А ніч, чорніша безодні, стелиться,
скатертиною огортаючи наше місто,
мов білий стіл.
Говори зі мною.
Говори про найлютіші свої хурделиці.
Говори, як шукала моє ім’я
серед дурних звісток та листів.
Говори, тому що чорна ніч пливе білими кораблями,
тому що чорні ворони закрили небо собою,
тому що місто дихає війною,
розривається між нами,
видихаючи любов’ю.
Тому що воно палає вогнем кривавим,
доки я тебе ковдрою із дощу вкриваю.
І небо над ним не плаче й не сміється –
розгублено, кличе сонце, неначе серце.
І я, заблуканий, у павутині поміж примарами
оповию тебе найніжнішими сніговими хмарами.
Що мені ця темрява та блукаючі в ній видіння,
коли ти (між ребер) – сонце мого сплетіння?
І доки між нами й мороком є ще відстань,
місто вдихатиме нашу любов,
мов останній
планети-війни
кисень.
