Усе, що до країв було — пусте.
Я собі набрид серед облич.
Серцю тепер хочеться пустель!
Не клич його, і пошепки не клич.
Воно глухе, а я давно згорів.
У нас одна контузія на двох.
Тож бачу себе тільки між морів.
Себе я бачу там, де сонний мох.
Люблю себе між сосон вольових
і поважаю серед мудрих гір.
Я ліс і я роблю найглибший вдих.
Я видихаю.
Його вірний звір.
І серед сяйва півночі — я свій,
і між найбільших в світі пірамід.
Очолюю я ластівковий рій,
що пролітає десь біля боліт.
А правда — в найпростішій із ідей,
що душу, мов голодний звір, шкребе:
подалі, друг, подалі від людей
я собі більш нагадую себе.
Згубилась в метушні чужих облич,
ліс шишками тріщить: «І це мине».
Я пошепки кажу йому: «Позич
мені хоча б краплиночку мене».
