не зігрітися багаттям
Не піднятися увись,
Не скупатися у щасті
А котитися униз.
Я би міг ще заспівати
Про кохання всі пісні,
Але ніч, і треба спати,
Під акорди, що пройшли.
