Вони не мандрують простором — вони існують у місці, якого не торкнеться жодна наука: у траєкторії двох поглядів. Там, де Всесвіт вже чужий, виникає їхній — без імен, без форм, але з присутністю. Той, що не треба розуміти — тільки бути в ньому.
Теплий спомин про дідуся — як тиха молитва в серці. Вірш, що пахне дитинством, любов’ю, переданою через слово, і болем втрати, що не згасає. Про ті очі, усмішку і голос, які більше не побачиш, але пам’ятатимеш усе життя.
Вірш про фатальну помилку, що рве серце навпіл, про карі очі, від яких не втекти, і про самоту, що стискає душу.
Не мантра героя й не крик переможця. Це — тиха обітниця любові, що вчить тримати не лише меч, а й душу. «Лицарське кредо» — про силу, яка ніколи не ставить себе вище, але завжди стоїть поруч. Про слово, що оберігає краще за зброю.
Пливе крізь пам’ять човен дитинства, а в ньому — погляд діда, тиша поля і тужні струни бандури. Цей вірш — не про смерть, а про присутність, що не зникає. Про голос, що досі веде тебе селом, крізь осінь, крізь роки, крізь себе.
Цей вірш — як несказане прощання на межі тиші. Голос, що пробивається крізь втому, біль і пам’ять, аби востаннє запитати: чи ще хтось скаже тобі "привіт"? — не з гніву, а з любові, яка більше не хоче мовчати.
Ніч. Чомусь ніч є особливою порою доби. Серед дня ми клопочемося про справа матеріальні. А вночі… Вночі час йде інакше аніж вдень.
Вірш із місця, де ніч не змінюється на ранок, а світ більше не чекає. Про втому, тишу і питання, яке залишаєш собі, коли ніхто не відповість.
Осінь говорить мовчки — через світло, що гасне в листі, і голоси, які давно стихли вітром. Це вірш про те, що не зникає, навіть коли все зникає. Про дім, який знайти тільки в серці.
Ніби мотузки — на тілі й на шиї,на стопах, на спині, сідницях і грудях, я гублюсь у мінному полі бажань.
Цикл про любов, котра прийшла у зеніт, коли гормони вже відійшли, але прийшов спокій та впевненість.
Марійка з міста-герой Охтирка
