Одного погожого дня, чоловік пізнав страх смерті, відчуваючи, як ллється холодний піт, як уривчасто виходить подих.
На свій подив, усередині нього прокинулося щось досі незнайоме, легке тремтіння і очікування. На обличчі мимоволі з'явилася посмішка. Такого не очікував ні він сам, ні грабіжник, що приставив до жертви свій ніж.
В очах чоловіка, що дивився на свою смерть, страх і подив, переросли у нетерплячий заклик до дії.
Злочинець, розгубився, навіть не помічаючи, що почав задкувати назад, подалі від дивної жертви. Не пройшла й мить, як той обернувся й став швидко рушати у протилежний бік, щось бурча собі під ніс. Постраждалий, стояв на тому ж самому місці, проводжаючи поглядом грабіжника, відчуваючи - ні, не полегшення, а досаду, що це так і закінчилось.
Пройшли місяці, точніше тянулися як із важким грузом, бо з голови не виходив той хвилюючий випадок. Та все ж, чоловік знайшов свою втіху, що принесло б йому бажане. Він підписав контракт на військову службу. Після мінімально дозволеної підготовки той напросився до гарячих точок, хоч його і відмовляли, від початку й до кінця процесу. Адже вважали його, зеленого рекрута, що йде в самісіньке пекло, дурним, тим хто першою ж справою зробить після прибуття, так це попроситься назад.
Лише легка тривога заповнювала його, від усіх почутих небезпек, що на нього чекають. Але це не порівняти, що він випробував за роки служби. З нестримним завзяттям він виконував поставлені завдання і самовіддано брався за все. Ті, що дають накази, без надій посилали своїх підлеглих на вірну смерть, не знаходячи іншого виходу і не маючи шляху назад. Для місцевих командирів не було дивним бачити, втомлені, розлючені чи сповнені горем обличчя солдатів, втім радість – це була рідкість, якщо не міф. Один з таких командирів здивовано спостерігав за змученим загоном, серед яких був один, з невгасаючим ентузіазмом та посмішкою.
В очах тих, кому пощастило бути з ним поруч у ті моменти, всі як один свідчать, що з його обличчя не зникала посмішка і в обстріл, і серед свисту куль. Перерву він брав лише коли валився без сил. Щастило якщо не серед бою, подвійно щастило якщо не на самоті, після чого він приходив у табір запівніч, часто нервуючи чергових. Приклад усім, багато хто сказав би, але його товарищі, воліють не розмовляти на цю тему.
Усмішка не спадала з його обличчя, аж ніяк через добрі наміри. Його маніакальне прагнення до небезпеки лише лякало й часто змушувало слідувати за ним, у пекло, нехай і закінчивши операцію успіхом - але на жаль, це не гарантувало неушкодженість загону.
Коли ж ситуація ставала спокійною і ворогів більше не було, розслаблятися теж не можна. Не тому, що солдат повинен бути завжди готовим, не тому, що скоро знову в бій. Адже коли знаменита усмішка тускніла, з'являвся невідривний нагляд за оточуючими. Наче оцінюючи, він розглядав їх. Виявивши те, що шукав, він з легкою посмішкою підходив на ближню дистанцію, наводячи свій автомат.
- Убий мене чи я уб'ю тебе.
Одного разу прозвучавши, ця фраза здалася жорстоким жартом на кшталт чорної, армійської. Чи може вуха підводили, після канонади вибухів. Проте наставивши автомат, той не давав ні натяку на сміх, він так само пильно дивився в очі з легкою усмішкою.
"Жартівник" повторив фразу, клацнувши запобіжником. Від цього жертва вже не на жарт злякалася і все ж таки дістала свій пістолет:
- Т-ти чого?! Прибери зброю! - Нервово пролунало на весь табір. у відповідь той лише посміхнувся ширше і сказав:
- Ну ж бо! Куди цілишся? Потрібно о-о-т сюди! - Повільно показуючи пальцем лівої руки на своє чоло.
Тепер уже всі бачили те саме, що вони бачили на полі бою. Той самий, поїхавший, що влаштовує пекло, як ворогам, так і союзникам. Отримавши свою дозу задоволення і трохи тумаків в придачу з кофіскацією зброї, він заспокоювався. До наступного бою, а потім і до нової жертви, своєї так званої "гри", утворючи порочне коло.
Скарги до командування й побиття від товаришів були регулярним, на що "зверху" лише розводили руками. Такого цінного, для виконання наказів кадру, не можна було усувати, хіба що змінювали загони, що лише переносило проблему з одного місця в інше.
Один випадок усе закінчив, під час однієї з чергових забав, побратим, новообраної жертви, виявився менш терплячим та обізнаним, ніж попередні. Вистрілив у руку божевільного, від чого той корчився від болю, притискаючи поранену руку іншою. Тепер це не можна було спустити на самоплив, був допит і суд. Тепер вже однорукий, безумець давав чесне свідчення:
- Я провокував свого товариша по службі на збройний конфлікт, з метою свого вбивства, але він, на жаль, стійко чинив цьому опір. Однак його побратим вважав, що не постріли в мою руку, я б зробив смертельний постріл. Я звичайно так би й зробив, лише після попереджувальних пострілів у землю і пару легких поранень, для більшої мотивації. Хоча, по правді кажучи, мені так жодного разу і не дозволили це довести до кінця.
Судді й присяжні були шоковані, від того, що ветеран безлічі боїв, з такими відхиленнями, весь цей час продовжував службу. За цим були довгі реформи і покарання, які вже не стосувалися того, хто й був цьому причиною. Винуватець же, провівши свої, багаторічні процедури у психіатричній лікарні, був відпущений на громадянське життя, із забороною на подальшу участь у військових контрактах та інших, зв’язаних з насильством справ.
Однорукий й до тепер, з широкою посмішкою зустрічає всіх своїх потенційних, смертоносних "друзів".
