Цей текст про дешевий блиск, під яким нічого немає. Про стерильну святість, що смердить фальшем. Про те, як легко бути «правильним» на камеру і як мало це важить. І про тих, хто не міняє шкіру під чужий тренд — навіть якщо залишиться чорною плямою на плівці.
Швидкоплинність життя в заплутаних дорогах і короткому полум’ї людських доль. Ми спалахуємо, як сірники, залишаючи після себе лише попіл і тихе прохання: пам’ятайте, що ми горіли.
Сон-спогад, де друзі стають примарами, дерева — свідками, а кожен кадр — спроба зрозуміти себе. Алебарди, руїни й зламані лінзи ведуть крізь хаос втрат і прощення. Це падіння в себе, де навіть мовчання має звук, а згадка — вагу кулі.
Інтимна нічна сповідь, де любов перетворюється на тишу, а щирість — на прокляття. У цьому вірші зустрічаються чуттєвість і саморуйнування, коли ніжність стирається грозами вини, а прагнення кохання стає джерелом внутрішньої катастрофи.
Меланхолійне прощання з минулим, де пам’ять, втрати й надія вплітаються в тонке полотно спогадів. Ліричний герой балансує між світлом і пітьмою, між болем і прийняттям — щоб залишити найцінніше як спадок і з усмішкою зробити крок у новий світанок.
Поетичний портрет нічного самотнього мандрівника, вигнанця великого міста, який несе в собі спогади, зболені зізнання й юнацькі ідеали. Його шлях — це дуель із самотою, спроба знайти красу серед бур’янів і світло серед нічної порожнечі.
Тривожна ніжність між двома незнайомцями, де мовчання говорить більше за слова. Це — сон-постскриптум про несміливу близькість, що так і залишилась недоторканою: спогад про чиюсь війну, макове поле, і лист, на який не треба відповідати.
Історія про того, хто занадто рано побачив світло — й не зміг його втримати. Тепер він обертається в орбіті тиші, з замерзлим серцем і спогадом про кольори, які були не для нього. І хоч промерз до кісток, усе ще памʼятає, як виглядає ранок.
Marco був не людиною — явищем. Стиль, втеча, джаз, татуювання — і тиша, з якої вже нічого не повертається. Він розчинився в апельсиновому повітрі, залишивши після себе лише останній рух, як жест на полотні, що вже ніхто не допише.
Цей вірш — про тремку рівновагу між втраченими шансами і надією розпочати знову. Як сповідь митця перед самим собою: про розлад всередині, про шторми, що минають, і про внутрішній компас, що веде далі — крізь сумніви, крізь безмовну ніч — до нового аркуша.
Це щоденник тих, хто мовчки тримає себе між кавою і тривогою, світлом екранів і темрявою маршруток. Поети в підземці, партизани офісів, тіні на сторіс. Але навіть серед цієї втоми — іноді проблискує посмішка, світліша за світанок.
Вірш про шлях від нічної тривоги до світлого ранку. Через образи дитинства, природи й боротьби передається віра у незгасне світло всередині — навіть у найтемніші часи настає світанок, і серце веде нас крізь темряву до спасіння.
Ти прокинувся у сні, що триває вічно, і зрозумів: ні вистави, ні глядачів ніколи не було. Лиш ти, що став уламком памʼяті, яка більше не болить. Відображення у дзеркалі киває — воно впізнало привида. Але не впізнає тебе.
Ми давно збились з курсу, та ще тримаємось одне за одного — крізь шторм думок, розмиті компаси й небо, що щоразу ранить знайоміше. Це не про надію. Це про двох, хто ще йде край безодні, бо більше нікуди повертатись.
Ти поступався, мовчав, заспокоював — поки не залишився без себе. Не зраджений, не знищений — просто витертий. І тепер ідеш далі, не знаючи, чи ти ще є — чи вже просто функція в чиїйсь конструкції.
Моя співрозмовниця - яскрава представниця постмодерну, яка останнім часом засяяла на українському літмузичному небосхилі. Її підхід до творчого самовираження - це естетика, мудрість, романтизм, високі цінності, відчуття єдності з людством та природою.
Це послання з дороги, що вже не має вороття. У снігах — крок за кроком, у серці — голос друга, якого вже немає поруч. Але навіть у замерзлій тиші звучить надія: колись, на краю, ми знову шукатимемо шлях до раю — разом.
Двоє тіл несуть тінь одного духу. Йдуть крізь знищене, мов крізь час, не заради життя, а щоб памʼять не зникла. В кожному русі — спротив зникненню. В кожному погляді — доказ, що ще існуємо.
Прозаїк та поетеса
нікнейм читається "федчев"
голос останнього вітру.
