Пригоди почалися ще в поїзді... Але — про все по черзі.
Отже, ми сиділи вчотирьох у купе, допивали пляшку коньяку та слухали Олега, який натхненно розповідав про жахливі автомобілі марки «Опель».
— Слухай, от чого ти причепився до тих «Опелів»? — відкусивши солоного огірка, раптово обірвав полум'яну промову Тимур. — Нормальна ж машинка! У мого баті була. Він її купив вживану, а потім через кілька років продав. Певно вона досі на ходу.
— До речі, у нас стався аналогічний випадок, — засвідчив я, все ще утримуючи наповнену стопку в руці. Коньяк пили гидкий: «Каховський», що надмірно віддавав клопами. Ковтати його було противно.
— А тому й перепродали, що все про них зрозуміли! Кажу вам, тупо картонні автомобілі! — вкрай розійшовся Олег.
— Ну ти, друже, як почнеш щось доводити, то порятунку немає, — заперечив Міша. — Відразу й картонні!
— Гаразд. Хрін із ними, — все-таки подужавши стопку, покашлюючи, вичавив із себе. — Нехай будуть картонні. Ходімо краще курити.
— А чому ми взяли тільки одну пляшечку?
— Так пиво ще є...
— Чому це одну?! — вигукнув Міша й, хитро примружившись, витягнув із рюкзака довгасту коробку.
— О, золота ти наша людина. І день народження у нього... завтра, і випивка прихована!
— Це на роботі презентували.
— Передавай їм там наш полум'яний привіт.
— Ну, наливайте тоді!
Ми випили ще по стопці.
— Курити, хлопці, курити! — спробував знову підняти розслаблені тіла.
— Може, ще по чарочці?
— Не поспішай, я ж не закінчив про авто. Чого я про них почав-то...
— Та дістав ти всіх своїми «Опелями»! — закричав Міша. — Давай іншу тему якусь.
— Ага, — підтримав я. — Ще про китайців тут згадай. Ось де картон. Поки заповіт не оформив, техпаспорт не видають.
— Точно, — реготнув Тимур. — Потрапив разок в аварію і порядок. Страховочка тобі вже не знадобиться.
— А чим вам китайці не догодили? — щиро здивувався Олег. — «Джилі» ось, наприклад, нормальна машина.
— О-о-о! — вигукнули ми разом.
— Ну, тепер-то все зрозуміло.
— Значить, «Опель» тобі не автомобіль. Зате от «Джилі»! Печалька.
— Ні, правда. Я б собі купив.
— Краще мізків прикупи собі! І побільше-побільше. Тіме, ходімо вже. А ти чого розсівся? — легенько ляснув Олега по коліну. — Підіймайся давай, любитель китайського автопрому!
Ми підвелися, але Міша нас одразу пригальмував.
— Зачекайте! Тут уже практично нічого не залишилося. Давайте — по останній. І в тамбур — із пивом.
Ми сіли.
— Умовив, давай...
Поки хлопці йшли вузьким коридором до дверей вагона, я затримався, щоб набрати Олену.
Весь вечір не міг до неї додзвонитися. Адже потрібно було повідомити, що ми вирішили їхати святкувати Мішкін день народження на його малу батьківщину. Проте слухавку вона вперто не брала. Це дуже дратувало.
Вкотре чортихнувшись, поспішив за іншими.
Курячи в тамбурі, Тимур якось недбало сперся ліктем на зовнішні двері — і несподівано продавив скло. У віконці утворилася невелика дірка, розміром із дно склянки.
Ми злегка прифігіли. Як це вийшло ніхто не зрозумів, тим більше сам Тимур. Якби мені, наприклад, хто сказав, що можна ось так от запросто відколоти шматок товстенного вагонного скла — не повірив би. Але факт говорив сам за себе.
— Нічого собі, — спантеличено подумав уголос, — а ми тут за «Опеля» картонні воюємо...
Усі розреготалися. Обстановка трохи розрядилася.
Утім, зайві неприємності нам були не потрібні, тож, покидавши в дірку недопалки, квапливо ретирувалися. Мовляв, ми тут не при справах.
Хвилин за п'ятнадцять у купе заглянув провідник. Окинув наші п'яні пики настороженим поглядом, підозріло поцікавився.
— Хлопці, це випадково не ви розбили скло в тамбурі?
— Скло? — здивувався Тимур.
— У тамбурі? — ще більш здивовано вигукнув Міша.
— Ми з купе навіть не виходили! — авторитетно заявив Олег.
— Це були не ми, — підсумував я.
Провідник помітно засмутився. Мабуть, думав — якщо запитає раптово, ми відразу ж зізнаємося. Однак нас виявилося не так-то легко розколоти.
Розчаровано знизавши плечима, він залишив купе. Справді, якщо підозрюваних виявити не вдалося, то чого метушитися? Тим паче що вагон, загалом, був тихим — кутили тільки ми одні.
Коли провідник вийшов, я піднявся слідом за ним.
— Ти чого це?
— Чуєш, напевно пішов усіх здавати?
— Хочу спробувати ще Оленку набрати...
— Головне — далеко не ходи! — закричав Міша. — А то ще скажуть, що ти розбив.
— Ні, я тут за дверцятами побуду, не хвилюйся.
Хвилин п'ять стояв біля віконця — вслухаючись в одномірні гудки, вдивляючись в одноманітну нічну лісосмугу, що проносилася повз, періодично потягуючи пиво з пляшки.
Коли повернувся, в купе знову було гаряче.
— І про що нині суперечка? — запитав через голови товаришів у Міші, який виглядав тверезішим за інших. — Хто цього разу завинив?
— Ремарк!
— Ого! Несподівано... Але це вже стає цікавим. Так, а що з ним не так? З чого це ви раптом у нього в'їлися?
— У сенсі — з ним? Ти хотів сказати — з нею?!
— А! Тобто ви думаєте... Ну-ну. То звідки взагалі тема спливла, літературні ви мої?
— Та про товаришів почали, щось за товаришів, — пояснив помітно захмелілий Тимур. — Ось і пішло-поїхало.
— «Три товариші», зрозумів. Дійсно, у школі ж проходили. Напевно краєм вуха дещо в свій час почули, так?
— Ну й ось, Олег тут узявся стверджувати, що Ремарк — мужик, — продовжив Міша. — Але ми його, звісно, переконали.
— Стоп!
— Так, не до кінця ще переконали. Ти ж знаєш цього впертого... прямо як баран!
— Ясно. Коротше, заспокойтеся. Він таки мужик.
— Ні-ні-ні!
— О, я їм те саме казав!
— І ти туди. Так Марія ж!
— А ти, напевно, книжку взагалі не відкривав? Обкладинку запам'ятав і порядок. Ох, Божечки, з ким я зв'язався?!
— Хвилинку! Не треба тут ля-ля. Якраз читав. Мені, пам'ятаю, сподобалося!
— Та ти в нас начитаний! — вигукнув Тимур. — А Мішка — начитаний!
— Якщо дуже хочеш, можемо забитися з тобою на ящик пива.
— Хм! Ось як? На ящик, мабуть, не хочу.
— Між іншим, правильно робиш.
— Але завтра все-таки залізу в інет, перевірю.
— Перевір, перевір, недовірливий ти мій. Заодно піднімеш загальну культуру.
— Ой, досить, теж мені культурний тут знайшовся! — переключився Тимур із Міші на мене.
— Я хоч Грету Гарбо від Марлен Дітріх можу відрізнити. А ви, хлопці, окрім «Зоряних воєн» що знаєте?
— Секунду, — захвилювався Міша. — Я «Зоряні війни» якраз не дивився!
— Та-ак, справа набуває серйозних обертів! Товариші, а що цей незрозумілий пасажир робить разом із нами в одному купе? Зсадити ворога народу на найближчій же станції!
— Зачекай, не поспішай, він корисний! — нагадав Олег. — Він завтра виставляється, між іншим.
— Гаразд. З такого приводу зробимо виняток. Запишемо поки що... дрібним шкідником. До з'ясування.
— Ха-ха! Дрібний шкідник — це якраз ти у нас!
— Взагалі-то, на наступній вийдемо всі. Так, Міш?
— Слухай-но, — втрутився Тимур. — А що ти таке там чесав? Грета чого?
— Це так, до слова довелося. Не зважай... Ну, Мерилін Монро, знаєш?
— Так, звісно, — пожвавився він. — Я б із нею, ех!
— Ай, молодець! Ти б із нею... Ці, коротше, трохи старші будуть.
— Ні, старших не хочу!
— Як я тебе розумію, друже! Дай п'ять.
Ми цокнулися пивними пляшками. Міша з Олегом моментально до нас приєдналися.
— Ну, за товаришів!
— Так, хлопці, за нас!
— Друзі назавжди!
— Зараз прямо заплачу. Нам тут, здається, песика тільки не вистачає. Танкісти вже в зборі.
— Якого ще песика?
— Тіме, давай, не гальмуй. «Чотири танкісти і собака», він має на увазі.
— А-а! На увазі він нас усіх має, зрозумів.
— До речі, друзі, нам таки час! Під'їжджаємо!
— Реально? Що, ось це вже вона? Твоя, так би мовити, мала батьківщина?
— Точно.
— Так тут ціле кляте місто!
— А ви думали я вас у село якесь везу, чи що?
— Ти ж сам обіцяв: гору, річку, ліс...
— Багаття, шашлики!
— Баньку, дівчат, березових віничків!
— Почекай, Тіме! — зареготав я. — Віничків не було в списку. Це ти вже сам собі придумав!
— Хлопці! Все буде, не турбуйтеся.
Потиснувши провідникові натруджену руку, з жартами та примовками покинули вагон. А поїзд із діркою в дверному склі вирушив у похмуру, безіменну далечінь — за попередньо призначеним маршрутом.
Тут же, біля вокзалу, відвідали цілодобовий. Поки хлопці розфасовували в поліетиленові пакети вміст ящика пива (сам ящик нам чомусь відмовилися продати — хоча Тимур, як зазвичай, мав намір смітити грішми), і пачки чипсів, я знову намагався додзвонитися до Олени, і теж щось купував, за щось розплачувався на касі, і про щось із друзями сперечався...
Усе це, втім, було вже як у тумані.
Зловивши таксі, вирушили до Мішиного дому. Там ми ще щось пили, але це я вже практично не запам'ятав. Тільки рідкісними спалахами: ось я навіщось підіймаюся на стілець... ось ми заливаємо «TV-set» шампанським (пригадую власне раптове здивування тим фактом, що в нас узагалі звідкись узялося шампанське), і Мішка страшенно хвилюється, що тєлік, мабуть, згас назавжди... ось я курю на балконі та жбурляю недопиту пляшку пива в темряву, бо вже не можу більше це пити... Мабуть, усе.
А до Олени, тієї ночі, я так і не додзвонився.
Прокинувся першим — спозаранку. Підняв важку голову від туго згорнутої ковдри, що слугувала подушкою. Намагаючись зібратися з думками, вивчив незвичну обстановку.
Хлопці спали абияк. Взагалі відчуття виникало таке, ніби в квартирі стався погром. Останнє мало хвилювало. Зрештою, це Мішкін головняк.
Мені ж було абсолютно ясно одне: потрібно випити пива — якнайшвидше!
Хлюпнувши в обличчя холодної води з крана, поліз у холодильник. Акуратно складені пляшки мирно спочивали на поличках. Багато пляшок. Видно, Мішка добре підготувався.
Хоча тут же згадав, що пиво купували разом — перед тим як їхати на квартиру, просто не все змогли випити. Адже знову був коньяк... і трохи шампанського.
Відкрив пляшку, гарно з неї відсьорбнув — смак виявився мильним. Але, що поробиш? Зате загальний стан незабаром помітно поліпшився.
З легшою головою знову вирушив до ванної, прийняв душ, умився, відкоркував ще одну пляшку — і повернувся в кімнату.
— Народ, досить спати! Вставайте! А то влаштували тут, розумієш, пансіонат... шляхетних дівчат.
Хлопці неохоче заворочалися.
— Відчепись, — пробурмотів Олег.
— Скільки зараз?
— Пів на восьму!
Мене тут же міцно обматюкали в три голоси.
— Ти — ідіот?! — виговорившись, закричав Міша.
— Та ви подивіться на нього, — протягнув Тимур. — Він же бухий! Культурний уже похмелився!
— Коротше, підривайтеся давайте. На нас чекають великі справи. Крім того — є проблема.
— Що таке? — підхопився Мішка. Сон із нього як рукою зняло. — Що ти вже накоїв?!
— Ти заспокойся. Нічого я не накоїв. Річ у тім, хлопці, що нас тут четверо дорослих мужиків, а в холодильнику, окрім пива, нічого немає. Жерти нічого!
— От блі-ін…
— Але це — не найгірше. Пиво у нас, друзі, тепле як парне молоко. Бо холодильник розморожений і взагалі відключений нафіг.
— Цікаво. Як так вийшло?
— Ось це якраз я у тебе і збирався запитати, Михайлику!
— Літо... — чухаючи шию, пояснив він. — Мама на дачі живе зараз. Мабуть, відключила холодильник.
— Чуєш, і як ми вчора не помітили?
— Так нам учора вже було все по барабану.
— І все-таки не міг про це ввечері згадати, коли в магазині були? Хоч би упаковку яєць купили. Сосисок, там...
— Так-так, братику, — пожовуючи губами, мовив Тимур. — Тут ти стратив.
— Хлопці, не починайте! Зараз вийдемо на вулицю — поруч є класна кафешка. Поснідаємо. Смачно й недорого.
— О, вже краще. А потім що?
— Потім у магазин, там — загальний збір. Викликаємо мікроавтобус і — на річку.
— А м'ясо ти що, збираєшся магазинне смажити?!
— М'ясо я попросив знайомих… Дівчата, коротше, заздалегідь купили та замаринували.
— Так би одразу й сказав! Зовсім інша справа.
— Пиво з холодильника теж заберемо?
— Навіщо ми його будемо з собою тягати? Увечері ж сюди повернемося.
— Так воно тепле. Я думав — роздамо стражденним.
— Ти точно вже бухий. Просто увімкнемо холодильник! Завтра я його назад вимкну.
— Забудеш ще...
— Ні, не забуду. Це ж тільки такі, як ви, у неділю працюють. А я висплюся, вимкну холодильник, заскочу до мами на дачу — і ввечері вже на поїзд.
— Ого, плани в тебе. Правду кажуть — дурням закон не писаний!
Через пів години ми сиділи в кафе, з цікавістю вивчаючи листи меню. Офіціантка чекала на замовлення.
— У них тут пельмені є! — вигукнув я. — Скажіть, пані, а ви можете приготувати порцію пельменів та трошки сметанкою приправити?
— У нас пельмені — якраз зі сметаною.
— Ой, як добре. А ще зверху посипати дрібкою кропу й ополоник бульйону туди.
— Зробимо.
— Ай-яй-яй! Уже обожнюю це місце.
— От людина! — похитав головою Тимур. — Прийшов у кафе, щоб пельменів поїсти. Вдома не наївся? Ти тільки поглянь, що в них тут: медальйони з телятини, котлети з індички під сирно-шафрановим соусом із картопляним пюре... Це, до речі, цікавенько. Замовлю собі. Лосось в імбирно-часниковому соусі! А він — пельмені.
— Нічого ти не розумієш! Порція пельменів та келих розливного — що може бути краще?
— Можна нам поки що пиво, а решту — в процесі? — попросив Міша.
— Звичайно, зараз зробимо.
— До речі, — раптово згадав я. — А що там із тим телевізором? Працює він хоч?
— А я вмикав його? Нехай гарненько просохне — ввечері спробую.
— Ви мені все-таки одне поясніть. Навіщо нам те шампанське було?
Друзі переглянулися.
— В сенсі? — вигукнув Міша.
— Приколюєшся? — поцікавився Олег.
— Він просто ні хріна не пам'ятає! — гиготнув Тимур.
Я окинув їх здивованим поглядом.
— Річ у тім, що ми тебе про те саме питали. У магазині, — терпляче пояснив Олег. — А ти сказав: потім побачите.
— Тобто це я його купив, виходить?!
— Саме так.
— От, чорт! Реально не пам'ятаю цього моменту. А що я з ним збирався робити, взагалі?
— Одну пляшку ти дав мені. Іншу — Тіму. Потім сказав: повторюйте за мною. А коли пробило дванадцять, привітав Мішку — і ми влаштували імениннику святковий водомет.
— Ідіоти! І тєлік залили! Я вже не кажу про все інше.
— Ох, блін, точно щось таке було... Тепер хоч ясно, чого я на стілець-то поліз!
— Прояснилося дещо?
— Ага... — задумливо пробурмотів я, відправляючи ложку страви до рота. І тут же здивовано вигукнув: — А пельмені в них справжні, саморобні, не магазинні! Охрініти як смачно! Даремно ви відмовилися.
— Тут, видно, все смачно. Котлетки — дуже навіть. Занятненькі такі.
— Мій бефстроганов теж, на диво, — погодився Олег.
— Я ж вам казав — чудове кафе!
На якийсь час усі змовкли, насолоджуючись їжею та пивом.
— Слухай, — причмокуючи, поцікавився Тимур. — Квартирка в центрі міста, класне кафе під боком. Поясни-но, чого втік звідси?
— Роботи тут немає. Є, точніше, але зарплати!
— Зрозуміленько...
— О, так уже початок десятої! Вийду, подзвоню.
— Що, знову приступаєш? — усміхнувся Олег.
— Учора ж так і не відповіла.
— Ну, давай.
Цього разу Олена взяла слухавку практично миттєво. Я навіть здивувався.
— Привіт!
— Що в тебе? — голос холодний, як лід.
— Просто хотів сказати... Ми в гостях у Мішки. Повернуся завтра.
— Сказав?
— Так.
— Добре. А мені що з того?
— Просто попередив, щоб ти не хвилювалася.
— А з якого переляку я маю хвилюватися?
— Ти що, не в настрої?
— У тебе все?
— Схоже, не в настрої... Я пізніше зателефоную, добре?
— Навіщо? Гуляй собі!
— Точно?
— Звісно.
— Гаразд тоді. Ну, бувай?
— Бувай.
Довгоочікувана розмова, нарешті, відбулася, проте залишила відчуття повної незадоволеності.
Після кафе ми вирушили в магазин. Дорогою затрималися біля відділення поліції. Нас потішив щит із фотографіями: «Увага, розшук!»
— Анекдотик, знаєте? Той, де Вовочка каже: «От, менти! Що ж ви, коли фотографували — відразу їх не пов'язали?»
— Та знаємо!
— Щит шикарний. Нумо хлопці, ставайте тут. Давай, Тимуре, потім будеш анекдоти бородаті травити. Зафіксую вас.
Хлопці попозували трохи на тлі щита, а я їх поклацав телефонним фотоапаратом.
У магазині провели близько години, скуповуючи все необхідне. Потім чекали решту гостей і машину, але там уже було легше — на вулиці ми хоча б пили пиво. Далі тряслися в мікроавтобусі. Ще довго крокували від краю міста до річки, і в гору.
Поки дівчата нарізали продукти та розкладали їх по тарілочках, хлопці розбрелися по дрова. Наламавши трохи сухостою, вирішив знову набрати Олену. Так би мовити, залагодити деякі моменти.
— Ну, — з деякою лінню в голосі відгукнулася вона. — Що ти знову хочеш?
— Просто... якось ми так поговорили вранці. Неприємний осад чомусь залишився. Ось і дзвоню запитати — у тебе все добре?
— У мене все добре.
— Так, але...
— От скажи, — обірвала вона. — Ти з хлопцями?
— З хлопцями.
— Ви відзначаєте?
— Ще не зовсім. Підготовчий процес. Утім, так. Відзначаємо.
— То навіщо телефонувати?
— Так, справді. Щось я... хм! А ти на мене ні за що не ображаєшся?
— Чому я маю ображатися?
— Сам думаю, що начебто немає причин. Але так, про всяк випадок.
— Просто відпочивай, добре? Не дзвони кожні пів години.
— Гаразд, звісно. Ну, бувай?
— Так. Бувай.
Був пишний стіл і смачний шашлик. Душевні застільні бесіди й жарти. Якийсь Мішкін друг — дуже гарний гітарист — переконливо грав і співав «Unforgiven», та ще безліч приємних пісень, що лягали просто на серце. Хором заспівали також обов'язкову, хоча й надто вже передчасну, «Мені сьогодні тридцять років».
Чудово розуміючи, що до вечора, з такими темпами святкування, не дожити, міцного алкоголю я не пив — перебиваючись пивком. Але під кінець застілля все одно виявився порядно хмільним.
У певний момент знову набрав Олену, щоб розповісти про те, як добре ми відпочиваємо. Просто хотів розділити з нею сплеск позитивних емоцій. Поводився так, ніби їй не все одно. Хоча, звісно, навряд чи вона мене особливо слухала. Так, підтакувала іноді невлад.
Пізніше, коли я вже злегка задрімав, поклавши голову на коліна, раптово почув над вухом Мішкін голос.
— До речі, народ. У нас ще кавун є!
— А що ми будемо з ним робити? — розніжено протягнув Тимур.
— Кидати! — похмуро відгукнувся Олег.
— О, точно, ідея! — підбадьорився я. — Давайте справді кидати.
— Гей, ми теж хочемо! — відгукнувся хтось із гостей.
— У чергу, сучі діти! — заволали ми з Олегом, і наввипередки кинулися до пакета з кавуном.
Здобувши трофей, одразу взялися до справи. Олег обережно підкидав його мені, я ловив і так само обережно повертав назад. Поступово задкуючи ми збільшували дистанцію між собою.
Підкинув — зловив. Зловив — підкинув. Кавун був важкий, тож слід було акуратно розраховувати силу кидка... Цікава виявилася забава!
Однак тут з'явився Тимур і потихеньку мене відтіснив.
— Посунься трошки. Моя черга кидати.
— Ти тільки головне — обережніше-обережніше! — напучував я.
Передчуття мене не обмануло. Олег кинув, Тимур недбало сплеснув руками... кавун упав на землю й лопнув, розвалившись на шматки.
— Йопсіль-мопсіль!
— Огошеньки. Він важкий, виявляється. Кілограм під десять!
— Ну, ти даєш! Ну яких там десять? Я його, між іншим, п'ять разів упіймав. А ти, здоровий бик, моментально упустив!
— Господи, суцільне задоволення — спостерігати за цими п'яними кретинами! — вигукнув Мішка. Якимось чином йому завжди вдавалося залишатися найбільш тверезим на будь-якій гулянці. — Зате виникло нове питання: дівчатка, хлопчики, хто хоче кавун?
Закусивши на десерт уламками кавуна, почали збирати речі. Їстівні залишки Міша згріб у свій незмінний рюкзак. Відправивши дівчат трохи вперед, наостанок загасили багаття скаутським способом.
На цьому офіційна частина святкування і закінчилася.
Коли спускалися з гори назад до річки, я помітив трохи осторонь від маршруту пляж та велику галявину з маленькою будівлею на чолі.
— Дивіться, колеги, там, схоже, магазинчик внизу. Може, візьмемо по півасику?
— Обов'язково.
— Чуєш, та ти — окатий! Але це правильна ідея.
Основна маса гостей на чолі з Мішкою пішла вперед, а наша трійця вирушила в магазин. Купили по одній та неквапливо розпили прямо біля генделя, покурюючи. Спорожнивши пляшки, виявили, що сміттєвого бака поруч немає. Від безвиході залишили порожню тару просто під стіночкою.
Пішли наздоганяти інших.
— Гей, хлопці! — раптово донеслося позаду. — Пляшки забрали із собою!
Ми озирнулися з цікавістю. Типу — хто це там такий борзий? А це, виявляється, той самий чоловік, який десять хвилин тому продавав нам пиво. Мабуть, він же — господар крамниці.
— А у вас немає куди викинути? — намагаючись зберегти приязність, поцікавився Олег.
— Ні. Так що — живенько.
Манера розмовляти в дядька була, звісно, неприємна. Відразу почав вказувати, що нам робити.
— Цікаво, — відгукнувся Тимур, висуваючись уперед. — Тобто у вас тут магазинчик, зона постійного відпочинку. До міста — кілометри півтора, ви продаєте напої, а порожню тару тут дівати нікуди?
— Усе так.
— Ну, ви даєте. Так на цьому можна заробляти!
— Що? — не зрозумів чоловік.
— Елементарно, пояснюю. Взяв у постачальника п'ять ящиків. Зібрав пляшки, здав пляшки — заробив! Смітник чортзна-де. Народ усе одно їх тут залишає і залишатиме. Коротше — чисті гроші. У мене в самого маленький бізнес. Ну не такий, звісно, але... розумію, про що говорю.
З-за рогу несподівано вийшла трійця міцних на вигляд хлопців — зверхньо на нас споглядаючи. Хм. Справа набувала цікавого повороту.
Ми з Олегом стали щільніше.
— Схоже, нас зараз битимуть, як думаєш? — тихо поцікавився він.
— Напевно будуть. Наші пішли, а цих — четверо.
— Може, просто зробимо те, що просять?
— Поспостерігаємо поки що.
— А! — Олег придивився до мене. — Кулачки сверблять?
— Поспостерігаємо.
— Ну, добре.
— Коротше — не тупіть, — закінчив свій чудовий спіч Тимур. — Заробляйте!
Несподівано, гуркочучи рюкзаком, прискакав Мішка.
— Ви чого відстали? Що тут узагалі коїться?
Ми були повністю сконцентровані на господареві магазину і тих трьох, що з'явилися з-за рогу.
— Тимур тут придумав новий бізнес, — процідив Олег. — Збирати пляшки й здавати.
Міша моментально оцінив обстановку.
— Який бізнес, який ще бізнес? Півкраїни таким бізнесом займається. Швидко забрали своє барахло й віднесли он туди — на смітник!
— Ні, ми не хочемо, — сказав я.
— Чому це раптом?
— Нам цікаво, як далі розвиватимуться події.
— І звідки ти взявся на мою голову... цікавий такий?
Міша підбіг до стіночки, зібрав тару та рушив у бік міста.
— Мішуня, ти псуєш усю тему! У нас тут практично польовий курс MBA. Коуч вчить індіанців заробляти. Уже практично розчохлив ірокезів, як треба в лісі бізнес ставити. На широку ногу, так би мовити.
— Коротше! Я та ще кілька людей — збираємося їхати в ресторан. А ви, якщо хочете, залишайтеся тут, просвітлюйте місцевих. Головне — щоб вони вас тоді не просвітили.
Ми пожвавилися.
— Ресторан? Що ж ти відразу не сказав! Гаразд, давай їх сюди, самі донесемо.
— Ну, ви даєте! — кричав Міша, коли трохи відійшли від магазину. — Що вам впадло було пляшки забрати?
— Ні, нам принципово не впадло. Але чого вони почали збиратися тут? Сказали б нормально: хлопці заберіть, будь ласка, — у нас смітника нема. Що я, не забрав би? Забрав би, звісно. Так ні, вони ж одразу почали погрожувати.
— Ну що ти мелеш? Хто тобі погрожував? Ти сам тут... головна загроза. Бомба уповільненої дії, блін.
Ще трохи посперечавшись, ми вийшли до міста й сіли на трамвай. До ресторану добиралися досить довго. Занудьгувавши дорогою, вирішив набрати Олену. Тим більше виникла одна ідейка.
— Знову ти? — трохи стомлено запитала вона.
— Слухай, чого дзвонив-то — зовсім забув сказати! Завтра повертаюся. Вранці ж на роботу. Давай, може, ввечері побачимося?
— Навіщо?
— У сенсі — навіщо? Погуляємо.
— Не хочу.
— Чому?
— По качану.
— Ні, ну є ж якась причина?
— Та вже знайдеться якась. Не хочу я з тобою завтра гуляти і все! Ще вихідний на тебе витрачати. Хочу посидіти вдома, подивитися цікаве кіно.
— А зараз ти що робиш? Хіба не вдома?
— Зараз — удома.
— Ну і ось.
— Так не можу зосередитися на сюжеті — ти ж надзвонюєш кожні пів години.
— Ну, ні — які там пів години?
— Скажи, от скільки разів ти мені дзвонив?
— Точно не пам'ятаю... кілька разів.
— П'ять. Ти мені сьогодні, за день, п'ять разів подзвонив. А знаєш, скільки разів ти дзвонив учора?
— Разів п'ять-шість, напевно. Може сім.
— Я тобі скажу — дев'яносто чотири рази!
— Так ти ж не брала слухавку!
— Тому що ти мене ухайдохав уже! Від тебе проходу немає, так ти ще накидаєшся — й давай надзвонювати!
— А ти пообіцяй, що завтра зустрінемося — і я перестану дзвонити. Чесно-пречесно!
— Не хочу. Взагалі — облиш мене. Молю тебе — дай мені спокій! Не дзвони!
— Гаразд, зрозумів. Ти зараз не в настрої, — змирився я. — Краще пізніше наберу.
Розташований посеред скверика ресторан виявився високою двоповерховою будівлею, стилізованою під зруб, з круговим балкончиком і довгою одноповерховою торцевою прибудовою. Того суботнього вечора він був забитий під зав'язку, а в прибудові проходило грандіозне весілля — шум розносився по всьому закладу.
Утім, залишкам нашої компанії пощастило знайти столик у куточку другого поверху.
Мені ресторан не сподобався. Постійний галас, крики, гуркіт незрозумілого походження, вигуки тамади в мікрофон настільки стомлювали, що навіть смачне місцеве пиво не тішило. Крім того, дедалі сильніше хотілося вмовити Олену зустрітися наступного дня в якомусь тихому місці.
Щоб спокійно поговорити — вийшов на балкончик. Але шум ресторану доносився і туди. Тим більше, що внизу хором, по наростаючій, горланили: «Гірко!», ймовірно супроводжуючи затяжний поцілунок молодят.
Гостроверхий дах прибудови прилягав просто до балкончика. Гребінь даху виглядав плоским і не надто вузьким. Принаймні здався мені досить широким, аби по ньому можна було ходити.
Утримуючи телефон однією рукою біля вуха й допомагаючи собі іншою, я підсів на поручні та, перекинувши ноги назовні, потихеньку сповз на коник. Згадуючи канатохідців, обережно пішов уперед, вслухаючись у довгі гудки. Дійшовши до краю прибудови, де виявилося тихіше, подивився вниз. Висота була пристойна — не вб'єшся, звісно, але зламати щось можна. Темрява манила. Голова й без того кружляла від випитого, тож довелося розвернутися й відійти трохи назад.
На балкончику несподівано з’явився якийсь чоловік і почав махати руками. Ймовірно, щось кричав, але я не почув. Зрештою, не здавалося, що звертався до мене.
Я сумнівався, що Олена візьме слухавку. Проте, хоч не відразу, вона відповіла. Вже не знаю чому, але від цього хвиля ніжності залила душу.
— Привіт.
— Що, вже скучив? — голос її цього разу звучав добродушно. В інтонації навіть вчувалася усмішка.
— Так. Народ веселиться, а мені якось... ніяково трохи.
— Чому? — ласкаво запитала вона.
Ох, ці м'які жіночі нотки! Звучали солодше за будь-яку музику.
Але на балкончику виник уже цілий переполох. До чоловіка приєдналися якісь жінки. Вони теж щось кричали й махали комусь руками.
— Ну, знаєш... Почекай, почекай хвилиночку. Схоже, це таки мені кричать.
— Хто кричить? Чому кричить?
— Це, напевно, тому що я тут поліз...
— Куди поліз? — в її голосі з’явилося занепокоєння. — Ти зараз де взагалі?
— Та на даху.
— На якому ще даху?! — вигукнула вона.
Миттєво зрозумів, що ляпнув зайве, і поспішив пояснити.
— Ні-ні, ти не хвилюйся! Дах невисокий. Тут двоповерховий ресторан і прибудова низенька, ось я на даху прибудови зараз. А в них там весілля.
— Негайно йди звідти, негайно! Чого тебе туди понесло?
— Там просто весілля і шумно, я б тебе взагалі не почув. Воно само собою вийшло.
Раптом на балкончик вискочив Мішка і закричав ненормальним голосом.
— Іди сюди, іди сюди, я тобі кажу! Ти чого туди виліз, баран? Іди сюди — я тебе зараз задушу! Швидко — ми йдемо звідси!
— Гаразд, Сонечко, вибач. Мішка чогось розшумівся. Нас, здається, виставляють. Я трохи пізніше наберу.
Вулицею якийсь час ішли мовчки. Хлопці обступили мене з трьох боків і вели, немов хлопчиська, що накоїв дурниць. Хоча особливої провини я не відчував — але, справді, вийшло тупо.
— Вони вже пожежників збиралися викликати, — першим не витримав Олег, — щоб зняти тебе звідти. І поліцію.
— Ой, та прям! Просто покликали б...
— Так кликали ж! — заорав Мішка. Він був явно не в собі.
— Гаразд, гаразд братики. Він це не зі зла, — заступився Тимур і напівголосно загиготів. — Наробили переполоху! Такі пасажири, мабуть, до них ще не навідувались.
— Столиця, бляха, приїхала! Один ходить, усіх роздупляє, другий по дахах гуляє, третій... — Міша кинув короткий погляд на Олега й тільки рукою махнув. — Ех. Але чого я тебе вночі ще не придушив, суку, за шампанське? Хотів же, — продовжив Міша вже спокійніше.
— Ні, ну фіцик теж потішив — «Заберіть свого суїцидного! Заберіть, у нас весілля!» — аж захлинався, бідолаха. Весілля розумієш у них...
Хлопців потроху відпускало.
— А куди взагалі йдемо?
— Мішка хоче занести рюкзак таткові. Потім — спати.
— Таткові?
— Так, він тут недалеко живе.
— А навіщо нам до нього?
— Ми ненадовго. Батянчик привітає синочка, накине грошенят…
— Переодягнуся, залишу рюкзак. Після шашлику залишилася ціла купа продуктів. Ніхто з нас це їсти вже не буде. Та й сенс тягати із собою? Треба було ще перед рестораном занести.
— Ясно. А решта гостей що, розбіглися по домівках?
— Куди завгодно — аби подалі від вас!
За кілька хвилин ми зупинилися під п'ятиповерхівкою. Міша пішов у квартиру, а Олег із Тимуром почали голосно обговорювати перипетії дня.
Ну а я — набирати номер Олени. Потрібно ж було її заспокоїти.
— Привіт, Сонце.
— Скажи мені, — відразу накинулася вона. — Чого тебе понесло на той дах?
— Я ж тобі розповідав, там шумно було...
— Знову намагався мені щось довести, так?
— Ні, слухай, до чого це тут?!
— Ти зрозумій, ось ці твої божевільні витівки — вони тільки погіршують.
— Сонце, Сонечко, ти чого? — залепетав вкрадливо. — Навіть у думках нічого такого не було. Не цього разу, правда.
— Я тебе просила, — вона дратувалася все більше, — не треба подібні штуки викидати. Ти хворий. Псих!
— Не ображайся. Я справді не хотів. Чому ти мені не віриш? Це випадково вийшло. Там було шумно... ну, я тобі пояснював уже.
— То треба було вийти на вулицю і відійти трохи вбік від будівлі.
— Так. Треба було. Не подумав. Вибач. І не злись. Люблю тебе.
На тому боці трубки відгукнулися тривалим мовчанням.
— А ти мене?
— Не починай.
Я захвилювався.
— Сонце, от поясни. Скільки ми вже мутимо... разом, одним словом? Скільки разів я казав тобі, що кохаю? Чому ти не можеш просто один раз сказати, що любиш? Невже так складно?
— Ти знаєш відповідь.
— Так, ти говорила. Ти мене не кохаєш.
— То навіщо знову починаєш?
— Просто не можу зрозуміти. Просто скажи, що кохаєш... Хоч не по-справжньому, а так тільки.
— Ти хворий.
Раптом якийсь чоловік вискочив на балкон третього поверху й одразу почав на нас кричати. Мене аж сіпнуло.
— Почекай хвилиночку, тут якийсь пасажир заважає розмовляти. Дядьку, чого ти там кричиш, не бачиш, я тут намагаюся телефоном поговорити? Важлива розмова, між іншим!
— Це ви кричите на весь двір, забирайтеся живо звідси! Ви тут не живете, тож валіть під інші вікна шуміти!
— Я не галасую, а говорю телефоном, ясно? Якщо щось не подобається — спустися сюди, і скажи мені про це в обличчя, зрозумів? А ні, то закрийся там, інакше я зараз сам піднімуся до тебе!
Чоловік прокричав щось нерозбірливе, явно лайливе, і зник за фіранками.
— Вибач, Сонце. Якийсь придурок. Збив мене з думки. Взагалі, містечко тут непривітне, ледве що — одразу стартують. Ну, не важливо. Ти зараз що робиш?
— Лежу в ліжку. Збиралася додивитися серіал і спати. Але, мабуть, заснути мені сьогодні не вдасться.
— Чому? Все добре. Ми зараз уже додому підемо. Там ще вип'ємо по пиву і теж спати. Завтра рано на поїзд. Але ти головне — не вимикай телефон, добре? А то я буду хвилюватися.
— Хто ще про кого має хвилюватися?
— Невдало висловився. Не хвилюватися, ти маєш рацію. Просто мене страшенно напружує, коли не береш слухавку.
— Ох, і складний же ти. Боже, який ти складний! Як я взагалі примудрилася з тобою зв'язатися? Дзвониш, дзвониш...
— А ти скажи, що ми завтра ввечері зустрінемось — і я більше не подзвоню. Обіцяю.
У відповідь вона лише тихо засміялася, наче божевільна.
— Ти точно ненормальний. Бувай!
І кинула слухавку.
От, сучка!
Друзям було весело. Вони обговорювали якусь нову тему і намагалися залучити мене до бесіди, але я ніяк не міг заспокоїтися. Почав схвильовано ходити взад-вперед, поки не відійшов досить далеко. Тут не витримав — знову почав набирати номер, тремтячими руками.
— Що ти знову хочеш?
Одразу як вона це вимовила, повз мене пробіг якийсь незнайомий хлопець, а слідом за ним — поліціянт із кийком. Правоохоронець швидко наздогнав порушника і засадив палицею між лопаток. Той повалився на землю, і його блискавично скрутили ще двоє, які моментально підскочили ззаду.
— Що ти замовк? — не відразу дійшов до мене голос Олени.
Впоравшись зі здивуванням, я спробував зібратися з думками.
— Давай просто поговоримо. Без «люблю» і всього іншого. Просто спокійно поговоримо. Добре?
— Спробуймо.
Ми помовчали.
— Ну, що затих? Ти ж хотів говорити. Говори тепер!
Але, як на зло, нічого не лізло в голову. Тим паче, що осторонь почувся протестуючий Мішкін крик. Видно, він саме вийшов із дому. Дуже невчасно.
— Сонце, я тебе люблю.
— Трясця твоєї матері!
До мене підійшов один з охоронців закону, спокійно махнув кийком у бік бобика.
— Сідай, поїхали.
— Гаразд, Сонце. Поліція тут. Нас забирають. Я тебе пізніше наберу.
— Вони? — вказуючи на нас, запитав у відділку поліціянт, звертаючись до знайомого дядька з балкона.
— Так, вони! — збуджено закричав чоловік. — Ось цей, — тицнув пальцем в Олега, — того тижня мочився під вікнами! А цей, — вказав на Тимура, — поцупив велосипед із під'їзду місяць тому!
— Напишете?
— Так, напишу. Звичайно, все напишу!
— А цей що накоїв? — скептично поцікавився дядько у формі.
— Це Міша, сусід, його знаю. Він хороший хлопець. Товариші в нього тільки — не дуже!
— А цей теж із ними?
— Ні, це друг мого сина. Просто чекав біля під'їзду.
— Тобто, вони не разом?
— Ні, звісно!
— Ясно. Річ у тім, що в друга вашого сина дещо знайшли... А ці хлопці — чисті.
У відділенні ми провели трохи більше години. У всіх чотирьох були паспорти, у трьох — ще й зворотні квитки. Навіть ментам швидко стало очевидно: Олег не мочився під будинком на тому тижні, а Тимур нічого не тирив із під'їзду минулого місяця. Напоїв на вулиці ми не розпивали, скла не били та взагалі не хуліганили. А що голосно розмовляли у дворі — так ще навіть десятої не було.
Крім того, Мішка зателефонував батькові, батько зателефонував ще комусь, а той — комусь іще. Тож у відділення по нашому питанню незабаром уже дзвонили з прокуратури.
З нас швидко взяли пояснювальні та відпустили.
Усі ми таким розвитком подій залишилися задоволені, ночувати в мавп’ятнику нікому не хотілося.
Точніше, усі, крім Мішки. У гарячці оперативного затримання його якось невдало схопили за горло, і він тепер вимагав справедливості. Навіть накатав якийсь обвинувальний папірець... Проте було ясно, що справедливості він не дочекається. Від того, ймовірно, Мішка засумував ще сильніше.
Нас випровадили на вулицю і попросили більше не пустувати. Раптом ми опинилися під двома ліхтарями, які яскраво висвітлювали щит: «Увага, розшук!»
— Чуєте, це те саме місце? — вигукнув Тимур.
— Так, те саме, — понуро підтвердив Міша.
— Ой-йой! Ранкова фотосесія виявилася пророчою. А ми, значить, несподівано повернулися до того, з чого почали. Але я так і не зрозумів — що взагалі сталося? Поки розмовляв телефоном, усе пропустив.
— Цей кретин, — взявся пояснювати деталі Олег, — як тепер з’ясувалося, Мішкін сусід. Викликав поліцію, і вони пов'язали нас, а заодно того хлопця, який чекав його сина біля під'їзду. Коли поліція вискочила з бобика, пацан одразу дременув, від того й виник увесь безглуздий переполох. Тепер зрозуміло чого тікав — у нього «п'ятку» знайшли.
— Виходить, сусід хотів зробити гірше нам, а підставив своїх?
— Так і виходить.
— Міш, а сусід у тебе — мудак. Сам себе покарав.
Міша був геть пониклий.
— Друже, ти чого такий?
— Подивися! — Міша підняв голову і показав синці на шиї.
— Ти що, чинив опір?
— Ідіот? Навіть не думав! Я спокійно виходжу з під'їзду, а тут підскакує цей сержантик і одразу за горло! А все через вас. Найприкріше — що цьому мурлу нічого не буде. Так і продовжить... службу служити!
— Слухай, Міш, — Олег поклав руку йому на плече, — ми тут із Тимуром поміркували — поїхали в сауну? Попаримося, пива поп'ємо. Що скажете, хлопці?
Міша промовчав.
— Несподівано... — пробурмотів я. — Навіть не знаю, що заперечити.
— А чого тут знати? Пиво пити в сауні — краще, ніж на квартирі.
Знав, сучий син, чим мене заманити.
— Маєш рацію. Але тоді до ранку треба там залишатися. Які вже потім переїзди?
— А ми так і зробимо, — заявив Тимур. — У сауні й заночуємо.
— Тоді взагалі без питань. Їдемо звісно!
— Мишко! Давай із нами!
— Чуваки. У мене день народження взагалі-то сьогодні, — відгукнувся той сумно. — А ви його так засрали!
— Друже, ми тобі щиро співчуваємо. Тим більше — поїхали, піднімеш настрій.
— Усе-таки ви невиправні ідіоти.
— То що — уже не «друзі назавжди»? — легенько підштовхнув його плечем.
— А ти, — він помахав пальцем. — Тебе я точно коли-небудь приб'ю. Гаразд, валіть уже, лобуряки! Я не поїду. Вистачить із мене на сьогодні пригод. Тим більше, мені недалеко тут.
— Ага, практично до парадного підвезли.
Міша обережно погладив шию.
— Підвезли, так підвезли…
Ми попрощалися з іменинником і провели його поглядом, поки не зник за рогом.
— Отже, які плани? — поцікавився у хлопців, коли залишилися втрьох. — Ви, напевно, знаєте, де тут сауна?
— Чорт! Треба було в Мішки запитати!
— Викличемо таксі, — вирішив питання Тимур. — Та й усе!
— Ясно. А кажучи фразу «викличемо таксі» ти, напевно, маєш на увазі, що знаєш якийсь номер місцевого таксі?
— От бляха... ні.
— Бінґо!
— Давайте просто Мішку наберемо і запитаємо.
— Він зараз навіть слухавки не візьме. Бачив, настрій який у людини?
— Той сержантик його все-таки даремно так прихопив. Та й права не мав.
— Сержантик? — перепитав Олег. — Та всі ми його сьогодні прихопили.
Сперечатися з цією заявою ніхто не став.
— Коротше! Значить, просто почекаємо. Проїжджатиме — або зупинимо, або номер на дверях побачимо.
— Гаразд, ви тоді ловіть, а я наберу Олену — скажу, що все гаразд.
— Он, погляньте! Їде!
— Гальмуй, ату його!
Машину ми піймали. І сауна виявилася недалеко. Хлопці одразу пішли всередину, а я залишився надворі, щоб таки поговорити телефоном.
— Привіт. Нас, слава Богу, відпустили, — повідомив Олені. — Мішкін тато, виявляється, тут щось значить... Усе добре. Це якщо раптом ти хвилювалась.
— Ні. Не хвилювалась.
Вже не знаю чому, але цього разу мене таке ставлення справді зачепило. Імовірно, на тлі попередньої розмови, та й всіх останніх подій.
— Ну, тоді нема про що навіть говорити, — скипів я. — Бувай!
І скинув виклик.
Але Олена чомусь майже відразу передзвонила та доброзичливо поцікавилася.
— А що ви зараз робите?
— Ми? Нічого не робимо. У сауну ось приїхали... Будемо паритися, пиво пити. Потім похропимо трохи — і на поїзд.
— Чому в сауну?
— Хм. Ось ти задачки ставиш. Чому? Хрін його знає! Захотілося нам так. Навіть не знаю, що тобі відповісти... Хлопці запропонували. Нормальна ідея. Все краще, ніж у квартирі стирчати.
— Мені ця ідея не подобається.
— Слухай, чого ти починаєш?! Чим тобі сауна погана? Зараз згонимо трошки алкоголь, розливного бахнемо... і спатки. Уранці — поїзд. Ніяких проблем.
— Ви ж збиралися додому. Чому не пішли?
— Гаразд, зрозумів! Тобі просто хочеться мене трохи дістати, так? Хлопці вже давно в парильні, а я тут на вулиці з тобою пів години сперечаюся. Знаєш, набридло! Через тебе ніяк не можу нормально відпочити! На добраніч!
Коли зайшов усередину, друзі сиділи біля барної стійки в рушниках. Тимур саме вишколював бармена. Вони вже явно роззнайомилися.
— Братику! Поїзд о шостій. Якщо ми раптом відрубимось — поклади нас у таксі. Що хочеш, роби, але посади на потяг. Ось тобі чайові. Зрозумів?
— Ага! — збуджено перегортаючи купюри, вигукнув хлопець. — Поїдете, не хвилюйтесь! Тримаю на контролі!
— О! З'явився! — зрадів Олег. — Ти де пропадаєш?
— Лєнка, блін..
— Що вона?
— Потім. Ви в парильні вже були?
— Тебе чекаємо.
Я поспішно роздягнувся й схопив рушник.
— Погнали?
Хвилин через п'ятнадцять, попірнавши в басейні, повернулися на бар — за пивом.
— То що там подружка твоя?
— Та сауна їй, з якогось дива, не подобається. Чому додому не пішли, питає.
Хлопці переглянулися.
— А ти… це... сказав їй, що ми тут?
— Звісно! А чого такого?
Вони переглянулися ще раз.
— Хе-хе.
— Ну так, є трохи...
— Коротше! Хоч ви мене не дратуйте, гаразд?
— Просто ми дівчаток... той, замовили.
Я ляснув себе долонею по лобі.
— Яких ще дівчаток?! Ви, блін, барани? На хріна вам тут дівчатка?! Ви ж мертві, обидва! Мішка мав рацію — ідіоти! Що ви з ними робити збираєтесь, у підкидного грати?!
— А ти чого злий такий? — винятково доброзичливо поцікавився Олег.
— Лєнка усю душу вже з мене витрусила! Але ви теж молодці, таку дурню придумали!
— Ти не панікуй, не панікуй, — вступив Тимур. — Ми й тобі замовили... маленьку. Якраз для тебе. Підлікуєш... душу.
— Кретини! На хріна?! У мене — Олена! І взагалі… головняк із нею. Я точно не...
Тут відчинилися вхідні двері — в приміщенні виникла трійця дівчат. Дві — досить високі: блондинка й шатенка. Обидві, як для повій, доволі страшненькі. Але третя — справжнє диво. Маленька, ладненька, руденька, з очима невинного ягняти.
Окинувши пронизливими очима нашу трійцю, руденька затримала на мені холоднуватий погляд. Запитально підняла брову. Схоже, якби вибір залежав від неї, дівчина віддала б перевагу саме мені. Треба сказати — відчуття виникло приємне.
— ...Буду, — розгублено докінчив я, не зводячи з неї п'яних очей.
— Чекаю в крайній кімнаті, — злегка кивнувши, наче отримала відповідь на своє німе запитання, поспіхом промовила дівчина, та швидко пішла коридором.
— А ви що, хлопці? — діловито поцікавилася брюнетка.
— Ні-ні! Ми — пас!
Ледь не хором відгукнулися «хлопці».
— Гаразд, тоді бувай, — кивнула блондинка бармену. — Нам немає сенсу тут час витрачати.
Дівчата вийшли.
— Чуєш, не могли нам трьох таких прислати?
— Трьох таких немає, — зітхнув бармен.
— Ну йди! Щасливчик. А то: «не буде він», розпинався тут...
Я рушив коридорчиком.
— Друже, — несподівано покликали ззаду. — Телефон!
Зупинився. Прислухався. Справді — дзвінок.
— Напевно, подружка твоя! — гиготнув Тимур. — Слухай, братику, може ми тебе підмінимо?
Точно, дзвонила Олена. У мене на неї особливий рингтон встановлено: «Oh, Belladonna, never knew the pain…» — переплутати неможливо.
— Ну і хрін із нею, — відгукнувся, дивуючись самому собі та пішов до кімнати.
— Хвилюється, мабуть! — продовжували підколювати хлопці. — Типу — як ти там, у сауні? Добре попарився?
— Хай тепер хвилюється, — зловтішно процідив крізь зуби. — Дістала. Складно було один єдиний разок добре слово сказати? І взагалі — раніше хвилюватися треба було!
Поки йшов до кімнати, трохи сумнівався, чи взагалі здатен зараз бодай на щось. Але коли побачив позу, в якій оголена дівчина стягувала з широкого ліжка покривало — сумніви миттєво зникли.
— Давай швидше, — прошепотіла вона, лягаючи на спину.
— Секунду...
Відкинувши рушник у темний кут, забрався на ліжко, обережно переступаючи колінами через її витягнуті ноги. Переповнений радістю впізнавання піддатливого жіночого тіла, неквапливо насунувся зверху, захоплено виливаючи на дівчину всю накопичену пристрасть і всю нерозтрачену ніжність.
