Варто їм було вийти з під'їзду та опинитися під лагідним вересневим сонцем, як життя одразу налагодилося.
Ніби й не було тижневої розлуки. Не було незадоволеного, з похмілля, чоловіка на третьому поверсі, який роздавав під час прощання з дитиною нікому не потрібні ідіотські вказівки та приголомшив наостанок грубою заявою:
— О восьмій щоб був удома, ясно? А то завтра хрін піднімеш тебе.
До восьмої ще купа часу — у них ціле маленьке життя за пазухою! Можна робити що хочеш, як хочеш, скільки хочеш... ну, майже.
Взявшись за руки, поспішили геть від затіненої старими в'язами п'ятиповерхівки до світлої зупинки, де весело дзвеніли трамвайчики, які наче зазивали перехожих до «Луна-парку», що притулився на місцевій «Лисій» горі буквально за кілька зупинок.
Атракціони, розкидані по урочищу безладним каскадом, виднілися здалеку.
Американська гірка химерно вигиналася у височині, трохи нижче плішивої верхівки, серед кленів і беріз. Схожа на восьминога карусель на пологому пустирі, практично по центру пагорба, плавно колихала величезними щупальцями. Колесо огляду, заякорене біля підніжжя схилу, неквапливо крутилося, підносячись і над купою різнорідних гойдалок-каруселей, і над високими ялинковими кронами.
В основі пагорба напівкруглим ланцюжком розтягнулися вагончики, декоровані під циганські кибитки. Підступи до території парку прикрашали списані човники, машинки, що вийшли з ладу, уламки іншого металолому, вкритого пліснявою.
Чим ближче до входу, до пишно прикрашених, широко відчинених дверей, що нагадували казкову браму, яка веде до чужозем'я, тим сильніше в повітрі витали особливі, ні з чим незрівнянні, аромати: у пахтіння цукрової вати проникав димний присмак тиру, а солодкий запах злегка підгорілих ватрушок та пряна пара фруктових газованих напоїв поєднувалися із запахом проржавілих механізмів.
Зсередини долинав багатоликий шум: радісні крики, а іноді плач чимось засмученої малечі; важкий скрип агрегатів, що давно віджили своє; ледачий перестук гвинтівок; відлуння від кульок, наскрізь пробиваючих жерстяні банки. По гучному радіо звучали хіти 90-х.
Придбавши в касі біля входу на спеціально відкладені для цього гроші жменю жетонів і пачечку пластикових квитків, почали, цілковито віддаючись насолоді, неквапливо їх використовувати: паровозик, човники, пожежна машинка, поліційна машинка, машинка швидкої допомоги, маленька ланцюгова карусель, стрибки на батуті...
І, головне задоволення — кондовий радянський автодром з електричними драндулетами.
Коли оператор полігону, після того, як всі охочі покататися розсілися по місцях і пристебнулися, замкнув ланцюг струму, розкидані по периметру критого приміщення автомобільчики, що нагадували збільшені дитячі туфельки, смикнули з місця і, одні раніше, інші пізніше, помчали по колу: нетерпляче зумкоча, швидко ковзаючи по чорній гладкій поверхні. Дротяні гребені тонких штанг, встановлених на задніх бамперах машинок, зашарпали по металевій сітці під стелею, породжуючи над головою короткі танці блискавок.
Марина, закусивши губу, тиснула ніби справжній водій на газ, шалено крутячи кермом.
Постійно забуваючи про гальмо, вона раз по раз врізалася то в чужі «туфельки», то в амортизаційну огорожу майданчика, кожним таким безглуздим поштовхом викликаючи заливистий регіт сина.
Хоча бурхливий прояв почуттів був для нього не надто характерним, варто було трапитися черговому недолугому зіткненню, за явного наміру жінки його уникнути, як у дитини зразу виникав сміх до кольок.
Трохи віддихавшись від аварійного автодрому, покаталися наостанок на лебедях. Зробили це вже більше через наполягання Марини, ніж за бажанням сина — жінці теж захотілося ненадовго відчути себе малечею, відродити дитячі відчуття. Настільки запали в душу захопливі підйоми та спуски схожої каруселі чехословацького «Луна-парку» з її власного дитинства.
Про наполегливість свою, однак, швидко пошкодувала: кабінка то падала настільки низько, що вони з трепетом проносилися ледь не над головами гуляючих, то здіймалася настільки високо, що малюк нервово тулився до мами, лякаючись висоти... якої вона й сама, відверто кажучи, побоювалася. Тож їй залишалося лише обіймати сина, подумки кріпитися, і намагатися бути сміливою за обох.
Покінчивши із запаморочливими атракціонами, перемикнулись на спокійні розваги, які набагато більше приваблювали дитину.
Спочатку хлопчик довго сидів над фонтанчиком дитячої риболовлі, вихоплюючи з води та складаючи в маленьке відерце спійманих на магнітний гачок пластикових рибок, а потім ще наполегливіше й ретельніше розфарбовував різнобарвною гуашшю глиняну фігурку папуги, домагаючись у своїй роботі такого ж яскравого ефекту й точного передавання кольорів, як на строкатій картинці, що супроводжувала статуетку.
Настільки дивна, не характерна ні для Марини, ні тим паче для чоловіка, який нещодавно з лайкою випровадив їх із дому, старанність у синові, вражала до самої глибини душі.
«Відпрацювавши» заплановану програму і трохи стомившись від різноманітних переживань, неквапливо посмакували в затишному затінку полуничним морозивом, а потім потихеньку вирушили пішки додому.
Розфарбованого папужку хлопчик ніс сам, ні на мить не випускаючи з рук поліетиленовий пакетик зі статуеткою.
Прогулюючись довгою каштановою алеєю, розчавлювали підошвами великих і маленьких босоніжок численні їжачки-паданки. Позбавивши оболонки, витягували на світ божий ніжно-гладкі соковито-коричневі плоди.
Збирали їх жменями, складали в кишеньки. Кидали, ніби камінчики, у висячі на нижніх гілках кудлаті полопані шкірки, намагаючись збити, але раз у раз промахуючись.
Так, потихеньку, дісталися до рідної висотки.
Опинившись вдома, син обережно поставив папужку на комод під телевізором і, одразу про нього забувши, попросив якнайшвидше ввімкнути мультики.
Кожного разу коли опинявся у Марини, він дивився їх настільки жадібно і з таким підвищеним інтересом, ніби в цьому звичайнісінькому задоволенні йому постійно відмовляли. А тут, у мами в гостях, можна нарешті й відірватися.
Увімкнувши потрібний канал, жінка звично прикрила віконні штори, відсікаючи настирливе вуличне світло, щоб зображення виднілося чіткіше.
Хлопчик прикипів до екрана, навіть не побажавши скинути вуличну одежину. Лише коли піт проступив у нього на чолі, Марина наважилася переодягнути сина в щось легше й просторіше... проте будь-яким стороннім діям над собою він машинально опирався.
Зрештою, поєднуючи ласку з деякою твердістю, їй вдалося стягнути з нього коричневі штанці, тугу футболку і тісні трусики. Натягувати ж на оголеного хлопчика бавовняну майку і вільні шортики довелося з подвоєними зусиллями.
Під час переодягання Марина помітила у синочка величезний ліловий синяк, що розтягнувся на все ліве стегно.
— Боже, де це ти так? — злякано вигукнула вона.
— Та впав і вдарився, — відгукнувся малий, заглядаючи через плече мами в телевізор. Те, що відбувалося там, цікавило його набагато більше, ніж зайві запитання.
— Такий величезний... — захвилювалася вона. — Як примудрився?
— Біля будинку, на сходах. Слизько було.
Як могло бути в теплу погоду слизько, Марина зрозуміти не змогла:
— Але...
— Нічого. До весілля заживе, — поспішно відв'язався словами, взятими явно з чужого голосу.
Причому відмахнувся настільки легко і безтурботно, що вона мимоволі повірила і заглиблюватися не стала.
— Ну, ти в мене і льотчик. Надалі будь обережнішим, гаразд?
— Звісно, мам, — кивнув, не відводячи погляду з екрана.
— Початок другого, — відволікла Марину інша думка. — Напевно, час поїсти?
— Можна, — байдужо погодився він.
— Ти дивись тоді, а я скоро.
Невпевнено озирнулася на виході з кімнати. Одна справа гуляти разом вулицею, вічно відволікаючись на сторонні враження, зовсім інша — надовго залишитися удвох із рідко баченим сином, який швидко дорослішає. Чомусь почувалася наодинці з ним далеко не так рішуче, як треба. Як начебто належить мамі. Боязко запитала:
— Пообідаєш на кухні, чи тут?
— Краще тут.
— Добре, —погодилася покірливо.
Принесла незабаром повну тацю їжі йому прямо на диван:
— Ось, тримай!
Картопляне пюре, порізана на шматочки відбивна. Салат, заправлений сметаною: дрібно кришені огірки, помідори, капуста. Чашка пахучого квіткового чаю з медом.
Нічого особливого.
На овочі в салатниці син подивився з превеликим сумнівом. Чашку окинув апатичним поглядом і, схоже, одразу про неї забув. Закинув до рота шматочок м'яса, взявся за ложку. Став неквапливо наминати картоплю, зрідка закушуючи відбивною.
Обідав повільно, більшу частину часу співпереживаючи героям чергового мультфільму, лише періодично повертаючись до їжі.
Поки телевізор голосив, а дитина тихенько їла, Марина взяла телефон, прогорнула стрічку новин — що там у світі відбувається взагалі? Чи немає раптової бурі на горизонті, яка загрожує порушити крихкий спокій її маленького, сяк-так врівноваженого, світу.
— Ого! — вигукнула, вникаючи в прочитане, — Уявляєш, сейсмологи прогнозують можливий землетрус. Напевно відлуння тих, що трапились у Румунії. Аж до чотирьох балів — доволі сильний… як для нашої місцевості.
Але одразу ж засумнівалася:
— Це, мабуть, не точно. Кажуть, землетрус неможливо передбачити стовідсотково.
Син і вухом не повів.
— Землетрус? — запитав відчужено, не виказуючи жодного інтересу. — Коли все ходуном?
— Угу.
Марину осяяв раптовий спогад:
— А в моєму дитинстві був землетрус. Та ще який. Пам'ятаю, мама тоді так злякалася! Ми схопили якісь речі, документи, вискочили на вулицю. Там уже були всі сусіди, уявляєш? А тато... — хлопчик перевів на Марину погляд, чекаючи продовження розповіді вже з непідробним інтересом, — ні, тата щось не пам'ятаю.
Вона раптом осіклася і зніяковіла. Намагаючись все-таки зібратися з думками та докінчити історію, яка розвалилася просто під час розповіді, лише зробила від безвиході страшні очі.
Хлопчик, не почувши яскравого фіналу оповіді, тільки здивовано знизав плечима і повернувся до перегляду ТБ.
Марину ж охопило дивне відчуття.
— Напевно, мені це просто здається? — вголос засумнівалася вона.
Справді, хіба мало в дитинстві виникало всяких фантазій. Імовірно і землетрусу ніякого не було, а вона сама уявила собі зараз ефемерний спогад із розрізнених відгомонів минулого...
— Не хочеш овочів? — раптом прокинулася від сум'яття думок, розгублено помітивши, що основна страва практично зникла з тарілки, а салатниця так і залишилася неторканою.
— Ні.
Мабуть, слід було переконати його жувати уважніше, а заодно змусити з'їсти салат. Але через те, що обідати разом доводилося не часто, вона була не цілком упевнена в правомірності зайвої наполегливості. Лише спробувала м'яко вплинути на хлопчика:
— Але, синку, ти такий худенький, може, ще трохи поїси? Свіжі овочі... — вимовила, відчуваючи незручність від усвідомлення безплідності повторення азбучних істин, — дуже корисні.
Він подивився на салатницю з побоюванням, поколупав у ній трохи ложкою. Перекривився:
— Точно ні.
— Хочеш, докладу ще картоплі?
— Гаразд, — погодився, схоже, аби тільки відстали.
— І трохи відбивної, — додала Марина, приносячи через кілька хвилин тарілку з добавкою.
Малюк упевнено відокремив ложкою одне від іншого і неспішно взявся за картоплю. М'ясо доїдати не став.
— Можна води? — попросив, доводячи маму таким проханням до тихого відчаю.
— Ось же чай є, — несміливо заперечила вона, злегка доторкаючись до наповненої чашки, — щоправда, холодний уже, але...
Але перехопивши насуплений погляд сина, поспішила на кухню.
«Схоже, йому просто не подобається моя їжа, — запевняла себе дорогою. — Напевно звик до іншого».
— Фруктів хочеш? — відчайдушно вимовила, спостерігаючи як він жадібно осушує чашу до дна. — Банан, яблуко?
Усе це було куплено спеціально для нього на останні копійки.
Хлопчик неохоче погодився:
— Банан можна.
Очистивши шкірку, нарізала плід на тоненькі скибочки, як син колись любив.
У пам'яті мимоволі сплив пузатий малюк, що із задоволенням наминає шматочки банана. Давно ж це було! Ніби не з ними... може, й справді не з ними?
Ох, уже ці недоречні спогади. Тим паче пам'ять іноді підводить. Щось там усередині Марини, як колись їй пояснили, іноді спрацьовує не так справно, як треба, і тому реальність раз по раз злегка спотворюється, ніби роздвоюється. Через це не завжди вдається відрізнити фактичний випадок від гри уяви. А якщо подібні ремінісценції виникають періодично, то виходить, взагалі ні в чому не можна бути цілком упевненою.
Малюк вибрав на тарілці та з'їв лише кілька самих маленьких шматочків. Решта скибочок так і залишилася лежати, потроху чорніючи.
— І це все? — розчаровано протягнула Марина. Її так і підмивало настояти на своєму, але вкотре вирішила не порушувати хитку ідилію, яка встановилася між ними. Досить дитині й одного «правильного» батька з третього поверху.
— Більше не хочу, — вимовив роздільно, грубувато навіть, немов відчуваючи деяку владу над мамою.
— Але...
— Можна ще води? — якнайшвидше спровадив Марину, позбавляючись зайвих запитань.
Вона поспішно вийшла в коридор, автоматично прикривши за собою двері, залишаючись наодинці з власними думками.
Через хвилювання жінку трохи трясло.
Все не так, як має бути. Все неправильно. У її дитини не може бути таких диких синців на тілі. Її дитина зобов'язана їсти фрукти й овочі, а крім звичайної води пити, скажімо, чаї... соки. Слухати іноді маму. І не накидатися з такою жадібністю на мультики. Окрім того...
Але Марина, підкоряючись існуючим реаліям, швидко придушила бурхливі почуття. Їм обом просто потрібно більше часу. Нічого, впорається. Точніше, вони впораються разом. Тоді все налагодиться. Обов'язково налагодиться!
Від замисленості хлюпнула в ємність забагато води. Повертаючись до кімнати з переповненим кухлем у руках, обережно, щоб не розплескати рідину, штовхнула двері плечем.
Ті відчинилися нарочито повільно, розрізаючи напівтемряву кімнати тонким, пронизливим вереском.
Малюк підхопився з місця й відчайдушно затремтів. Немов щось у ньому миттєво перемикнулося — раптом забув і про телевізор, і про воду, і про маму...
Про все на світі.
— Увімкни світло! — вигукнув схвильовано.
Марина поспішно поставила чашку на підлогу. Зробила кілька квапливих кроків, стрімко перетинаючи кімнату, і різко відчинила фіранки, впускаючи в приміщення перші відблиски вечірньої зорі.
— Краще? — запитала, тривожно спостерігаючи, як син злякано нишпорить поглядом на всі боки.
— Так.
Намагаючись зберігати спокій, неквапливо повернулася по чашку, намагаючись дорогою підбадьорити дитину спокійним голосом.
— Ну, що ти, милий? Це ж просто двері.
Повела ними вперед-назад, викликаючи скрипіння, помічаючи дивну реакцію сина на верескливий звук.
— Так, трохи неприємно. Але нічого страшного тут немає. Я давно звикла, навіть не помічаю уже... — слабо посміхнулася вона, — але треба буде, звісно, змастити.
Малюк трохи заспокоївся. Утім, не до кінця. В погляді ще відчувалася легка непевність.
— Мені якось наснилося, — нерішуче пояснив він, насторожено озираючись, ніби переконуючись, що поруч немає незримих свідків, — ніби двері зі мною розмовляють.
— Розумію, — погодилася Марина, сідаючи поруч і ніжно погладжуючи напружену спину дитини, намагаючись пояснити своїми словами те, що раніше безліч разів втовкмачували їй обізнані люди. — Подібне часто трапляється у снах — предмети ніби оживають. Це нормально. З усіма, навіть із дорослими, таке буває.
Легкий мороз пробіг по шкірі Марини: «Особливо з дорослими!»
— У всякому разі — з деякими так точно. Ти не хвилюйся, усього лише сон. У реальності подібного не буває.
— Але було страшно! — продовжував наполягати на своєму хлопчик.
— Само собою. Така особливість кошмарів. Вони виглядають як справжні. Доти, доки ти не прокинувся, звісно. Або не усвідомив їхню ілюзорну природу. Насправді погані сни — норма. Типова реакція мозку, який акумулював за день масу різноманітних вражень, зокрема негативних. Іноді ці враження виливаються в незвичайні видіння, нагадують якусь маячню...
Марина осіклася, усвідомивши, що хлопець більше не слухає. Схоже, занадто складно для нього і малоцікаво.
— Поверни назад! — лише махнув він рукою, знову захоплюючись мультфільмом.
Жінка з подивом виявила в руці пульт, за допомогою якого машинально приглушила звук, коли вдалася до надмірних пояснень.
— Звичайно, милий, — потроху додала гучності, продовжуючи м'яко погладжувати спину дитини.
Хоча син швидко оговтався і помітно заспокоївся, сама вона не могла так легко втішитися. Занадто багато думок, малоприємних спогадів. Розмірковуючи про своє, проговорила зовсім уже відчужено і недоречно:
— Ти, до речі, так до пуття і не поїв. Якщо чогось раптом захочеш — одразу скажи. Домовилися?
— Так.
— От і добре.
Задумливо відклала пульт убік.
«Все це якось дивно. З нею постійно трапляються знайомі ситуації. Занадто часто виникає відчуття дежавю. Ніби вічно ходить по колу, — думки раптово зробили стрибок. — А от син такий серйозний, чому він майже завжди такий серйозний? — поспостерігала за ним наче зі сторони. — Хіба не чудно для шестирічної дитини постійно бути насупленою і перейматися всілякими похмурими питаннями? Навіть двері у нього розмовляють!»
Мимоволі знову згадала того милого, безтурботного малюка з колишнього життя.
«Утім, — гострий біль усвідомлення тут же стиснув серце. - Відомо чому».
Невже йому від неї передалося?!
Почуття провини проникло в душу отруйною краплею. Марина постаралася якнайшвидше цю краплю подумки із себе вичавити — ні до чого, навчали її, вбирати в себе те, з чим не можеш самостійно впоратися. Та й чи точно тут цілковито її вина?
«Ні, — згадала з полегшенням, — не її. У всякому разі — не тільки її».
Однак із наслідками чи то «нічиєї», чи то «загальної» провини доводилося тепер якось жити, і якось із ними миритися.
Розмірковуючи про своє, намагаючись подумки дистанціюватися від безрадісних життєвих моментів, мимоволі захопилася тим, що відбувається на екрані.
Спостерігаючи по телевізору дивне, ненатуральне, але настільки привабливе у своїй чистоті й незамутненості мультяшне інобуття, сповнилася навіть легкою заздрістю. Адже було в стрічці дещо надзвичайно привабливе: найрізноманітніші істоти спокійнісінько уживалися там одна з одною. Їх ніби не торкалася непереборна в реальному житті несхожість — вони її, здається, зовсім не помічали. Навіть деяка, видима сторонньому глядачеві, неповноцінність окремих персонажів виглядала в анімаційному просторі добродушно і по-своєму кумедно — «дивненькі» ні на мить не випадали з тамошнього життя, були його повноцінною складовою частиною.
У тому ілюзорному світі, що ніби уособлював найкращі фантазії, кожен герой, навіть найубогіший і найнезначніший на вигляд, знаходив зрештою належне собі місце.
Почавши, непомітно для себе, співпереживати дивним персонажам, Марина ніби ставала помалу частиною чогось більшого, вищого, істинного...
У якийсь момент дія на екрані заворожила обох — і маму, і сина. Хоча вони просто сиділи поруч — голова дитини схилена їй на плече — але цього здавалося цілком достатньо. Жінку потроху переповнило відчуття сердечної близькості, реальної причетності, справжнього єднання. Усього, чого їй зазвичай не вистачало, за чим вона так сумувала довгими самотніми вечорами вдалині від малюка.
Поки обидва вони, затамувавши подих, спостерігали кульмінацію мультяшного дійства, сонце за вікном потонуло в заграві. Кімнату залило міражною напівтемрявою.
Наближався час розставання.
— Бажаєш чого-небудь? — помалу відходячи від афекту, вимовила Марина перші слова, що спали на думку.
Але нагадавши самій собі чи то заїжджену платівку, чи то нудну матусю, якою їй зовсім не хотілося бути, наполягати спочатку ні на чому не відважилася.
— Води, — вимовив син, явно перебуваючи під сильним враженням від фіналу картини. Обдумував якісь глибоко особисті, приховані від неї, самобутні міркування.
— Знову води? — протягнула Марина розчаровано, — У нас, до речі, є сік. Маленький, із трубочкою, як ти любиш... як раніше любив, — поспішно поправила себе. — Яблучний, вишневий, персиковий... будеш?
— Води.
— А хочеш, — пожвавіла вона, намагаючись якось подолати таке дивовижне спартанство, — чай зроблю, особливий: «Каркаде» називається? На смак — наче компот, тільки ліпше.
— Ні, мамо, — роздратувався хлопчик, — Просто дай уже води!
Жінка виявилася не готовою до такої різкості, тому одразу здалася і поспішила на кухню.
— Спасибі, — подякував він, жадібно відпивши зі склянки.
— Можемо ще що-небудь подивитися, — примирливо сказала Марина. — Тільки коротке.
— Давай! — зрадів малюк.
Коли все ж таки настав час збиратися, син почав надмірно лащитися, явно не кваплячись йти.
— Але вже час, — пояснила Марина з болісним жалем.
Малюк підняв голову від її стегна, що слугувало йому якийсь час подушкою, і обережно, недовірливо запитав:
— Мамо, можна я залишуся? — очі його в згущеній темряві світилися по-особливому.
Ледь не розридавшись від раптової ніжності, Марина насилу взяла себе в руки. Як тут дитині все пояснити?
Спробувала як змогла:
— Мені б цього дуже хотілося, правда! Але, поки що не можна... — пояснила, погладжуючи й розріджуючи пальцями коротеньке волосся в нього на голові. — Якщо будемо дотримуватися правил відвідувань... певних правил... то з часом зможемо бачитися частіше, а там, може, потроху все устаканиться, і ось тоді вже!..
Вона боялася навіть уявити собі подібне щастя, але лякатися власних бажань не можна — так принаймні її вчили. Навпаки, плекати потрібно. Ба більше, наполегливо візуалізувати, перейматися ними, і цілком прагнути їхнього виконання.
Жінка насилу подолала невпевненість, що раптово охопила її:
— Треба потерпіти, синку. Ще зовсім трішки!
— Час переодягатися, значить? — несподівано легко змирився він із неможливістю залишитися.
— Так, — сказала Марина, дивуючись його нежданій розсудливості. — Ми й без того запізнилися. Тато казав — о восьмій.
Поспішно зібралися. Погляд жінки, в пошуках, чи нічого випадково не забули, впав на комод:
— Папугу забереш із собою?
Малюк злегка насупився:
— Ні, нехай краще у тебе.
Марина кивнула. Чомусь їй теж подумалося, що папузі «там» можуть виявитися не надто раді.
— Добре, нехай. Тільки знай — він завжди чекатиме на тебе тут, на цьому самому місці.
Вимовила так, ніби у світі існує щось постійне, непорушне. Хоча насправді — дрібничка, яка стала для неї тепер важливою, синові наступного разу може здатися вже річчю давно пережитою, пройденою, несуттєвою.
Лише вона, мама, буде чим далі, тим більше зберігати у спогадах цінність кожного подібного витвору, а хлопець, у прискореному дитячому розвитку, всіх цих «папуг» швиденько переросте і забуде.
Опинившись на вулиці, Марина квапливо потягнула сина за собою — вони сильно запізнювалися.
— Не поспішай так! — спротивився він. — Підемо краще потихеньку.
— Гаразд.
«Справді, що тут такого? Адже він не з ким-небудь, а з мамою. Ну, затрималися трохи — нічого особливого» — заспокоювала себе, хоча серце важко калатало.
Щоб вгамувати тривогу, навмисне сповільнила крок, намагаючись переключити увагу, віддатися навколишньому світу, знайти всередині себе певну точку гармонії.
Вулиця, охоплена сутінками, спочатку здалася по-своєму не менш приязною, ніж ранкова. Денна спека відступила, а лагідний прохолодний вітерець приємно обвіював тіло...
Нічний трамвайчик — немов пересувна, осяююча темряву, різдвяна гірлянда — повільно виплив з-за рогу, відрадно перестукуючи колесами й святково побрязкуючи.
Проїхавши кілька зупинок у затишному пустому салоні, мовчки пішли під рідкісними ліхтарями до будинку, тримаючись за руки.
Раптово їжачок перебіг стежину але, помічений людьми, злякано притулився біля темної смужки трави.
— Це, мабуть, на удачу! — вигукнула жінка, присідаючи поруч зі звірком, зрадівши такому збігу обставин.
Але син чомусь не поділив її ентузіазму. Поки вона, намагаючись принадити дитину відчути радість, обережно погладжувала голки, хлопчик все сильніше піддавався неясній тривозі.
— Що таке, милий? — відчувши недобре й одразу забувши про звірка, вимовила Марина. Швидко озирнулася навколо, намагаючись зрозуміти причину занепокоєння, що охопило сина, — а він напружено оглядав темні верхівки дерев.
Суть стала зрозумілою практично одразу — у височині грав вітер, абсолютно не відчутний на землі. Далекі крони тополь потужно колихалися. Густі тіні витанцьовували чортівню на тлі чорного неба.
— Мамо, ходімо швидше! — смикнув її за руку.
— Ти ж, начебто, не хотів поспішати? — спробувала вона його м'яко стримати.
— Ці дерева, — пояснив хлопчик. — Такі моторошні.
— Моторошні? — здивувалася Марина. Але внутрішньо змушена була з визначенням погодитися. Однак постаралася якнайшвидше розсіяти ірраціональний страх: як дитини, так і власний.
— Ні, послухай, з чого ти взяв? То ж просто дерева, — у всякому разі, їй самій хотілося в сказане вірити. — Так, в темряві, з цими дивними обрисами, вони виглядають злегка зловісно... але це тільки здається. Насправді — звичайнісінькі дерева. І нічого більше.
«І нічого більше» — зазвучав у голові чийсь знайомий, упевнений голос. Підбадьорливий, наполегливий, заспокійливий. Цей миттєвий відгомін минулого здався неприємним — вона ніби не сама за себе говорить, а лише віддзеркалює в потрібний момент закладені у свідомість чужі фрази.
— Будь ласка, мамо!
Вони поспішили до цегляного будинку, який ніби поглинав навколишню темряву, зливаючись із нею.
Піднялися на добре знайомий третій поверх — де недопалки, пляшки й розводи від плювків усюди. Нерішуче подзвонили у двері.
Чоловік зустрів їх похмуро. Він давним-давно похмелився і встиг дійти до тієї кондиції, коли немає жодного сенсу навіть намагатися дотримуватися пристойності.
— Ти час бачив?! — одразу накинувся на хлопчика, впускаючи його у квартиру.
Хоча саме Марина привела дитину запізно, але жінку, як і раніше, мужчина повністю ігнорував. Продовжуючи лаятися, різко штовхнув двері, маючи намір зачинити їх одним порухом, ніби й не було зовсім ніякої Марини на порозі. Але двері зачинилися нещільно — крізь широку шпарину на все парадне голосно розносилося все, що відбувалося всередині квартири.
Нетвердо спускаючись сходами, мимоволі вслухаючись, як батько відчитує сина, Марина ще сильніше картала себе за те, що не змогла вчасно з дитиною розлучитися. Адже прийди вони буквально на годину раніше — день так і залишився б для обох рідкісним чудовим спогадом, а окремі негативні моменти просто забулися б із часом.
Але тепер усе хороше, що з ними за цей вихідний сталося, разом опошлилося, звелося до найубогішого ступеня. Мало того — поставлено тепер обом у важку провину.
Хлопчик, не витримавши огульних звинувачень, гірко розридався.
Першим поривом жінки було кинутися назад, накричати, вилаяти, відібрати... викликати поліцію, зробити хоч що-небудь! Але одразу згадала про своє хитке становище і приречено продовжила шлях вниз по сходах.
Дивним здалося те, що, попри лайки, які гриміли з квартири, стиглий простір під'їзду залишався мертвим, беззвучним — будинок сонно принишк. Розбірки сусідів не надто турбували місцевих жителів. Ніхто, схоже, не звертав особливої уваги на чвари, що відбувалися в чужих клітинках.
Справді — який сенс вслухатися в пронизливий стогін міжквартирних перегородок?
Насилу подолавши короткий проліт та міжповерховий майданчик, жінка ступила на сходинку, що вела вниз... як раптом одні з трьох дверей другого поверху злегка, малопомітно, здригнулися.
Почавши відкриватися, вони немов розгледіли підсліпуватим вічком жінку, яка невпевнено спускалася назустріч, і тяжко зітхнувши всім своїм старим дерев'яним тілом, беззвучно повернулися назад у стулку.
Марина від цього слабовловимого руху злегка позадкувала. Застигла біля вікна сходового майданчика.
«Мені якось наснилося...» — пролунав у голові недавній спогад.
— Мамо! — одразу ж пролунав згори пронизливий, повний відчаю голос.
Син, схоже, примудрився вискочити в прочинені двері. Вирвався на мить із застінок, ще, мабуть, на щось сподіваючись...
— Ти куди це зібрався! — тут же пролунав у відповідь грубий чоловічий вигук.
Батько, спіймавши хлопчину за шкірку, ривком затягнув його всередину квартири, наглухо зачинивши вхідні двері.
До попередніх лайок додалися приглушені нові.
А двері поверхом нижче знову повелися прямо як живі — вони злегка затремтіли, наче проявляючи нетерпіння — адже солодкі крики згори трохи вщухли й уже не дзвеніли так пронизливо на весь будинок, зате тим дужче приваблювали й притягували. Однак через вимушену перешкоду у вигляді жінки, неможливо було ними сповна насолодитися.
Марина застигла між другим і третім поверхом, ніби прикута до місця — окрик дитини надто болісно в ній відгукнувся. На мить їй навіть привиділося, ніби з минулого, давно забутого, за сімома замками замкненого життя, виник раптом занесений над головою кулак і луною рознеслося на весь під'їзд загрозливе:
«Я зараз виб'ю з тебе ці дурниці!»
Видіння на мить спливло у свідомості й одразу ж відлетіло, але породжений ним страх нікуди не зник. Навпаки, лише сильніше вкоренився всередині.
— Нехай ця ненормальна ні чорта не тямить, — продовжував вирувати чоловік, підливаючи п'яним криком масло у вогонь, — ти ж у мене розумний хлопець?!
«Насварить і заспокоїться, насварить і заспокоїться» — чи то вмовляла Марина саму себе, чи то молила всіх відомих богів. Тремтячи біля вікна, напружено прислухаючись до шуму, що доносився із квартири.
А двері знизу, особливо вже не ховаючись, у всякому разі, не надто звертаючи увагу на випадкового свідка, прочинилися зі слабким, але пронизливим вереском.
І ніби змія тихенько заповзла в серце Марини, навіки там оселяючись.
Двері прочинилися достатньо, щоб звуки згори краще проникали всередину квартири, але недостатньо, щоб розгледіти хто... або що... ховається за порогом — у вузенькій щілинці зяяла лише густа чорнота.
Перед очима Марини все закрутилося. Тканина реальності готова була ось-ось розірватися з тріском, погрожуючи обвалитися уламками темного небосхилу, що навис над головою. Збираючись занурити жінку в хаос остаточного божевілля.
«Дихати, дихати, не піддаватися!» — ледве-ледве пручалася вона.
Здавалося, все навколо хитається і пливе. Сходи так і зовсім пішли ходуном. А прочинені двері розмірено заколихалися, хіба що не поскрипуючи від задоволення.
Жінка більше не могла розібрати суть криків, що лунали згори. Зате з наростаючою панікою заворожено спостерігала за дверима, які ритмічно тіпалися унизу — темрява слабко просочувалася крізь вузьку щілину, помалу стікаючи на сходовий майданчик синяво-чорним чорнилом, розпливаючись навколо половику потоками-щупальцями.
Марина мимоволі притулилася до стіни, готова закричати від охопившого її первісного жаху.
Коли раптом все припинилося.
Голоси на третьому поверсі різко стихли, заспокоїлися. Марині навіть здалося, ніби чує вже спокійний, цілком життєрадісний і просвітлений голос дитини, яка звично переповідає батькові, що потихеньку вгамувався, перипетії дня.
Двері на другому, своєю чергою, переставши тремтіти й колихатися, задоволено зачинилися, ледве чутно хруснувши залізним замком; додатково замкнувшись на кілька ланцюгових застібок.
Навколишній світ потроху заспокоївся, набуваючи буденного вигляду, хоч і здавався все ще дещо напружено-настороженим. Низький небосхил, нещодавно готовий обвалитися, раптом виявився непорушним сходовим прольотом.
Тієї ж миті Марину немов відпустило. Знову відчувши присутність душі в тілі, кинулася, намагаючись спускатися якомога безшумніше, вниз по сходах.
«Швидше, швидше на вулицю. Дихати!»
Відчинила, нарешті, двері, що ведуть у теплу, прогірклу осінь. Вискочила у двір.
Опинившись на свіжому повітрі, у пахучій пульсуючій темряві, полегшено притулилася спиною до парадних дверей, осідаючи біля входу на слабких ногах.
Безмісячний світ на мить хитнувся перед очима, ніби від фінального спалаху землетрусу, але тут же повернувся до звичного врівноваженого стану.
«Ось так, давай тепер, — умовляла жінка саму себе, маючи намір відірватися від опори, немов заново навчаючись ходити, — крок за кроком, крок за кроком...»
Відштовхнувшись від дверей, постаралася якомога спокійніше й впевненіше ступити вперед. Однак ноги, не послухавшись команди, одразу підкосилися.
Наче незріла дитина, Марина, слабко охнувши, жалюгідно скотилася п’ятисхідчастими сходами. Неприємно при цьому проїхавшись лівим стегном по гострих краях буквально кожного поріжка.
«Ну, ти в мене і льотчик!» — подумала про себе, насилу піднімаючись з асфальту і погладжуючи долонею сильно забите стегно; розмазуючи кулачком по щоках непрохані сльози.
