Твої я очі шукав,
Серед тьмяних, нерівних слів.
Всі про одне: погоду, справи,
Неодмінну довіру втратив полями.
Коли блукав я в пошуках, вцілілий,
Трішки зголоднілий, без краплі морів.
Та не без передчуття, що прийдеш ти
До мене в серце, проведеш зором
Та окутаєш в обійми зорі, такої чутливої, говіркової, своєї.
В минулій частині "Бен і Тінь" ми знайомилися з персонажем і відкривали його світ. Ця частина — дрібний флешбек, який відкриває паралель між людиною і твариною. Сусідський хлопчина доволі схожий на нього, особливо в прагненні до чогось, що може забрати ту самоту, яка його їсть.
Вірш передає глибокі емоції і роздуми про долю, втрати та зраду. Він починається з образу тихих небес, які символізують безмірність і невідомість, що переплітається з людською долею. Серце в тиші не може зрозуміти, що відбувається, поки не відчуває болю гріха.
«Бен і Тінь» — це казка не зовсім для дітей, і не зовсім для дорослих. Це історія собаки, який мав дім, миску, ім’я — але щодня дивився за паркан і відчував, що шукає щось більше. Він не знає, чого саме — чи тепла, чи матері, чи власного запаху на вітрі.
“... Можливо це хайку, а може й ні – якесь воно аж надто складне, – відповів Джафі. – Справжнє хайку просте, як вівсяна каша, і водночас змушує бачити те, про що в ньому йдеться. Як ось це, мабуть найгеніальніше, написане Шікі: На мокрих лапках / Горобець / Стрибає ґанком..."
Я почала писати років десь у 12-13. З того моменту встигла набити купу шишок і дізнатись купу способів, як НЕ написати свою книжку.
“... Можливо це хайку, а може й ні – якесь воно аж надто складне, – відповів Джафі. – Справжнє хайку просте, як вівсяна каша, і водночас змушує бачити те, про що в ньому йдеться. Як ось це, мабуть найгеніальніше, написане Шікі: На мокрих лапках / Горобець / Стрибає ґанком..."
Я почала писати років десь у 12-13. З того моменту встигла набити купу шишок і дізнатись купу способів, як НЕ написати свою книжку.
