1.
Вагон трясло. Ручку дверей смикали вже вкотре, але Єгор усе метушився перед дзеркалом, з гребінцем у руці, уважно роздивляючись обличчя. Ретельно вмившись та почистивши зуби, вже, здається, готовий був покинути туалетну кабінку, однак зачіска стала проблемою. Виникло питання — чи варто зачесатися на бік, чи акуратно випрямити чубчик на лоб, чи просто залишити художній безлад, що виник після сну?
Обдумуючи заковику, натягнуто посміхнувся кілька разів у дзеркало, намагаючись запам'ятати довжину усмішки. Річ у тім, що зліва вгорі в нього бракувало одного зуба, а справа внизу — іншого. Виникла потреба трохи потренуватися — як би вигідніше відкривати рот.
— Гей, хто там? Відчиняйте вже!
— Так-так, кілька хвилин!
Єгор почав засмучуватися і злитися. Було цілком зрозуміло, що все це нікуди не годиться. Як не крути, краще, ніж є, представити себе не вдасться...
Зрештою, він скидав Аліні деякі фотографії — де вийшов більш вдало і виглядав молодшим. Те, що зовнішність у нього не надто приваблива — їй, загалом, відомо.
Однак, що не кажи — біда, звісно. Якось зовсім він не схожий на свої вірші. Ні чуточки!
Одна річ — безликий віртуальний персонаж, що має симпатичну аватарку та певну вагу у звичному небагатолюдному середовищі. Доволі шанований автор і критик. А інша...
«Збадьорися, друже! — спробував умовити себе. — Ти не просто хлопець із вулиці, а автор «Творіння» і маси інших класних речей».
Не допомагало. У вигляді заспокійливої мантри почав крутити в голові рядки, присвячені Аліні:
«Оповивши бутон крижаним інеєм,
наречу тебе — білою лілією».
Що? Оповивши?! Хіба так? Хіба він використав саме це слово? І, потім, — крижаним інеєм? Щось не те. Він же далеко не п'ятдесятирічний дядечко, щоб так пафосно висловлюватися. Ні, ні. Там звучало якось інакше — більш тонко, ніжно. Адже й Аліна сама по собі — тонка, ніжна, красива... І, звісно ж, у вірш, присвячені їй, він вклався ґрунтовно, намагаючись передати всю вишуканість почуттів і переживань, які вона в ньому викликала.
Скільки Єгор не намагався — напнути на себе поважний віртуальний образ йому не вдавалося. Роздивляючись у дзеркалі метушливого чоловіка — бачив практично самозванця.
Щоб хоч трохи підбадьоритися, спробував згадати якісь інші рядки. Були ж у нього першорядні тексти, навіть, ще більш витончені та пронизливі...
Але чомусь нічогошеньки не міг згадати. Крім: «оповивши, крижаним...», в голову ні шиша не приходило.
— Шановний, — голос з-за дверей пролунав дуже грубо і впевнено. — Якщо ви негайно не відчините, я відчиню сама!
Це вже явно була провідниця.
— Так! Ще буквально хвилиночку!..
Зволікати далі було неможливо. Звичним рухом провів кілька разів гребінцем зліва на право, роблячи косий проділ, що невдало виявив досить помітну вже пролисину. Дуже цим фактом засмучений, на ходу проріджуючи і збиваючи товстими пальцями пригладжене волосся, поспішно відчинив двері.
— Вибачте, — розгублено промовив, озираючись на похмурих присутніх.
Обтер спітніле обличчя куточком вафельного рушника, що висів на шиї.
— Ось, бідоласі, придавило... — реготнув хтось із заднього плану.
Втиснувши голову в плечі, прошмигнув уздовж невеликої черги, й поспішно сховався в купе.
2.
На початку дев'ятої Єгор стояв на пустельній центральній площі, поруч із величезним пам'ятником — орієнтиром, який Аліна обрала для зустрічі. Розсіяно спостерігав за голубиним крихоборством, часом поглядаючи на всі боки, намагаючись вгадати — з якого боку з'явиться жінка.
Важке сонце щойно піднеслося над монументальним корпусом університету, що обрамляв площу. Вересневе повітря, яке ще не встигло прогрітися, залишалося освіжаюче прохолодним. Дихалося легко — це трохи допомагало впоратися з хвилюванням.
Оглядаючи високе, затягнене найтоншим серпанком пір'ястих хмарок, блякло-блакитне небо, Єгор не одразу помітив, як поруч виникла постать жінки.
— Єгоре? Привіт, — гукнула Аліна.
Незважаючи на незнайомий голос, він одразу збагнув — саме такий тембр, теплий і мелодійний, підсвідомо очікував почути.
Разом повернувшись із небес на землю, з легкою посмішкою на вустах дещо отетеріло роздивлявся жінку. Навіть не відразу збагнув, що забув привітатися у відповідь.
— Привіт...
Вона виявилася вищою, ніж він уявляв, але дійсно тоненькою й худенькою, як на знімках.
Одягнена малопомітно — тонка біла кофтинка, джинси з нагрудником. З-під широких, спадавших майже до підлоги, штанин визирали чорні туфлі. Маленька чорна сумочка з довгою шлейкою висіла біля лівого стегна.
Блаженно посміхаючись, Єгор захоплено вивчав знайомі за фотографіями лінії обличчя: смішний приплюснутий носик, який так хотілося поцілувати; повненькі губи з піднятими куточками, ніби вічно усміхнені; трохи косі сірі очі... І, звісно, темно-русяве, нефарбоване волосся, через яке жінка могла здатися комусь простакуватою, але не йому.
Аліна окинула його швидким поглядом. Помітивши захоплення в очах, одразу потупилася.
Єгор, звісно, хотів заявити, як радий зустрічі. Намагався вимовити всі ці заздалегідь заготовлені фрази, але чомусь не зміг вимовити й слова.
— Підемо? — вирвала вона його зі стану ейфорії.
— Підемо, — видихнув він. — А куди?
— Дивись сам, ти ж тільки з поїзда. Можемо прогулятися, а можемо де-небудь трохи посидіти.
— Знаєш, — він ляснув себе п'ятірнею по пузу. — Я б не відмовився від легкого сніданку... А ти — як щодо кави?
— Напевно...
— То куди йдемо? Я ж тут нічого не знаю.
— Поблизу є хороша кафешка. Он у тих будинках.
Поки Єгор вивчав вказаний напрямок, Аліна зосередила на повненькому чоловікові пильний погляд.
— Тоді поспішаймо. Тисяча чортів, який я голодний!
Від цього вигуку жінку злегка пересмикнуло. Але Єгор одразу заквапився, і жінці довелося поспішити за ним.
Незабаром вони опинилися в похмурому, оздобленому темним деревом, закладі, що злегка нагадував їдальню, з розвішаними під стелею низками різнокольорових прапорців. Над освітленою трьохсвічковими люстрами барною стійкою висіли прямокутні, видимі з будь-якої точки закладу, дошки з меню.
Основні страви, напої, десерти та різноманітна випічка.
Посадкових місць було небагато. Імовірно, в години напливу це було щось на кшталт Макдональдса — швидке обслуговування і перекус на ходу. Проте вранці вони виявилися єдиними відвідувачами.
— Подивимося, що в них тут... — бурмотів Єгор, вивчаючи меню. Потім трохи схаменувся, — а ти?..
Аліна явно нудьгувала:
— Я, мабуть, нічого не хочу. Ти поснідай і підемо.
— Ні-ні, це нікуди не годиться! Що ти будеш? Я пригощаю. Еспресо, американо?
— Кажу ж...
— Може, капучино? — вигукнув він з відчайдушною надією в голосі. — Латте, зрештою.
Жінка осіклася.
— Так, мабуть, капучино. Дякую.
— А що до нього? Може випічку? Тістечко якесь?
— Ні, дякую.
— Млинці! Подивись, у них є млинці... із медом, із джемом, зі сметаною... З чим завгодно. Чудово!
За всією цією застільною метушнею Єгор абсолютно не помічав, що Аліна виглядала трохи пониклою, час від часу дивилася на нього досить розгублено.
Коли відчинилися вхідні двері і зайшли ще якісь відвідувачі — жінка раптом стиснулася і озирнулася трохи злякано, ніби побоюючись, що її тут застануть.
— Ні, ні, я не голодна. Лише напій.
— Впевнена? Може хоч маленький кексик?
— Ну, хіба що маленький, — передражнила вона, здаючись, і видавлюючи посмішку.
— Чудово! Собі замовлю млинці зі сметаною. І келишок пінного. Те, що треба вранці! Сподіваюся, ти не проти, якщо я трохи промочу горло?
Жінка похмурішала.
— Не хвилюйся, від одного келиха мене навіть не охмелить.
Завідувач бару — вертлявий молодий чоловік — голосно поцікавився, чи готові вони зробити замовлення. Єгор, не встаючи, не менш голосно продиктував побажання.
Аліна спостерігала за їхньою перекличкою дещо напружено.
Прийнявши замовлення, молодик пояснив:
— Млинці доведеться трохи почекати. Напої вже нести?
— Так, звісно.
За кілька хвилин на столику з'явилася димляча чашечка і наповнений келих. На поверхні пінки капучино красувався милий малюнок, що привернув увагу обох.
— Подивись, яке кумедне сердечко! — вигукнув Єгор. — Можливо, це хороший знак?
— Можливо, — злегка посміхнулася Аліна.
Коли принесли млинці, він із задоволенням накинувся на їжу:
— Урази мене грім, яка смакота!
Але натрапивши на дещо осудливий погляд жінки, відразу притих. Раптом до нього дійшло, що зайва розкутість і простакуватість манер дратують жінку. Мабуть, це не зовсім відповідало звичному творчому образу.
Утім, довго мовчати було не в його характері.
— То що далі? Яка у нас, так би мовити, культурна програма? Прогуляємося вулицями? Тут такі цікаві невисокі будиночки... Навіть не скажеш, що центр міста.
Аліна трохи пожвавилася.
— Так, навколо площі суцільно старі вулиці. Багато дореволюційних будівель. Буде на що подивитися. Але ми тут надовго не затримаємося. Потихеньку підемо «центральною» до скверу, там великий арт-майданчик. Ти ж любиш різні витвори мистецтва? Там і погуляємо. Потім спустимося до річки, можна буде пройтися набережною... Далі пішохідний міст, і прямо до собору, — жінку охопило натхнення. — Наша головна пам'ятка. Фантастично красива будівля...
— Так? — розсіяно відгукнувся Єгор, зосереджений на їжі. — Знаєш, я не дуже люблю церкви...
— Побачиш, тобі сподобається! З твоїм-то смаком, — вона трохи зніяковіла, спостерігаючи, як він вимочує млинець у сметані, розмазуючи його по всій тарілці, і обціловує побілілі пальці замість того, щоб скористатися серветкою. Додала вже менш упевненим тоном. — Загалом, тобі сподобається.
3.
Спочатку гуляли мовчки. Розмова ніяк не клеїлася: лише загальні фрази, уривчасті запитання, односкладові відповіді. Так одразу знайти точки дотику виявилося непросто.
Єгор, інтуїтивно відчуваючи, що перше враження, яке справив на Аліну, вийшло не надто вигідним, спробував перевести розмову на близьку обом тему. Поступово між ними виникла легка суперечка.
Річ у тім, що вони були прихильниками різних поетичних форм.
Єгор стояв на боці класичної: висловити думку витончено, прикрасити її гнучкими, свіжими метафорами, при цьому чітко витримавши розмір — ось що він вважав мистецьким ідеалом. Саме тому для нього було особливо захопливо іноді злегка порушити правила — і досягти нової, несподіваної образності.
Аліна ж, навпаки, вважала таку строгість анахронізмом. Надавала перевагу суцільним рядкам або пекучим верлібрам. Обходилася без граматичних тонкощів, любила вживати неточні рими, а то й зовсім уникала їх, плекаючи попри це внутрішній, невловимий ритм тексту, інколи якимось просто містичним дивом витримуючи тонку музику вірша.
На цьому ґрунті в них частенько відбувалися онлайн пікіровки. Ось і тепер вони трохи посперечалися, вже «вживу», кожен відстоюючи свою точку зору.
— Може, пам'ятаєш, у одного класика в романі розмова була, — висунув Єгор нове виправдання власної правоти, — мовляв, не повинно мистецтво бути непридатним на тій тільки підставі, що воно старе. Значить і прийоми, на яких воно ґрунтується, не можуть вважатися застарілими. Інакше мистецтво — просто мода і більше нічого.
— Класика? — перепитала Аліна з іронією. — Та хто її зараз читає? Хіба що школярі... Хоча — мистецтво як мода... не така вже й погана думка. Мабуть, у цьому щось є.
Єгор навіть рот роззявив від несподіванки.
— Як і всяка мода, — почала розвивати думку Аліна, — мистецтво зобов'язане оновлюватися, йти в ногу з часом. Старе мистецтво саме по собі не погане, але воно не відповідає викликам сучасності. Я не заперечую заслуг класиків. Ми, як то кажуть, стоїмо в них на плечах, і таке інше... Але вони мене абсолютно не зачіпають, не хвилюють. Інша справа — сучасники. Відразу відчуваєш нерв тексту, істинність, живу емоцію. І домагаються вони цього, зауваж, абсолютно нестандартними, з точки зору класики, засобами.
Єгор окинув жінку трохи розгубленим поглядом. Запитав невпевнено:
— Але... тобі ж ніби подобаються мої вірші?
— Так, — Аліна злегка потупилася. — Твої подобаються.
Кинула на чоловіка швидкий косий погляд і знову заглибилася в себе.
Єгор примовк. Він не побачив ані найменшої логіки у висловлених жінкою суперечливих сентенціях. Одне з іншим якось не сходилося.
У цій невідповідності, безумовно, було щось хвилююче. Примарна надія. Власне, саме тому він і опинився тут, у чужому місті.
Якась різниця потенціалів, що свого часу притягнула їх одне до одного, змусила листуватися цілодобово — захлинаючись, на самі різні, аж до інтимних, теми — згодом переросла для Єгора в надію. Надію на щось справжнє, на можливість глибоких, по-справжньому близьких стосунків.
Раптом він зупинився, помітивши на старенькій будівлі меморіальну табличку. Повільно прочитав напис-присвяту. Перевів іскристий погляд на жінку, яка трохи відійшла вперед і з подивом озиралася, шукаючи його позаду.
— Уявляєш, — коротко реготнув він, пояснюючи затримку. — адже і про нас колись, можливо, напишуть: «прогулювалися цією вулицею». Або, там: «сиділи на цій лавці».
На бажане «проживали в цьому будинку» Єгор поки що, про всяк випадок, вирішив не задувати.
— Так, іноді проскакують подібні думки, — ледь посміхнулася Аліна. — Хоча, насправді, навряд чи.
Поки йшли вуличкою, розглядаючи збудовані в стилі «модерн» чарівні, хоч і дещо занедбані будівлі, з цікавістю читаючи прикріплені до них пам'ятні таблички, хмари на небі потроху густішали, надзвичайно розростаючись.
Ланцюги химерних білосніжних веж повільно насувалися на місто. Освітлені боки блищали на сонці, тішачи око. Натомість тіньові, навпаки, своїм сутінковим виглядом викликали в душі тривожне відчуття.
— Подивися, дракон летить, — раптом мовив Єгор, упізнавши в обрисах однієї з хмар щось знайоме.
Аліна вдивилась уважніше.
— Який же дракон? На плюшевого ведмедика більше схожий.
— Що? — розвеселився чоловік. — Де ти там ведмедика побачила? Витягнуте тіло, рило, паща... справжній дракон!
— Ні, сам подивись. Ось вушка, мордочка, носик... Вилитий ведмідь! Ще й милашка такий.
Як Єгор не напружував зір, нічого подібного не побачив.
«Дракономедведик» швидко розчинився в сірому небі, перетворившись на безформну, щільну масу, яка затулила сонце. Та невдовзі, на віддаленій частині неба, з'явилася нова велетенська хмара. Силует — голова характерної форми, зігнуті лапки.
— О, поглянь, а тут у нас що?..
— Богомол якийсь.
— Справді... богомол.
Так, прогулюючись і балакаючи, дісталися скверу, що слугував місцем виставки-продажу доморощених художників. Уздовж довгих кам'яних доріжок стояли підставки, рясно обвішані картинами. Як не дивно, крім продавців, та шахістів, що грали на парапеті центрального фонтану, людей у сквері виявилося небагато.
Аліна з Єгором неквапливо рушили повз експозицію, мовчки оглядаючи картини.
Навколо — яскраві пейзажі, ідилічні сцени, ретельно виписані замальовки місцевих визначних пам'яток.
— Ну, що? — через деякий час поцікавилася жінка, яка досить байдуже ставилась до живопису, — як тобі?
— Є, звісно, симпатичні штучки, — Єгор вказав на маленьке полотно з бузком, що обсипається, — наприклад, он той натюрморт, — Потім перевів погляд на полотно з переважаючим жовтим колоритом, — або ось, — доволі пристойний осінній пейзаж. Іще у старого при вході були милі акварелі. Ну й, звісно, всі ці чарівні, завалені снігом будиночки. Але, в основному, таке — купити щось можна тільки якщо треба дірку в стіні терміново чимось затулити.
— Типу цього?
Посміхаючись, жінка кивнула на величезне невиразне полотно з лебедями, що плавали в озері.
— Так, так. Це якщо діра дуже велика! А ось ще гідропіритові блондинки й нічні висотки — можуть підійти для квартир із сучасним дизайном.
Він глянув уперед, придивляючись до віддалених картин, і раптом зосередився:
— А он там, підемо, глянемо. Здається, цікава річ.
На згущеному темному тлі, притримуючи складки багряної сукні, танцювала пані з червоним бантом; кидаючи косий, немов підкреслений променем світла, погляд назад, на підлогу.
Єгор уважно придивився до широких мазків. Аліна з цікавістю поглядала то на нього, то на картину.
— Скажіть, — поцікавився він у задумливого чоловіка, який сидів за мольбертом, з олівцем у руці. — Ваша робота?
— Це репродукція Атрошенка, — похмуро кинув продавець, не відволікаючись від справи.
Єгор коротко хмикнув. Потягнув Аліну за собою, вимовляючи пошепки.
— Ходімо звідси.
— Ти чого? — поцікавилася вона, коли відійшли трохи вбік.
— Почуваюся повним ідіотом. Взагалі-то можна було здогадатися, адже бачив деякі його твори. Колірна гама, робота з фоном, характерна техніка, ці мазки ще... як краще висловитися... що підкреслюють рух, коротше.
— Чому? Ти ж, не знаючи картини, одразу визначив, що вона вартісна.
— Хм. Ну якщо на справу так подивитися... тоді — так.
— Потім, твоя спеціалізація не картини, а вірші... Ти за кількома рядками одразу будь-якого класика впізнаєш, — вона ледь усміхнулася. — А для мене це була просто чергова... як ти там казав... гідропіритова?.. Хоча тут, здається, не блондинка.
Єгор остаточно змішався.
— Умієш ти, звісно, підбадьорити.
Вона доторкнулася до його плеча, немов намагаючись передати Єгору власну впевненість.
— Але ж правда!
Випадковий дотик моментально зігрів чоловікові душу.
— Добре, так. Ти маєш рацію.
— Спустимося до річки?
З лагідною посмішкою чоловік кивнув, і вони неквапливо рушили вниз по схилу. Дорогою він продовжував уважно розглядати виставлені вздовж тротуару полотна, тоді як жінка періодично прикипала до столиків, завалених різнокольоровою біжутерією, зробленою з декоративних матеріалів.
Кілька разів вона навіть діставала з сумочки довгасте бордове портмоне, оплачуючи невеликі симпатичні вироби, що здавалися Єгору хоч і милими, проте абсолютно марними.
Втім, їй знахідка на розвалах цих штучок приносила явну радість, тож йому було приємно розділити з нею настільки невигадливе задоволення.
4.
Ще коли йшли узвозом, здалеку оглянули собор, розташований за річкою. Хочеш не хочеш, а споруда, що тяжіла над усім навколишнім ландшафтом, привертала увагу. Не могла не привертати.
Витончена, струнка, смугаста — біло-червона, з потемнілими від часу зеленими банями, позолоченими хрестами й гострою дзвіницею, спрямованою в похмуре небо.
— Чудово, правда ж? — запитала жінка, з деякою схвильованістю.
— Так, — обережно відповів Єгор, відчуваючи її трепет. — Вражає. Це і є наш пункт призначення?
— Він самий.
Опинившись, хвилин за двадцять, біля підніжжя будівлі, вивчили її ще ґрунтовніше.
Аліна дорогою давала всі необхідні роз'яснення. Вона, як з'ясувалося, знала безліч деталей про зведення споруди, про дрібні архітектурні особливості, про побутове життя храму, намагаючись захопити Єгора власним ентузіазмом.
— Краса ж, ну хіба ні?! — вигукнула під кінець, схопивши його за руки трохи вище ліктя.
— Так, справді, — погодився він, перейнявшись її емоцією.
— Шкода, ти не побачиш... Річ у тім, що він весь декорований вогниками, і ввечері виблискує немов... немов... — Аліна так і не змогла підібрати слів, які б описували дивовижну красу сяючого нічного собору. Відкинувши спробу вербалізувати враження, продовжила:
— Центральний купол і дзвіниця — світяться жовтим, маленькі куполи — блакитним. І кожне різьблене віконце, кожна арочка блищить! Уявляєш?
— Так. Але... він чинний?
— Звісно! Зайдемо.
Усе всередині нього опиралося цій пропозиції. Та стримавшись, він пішов за Аліною крізь вузькі ворітця паркану.
Перед входом жінка витягла з чорної сумочки і накинула на волосся легку хустку. Схиливши голову і тричі перехрестившись, впевнено вступила в сіни храму. Єгор, супроводивши культові приготування безпорадним поглядом, розгублено рушив слідом, спостерігаючи, як Аліна купує в літньої богомолки свічку, найсерйознішим тоном про щось із побожницею перемовляючись.
Провівши чоловіка в центр головного престолу, ставши перед мармуровим іконостасом, трохи позаду пишної свічкової люстри, жінка продовжила напівголосно давати пояснення.
Єгор почувався вкрай незатишно. Нечисленні віряни, здавалося, дивилися на нього занадто косо. Напівтемрява тиснула. А ще важке, сперте повітря — суміш ладану і свічкового диму...
Аліна, ймовірно намагаючись хоч якось вразити його, акцентувала увагу на настінному живописі, згадуючи прізвища художників, відзначаючи характерні мотиви іконопису, вводячи його у світ незвичної космогонії.
Однак Єгор уже почав задихатися. У нього злегка запаморочилося в голові.
— Ходімо звідси, — раптово перервав він її.
Аліна прикусила губу й поглянула на нього з розчаруванням.
— Я... добре, — вона трохи підняла руку зі свічкою, — потерпи, будь ласка, ще буквально одну хвилиночку.
Скріпивши себе, чоловік почекав, спостерігаючи за тим, як жінка задумливо стоїть біля свічника, перед якоюсь іконкою. Запалює принесену з собою свічку від іншої, практично догорілої. А потім, злегка йому посміхнувшись, прямує в бік виходу, немов даючи сигнал до відступу.
Вийшовши на свіже повітря, Єгор одразу зітхнув вільніше. Окинув задоволеним поглядом навколишній світ. Незважаючи на те, що красиві колись хмари розтеклися небом, помітно згустившись і похмурішавши, сонячне проміння, яке проривалося крізь них, давало достатньо світла і дарувало відчуття свободи.
— Тобі не сподобалося? — схвильовано запитала Аліна.
— Ну… не знаю, не знаю, — віддихавшись, пояснив він. — У цих церквах така гнітюча атмосфера. Я просто не в змозі перебувати там занадто довго.
— Красиве ж місце... А до деяких речей потрібно просто звикнути.
— Красиве, — погодився він, задумливо. — Шкода тільки, що вся ця краса створена для... обману.
Аліна здригнулась, здивовано обернулась до нього. Деякий час мовчала, намагаючись осмислити почуте.
— Ніколи б не подумала, що ти так вузько мислиш! — раптом накинулася на нього. — А як же, наприклад, музика? Бах, Гендель... Рахманінов. З її допомогою теж обдурюють?
Єгор здивовано втупився на жінку. З чого це вона раптом згадала класиків, коли сама віддавала перевагу Muse?
— Тобі ж, я пам'ятаю, вони подобаються... — спробувала прояснити вона свою думку.
— Коли вийшла Літургія чи Всеношна, точно зараз не згадаю — церква, до речі, оголосила музику занадто світською. І таке, між іншим, траплялося постійно. Твори часто ставали каноном не під час виходу, а постфактум. Але справа навіть не в цьому. Музика має свій власний, окремий «код». Слухаючи найяскравішу мелодію Гайдна, мені зовсім не обов'язково слідувати заявленій програмі автора, мовляв, це Христове «Жадаю!». Та й узагалі сумніваюся, що він складав мелодії в такому прямо благоговінні. Впевнений, мелодія здебільшого була первинною, а пояснення її появи — вторинним. Так би мовити, таким, що відповідає духу часу. Утім, у загальнокультурному сенсі я ще можу все це якось сприймати. Але, розумієш, коли нині, духовні жебраки вважають себе глибоко збагаченими...
— Отче, прости їм, бо не відають, що творять! — пробурмотіла Аліна, перехрестившись.
— Мама міа! — чоловік навіть трохи розлютився. — Ніколи не думав, що ти настільки загрузла у всій цій нісенітниці.
— Нісенітниці?! — обурилася вона, — Ось як? Але ж тут найпрекрасніша, найлюдяніша історія у світі. І кому, як не тобі, це розуміти!.. Але, ні... Мені зараз бридко й огидно, що я тебе привела в таке чудове місце, а ти його... останніми словами.
— Ага! — завівся Єгор. — Прекрасна історія, через яку людей століттями мучили, катували, палили на вогнищах, страчували найрізноманітнішими способами!..
— Ой, перестань! Ці твої люди завжди знайдуть причину для різанини! Їм би тільки когось убивати та ґвалтувати. Сам подивися, що нині у світі коїться!
Останні слова розлетілися тротуаром, розірвані різкими поривами вітру.
— І все ж... — наполягав Єгор. — Спадщина божевільного минулого, уроки історії... Але страшно, що це триває і нині. Віддаватися такому в наш час — нерозумно!
— О, Господи. Ти ж поет! Вийти за межі власного егоїзму, відчути любов до всього сущого, сповнитися благородством — хіба не в цьому кінцева мета? Хіба не це робить людину воістину людяною?
— Хм... у твоїх віршах я такого не зустрічав, — задумливо вимовив Єгор. — Певний еротизм? Так. Жага до життя? Мабуть. Молодість, свіжість, краса? Бувало. І часто. Але такої блаженної нісенітниці там не спостерігалося. Дивно, правда?
— Ну, ти теж весь із себе такий розпрекрасний у віршах, — їдко вигукнула вона. — А на ділі, на ділі!..
— Що?!
— Нічого!
Помовчали. Єгор трохи обдумав слова жінки. Кинув, помітно засмучений:
— У віршах я — такий, який є. Якщо ти цього не бачиш...
У горлі здавило. Він не зміг закінчити фразу.
Трохи віддихавшись, гіркувато вимовив.
— Гаразд, вибач. Напевно, я був не правий.
— Усе-таки ми з тобою різні, — зітхнула жінка, здираючи з голови і запихаючи в сумочку зім'яту хустку. — Абсолютно різні.
5.
Парк розваг, що занурювався в темряву, був переповнений, незважаючи на насуваючу негоду. Єгор навіть відчував, що ні батьків, ні дітей не турбують темні зливові хмари і пронизливий вітер, які на нього впливали вкрай неприємно. Аліна, так само, як і він, дивилася на всі боки якщо не похмуро, то помітно докірливо.
Сидячи поруч на лавочці, стомлені довгою прогулянкою, вони немов підкорилися впливу негоди, що насувалася, і не могли влитися в загальну радісну атмосферу.
У той час як навколишній світ іскрився та переливався життям.
Двоповерхова французька карусель неквапливо крутилася під м'яку музику, виблискуючи міріадами вогнів. На дитячому майданчику з багатоярусним вітрильником, драбинками і спусками — юрмилися малюки. Далі, приховані деревами, сяяли гойдалки-каруселі. З усіх атракціонів лунали крики, які то наростали, то стихали.
Розмова не складалася. Недавня сварка залишила на обох тягар. Єгор, не розуміючи, як виправити ситуацію, пропонував варіанти розваг, але всі вони здавалися Аліні безглуздими. Морозиво, карусель, «човник» — ніщо не могло всерйоз зацікавити жінку.
— Може, американські гірки?
Аліна навіть посміхнулася:
— Ні, щось не хочеться...
— Слухай! — раптово дійшло до чоловіка. — Давай піднімемося на колесі огляду?
— Хм... Справді, чому б і ні? Зверху відкривається чудовий краєвид.
Єгор зрадів — нарешті вдалося хоч трохи потрафити жінці.
Критий човник, що трохи розгойдувався, повільно піднімався над землею, злегка поскрипуючи. Чоловік і жінка пустотливо поглядали один на одного. Вони вдавано розширювали очі й обмінювалися посмішками, ніби побоюючись, що конструкція ненадійна, і поскрипування, укупі зі збільшенням висоти, загрожує неприємностями.
Поступово кабінка зрівнялася з пишними кронами дерев, злітаючи все вище. Густа, підсвічена ліхтарями, зелень, мерехтливі паркові алеї, дитячі вигуки й різкі вигуки дорослих залишилися десь унизу, а їхнім поглядам відкрилася широка панорама нічного, злегка присипаного туманом міста.
Верхівки різномастих будівель, немов підім'яті вируючими чорними хмарами. Невірне світло в далеких вікнах. Безмовність, що панує у вузькому просторі між небом і землею. Та ще поривчастий, по-осінньому холодний вітер, що посилював гнітюче відчуття безвиході.
Усе це, разом узяте, якимось дивним чином, неприємно вражало уяву.
Досягнувши найвищої точки підйому, карусель повела їх у зворотній шлях, доволі поспішно наближаючи до сяючого парку, велелюддя й звичного шуму.
Аліна швидко вискочила з кабінки, немов намагаючись втекти від неприємного відчуття небуття. В очах жінки ще кілька хвилин після поїздки стояла тривога. Єгор, злегка перевалюючись, вийшов слідом за нею, радіючи твердій землі під ногами.
З деяким полегшенням вони знову влилися в потік гуляючих, поступово відчуваючи тепло життя.
Щоб остаточно зігрітися — купили каву і, мляво перемовляючись, випили її за столиком біля ларьочка, під брезентовим навісом.
Раптом вітер стих. Настало дивне затишшя. Поки вони здивовано дивилися на всі боки, намагаючись усвідомити, чим загрожує така зміна настрою погоди, у листві тихо, але наполегливо, зашепотіло. Шепіт прискорювався і посилювався, перетворюючись на лютий дріб.
Хлинула злива.
Гуляючі розбіглися хто куди. Під навісом незабаром стало тісно і незатишно.
Єгор кинув погляд на годинник:
— Час їхати. Викличемо таксі? Підвеземо тебе додому, а я потім на вокзал. Що скажеш?
Аліна трохи змушено погодилася.
6.
Чим довше їхала машина, тим більше Єгор усвідомлював, що відпущений йому час минає, а з ним спливають останні шанси на зближення. Треба щось робити — терміново.
Насамперед — вибачитися. А там — будь що буде.
— Сьогодні був чудовий день, чудова прогулянка, — почав він.
— Так, — натягнуто посміхнулася Аліна. — В цілому, вийшло класно.
— Але я тебе трохи зачепив...
— О, не варто!
— Все-таки, дозволь сказати.
— Добре. Скажи.
— Ми, звісно, різні і розходимося в багатьох речах, однак у нас є багато спільного, правда ж?..
— Мабуть.
— Іноді ми розмовляємо немов різними мовами... а іноді — ніби однією. Зрештою, мені здається, ми здатні навчитися, з часом, краще розуміти одне одного... Хіба не прекрасно?
Жінка трохи розгубилася.
— Напевно, так.
— Загалом, хочу попросити в тебе вибачення, за всі необдумані висловлювання. Я розумію — деякі речі... — Єгор зам'явся, обережно підбираючи слова. — Трохи, так би мовити, чужі мені... для тебе — важливі. Вони частина твого внутрішнього світу. Мені дуже шкода, що я не відразу це усвідомив. Сподіваюся, ти не надто образилася?
— Звісно ж ні! — у голосі Аліни з'явилися теплі нотки. Вона зазирнула Єгору в очі. — А я? Я тебе випадково не образила?
— Що ти! Мене складно образити, хіба що засмутити. Адже це не одне й те саме, правда?
— Ні.
— Значить, точно не образила, — усміхнувся він.
Губи Аліни мимоволі розтягнулися в посмішці. Вона подивилася на нього майже ласкаво.
Чоловік моментально сприйняв мить прихильності як сигнал до дії. Повернувся до неї всім тілом, закинув ліву руку на спинку крісла над її плечем, трохи нависнувши. Спрямував на жінку настирливий погляд.
— Знаєш, я приїхав сюди не просто погуляти містом.
— Єгоре, — попереджувально вимовила вона.
— Але ж так і є. Ти це прекрасно розумієш, — він витримав паузу. — Я приїхав сюди тільки заради тебе.
Сказавши це, обережно поклав праву руку їй на коліно. Аліна злегка стиснулася.
— Єгоре, будь ласка!
Та він уже не міг зупинитися. Безпосередня близькість, тонкий аромат її парфумів, приємний запах волосся, ніжні, ледве вловимі пахощі гладкої шкіри, — усе це манило його. Так близька й бажана тілесність розпалювала гостру чуттєвість, що потребувала швидкого задоволення.
Чоловік був упевнений: варто лише проявити трохи ніжності й силою прорвати ту невидиму перешкоду між ними — і все моментально налагодиться.
Він припав до неї всім тілом, притискаючи до крісла, з наполегливим наміром закарбувати на злегка переляканому личку якомога пристрасніший поцілунок.
— Зупиніть! — вигукнула Аліна, відштовхуючи його долонею, намагаючись намацати ручку дверей.
Таксі в цей момент рухалося вузькою односторонньою вуличкою. Водій, від несподіванки, одразу прийняв ліворуч і різко пригальмував біля тротуару.
Жінка миттєво відчинила двері, вискочила з машини і стрімко побігла вулицею.
Бризки різнобарвних вогнів на мокрому асфальті, тендітна тінь, що віддаляється, і цокіт підборів, що стихає вдалині, — ось усе, що залишилося споглядати Єгору.
Він відчував, що повинен кинутися слідом, якось зупинити її, попросити залишитися.
Але не міг навіть зрушити з місця.
Те, що відбувається, раптово нагадало йому сцену зі старої кримінальної драми. У тому малоприємному епізоді, що також стався на задньому сидінні машини, все закінчилося зовсім інакше.
Чи принесло це героям картини хоч найменшу радість?
Звісно, ні.
Водій, не заглушаючи двигун, пильно роздивлявся пасажира в дзеркало заднього виду, чекаючи його рішення.
— На вокзал, — зачиняючи двері, похмуро скомандував Єгор.
