У книзі «Джонатан Стрейндж та м-р Норрелл» авторка Сюзанна Кларк з першого речення відправила мене у стару Англію, в Йорк, у світ, в якому панувала магія, але десь зникла. Єдине інтригуюче речення у першому ж абзаці зачепило гачком і потягнуло всередину книги на 800 сторінок. Товстунець незручно читався і вимагав, щоб під нього підкладали подушки, скручені ковдри, підставки у вигляді чашок та банок, а сторінки притримувались смартфоном. Але я впоралась.
Наступні абзаци – авторка проводить нас у клуб джентльменів-магів, які вивчають магію, а не займаються нею. Джентльмени-маги – як джентльмени-ботаніки: вони вивчають об’єкт, але не творять його. Атмосфера – як у Дікенса. Я була впевнена, що опис клубу – це відтворення засідань Піквікського клубу, я знайшла книгу і намагалась знайти той самий шматок, і не знайшла. Але атмосфера, манери, войовничість, дотепність, гострота, милі безпечні сварки! Це було ідеально!
Ми познайомились з двома персонажами, але головні – не вони. Парочка однодумців, які мають спільне захоплення – такі щирі у своєму інтересі до магії. І ось нарешті ми чуємо, що десь є справжній маг, – це ще один гачок, який тягне нас вглиб товстунця, бо у якийсь момент читати про джентльменів стає дещо нудно. І це все – це лише перші 10 сторінок!
Нарешті ми знайомимось з власником імені на обкладинці – з м-ром Норреллом. Він говорить загадками й туманно, він інтригує, і починаєш розуміти, що справжня магія почнеться ось лише зараз. А це лише 22 сторінка. Потім – ривок сюжету, коли маг доводить свою справжність: обійдемось без спойлерів, але було дивовижно.
Далі, коли сюжет перемістився у Лондон, все сповільнилось, не відчувалось динаміки й емоцій і було нуднувато. Норрелл у Лондоні був ще більш схожий на Дікенса, особливо опис та поведінка двох карикатурних персонажів. Але все ж не вистачало подій. Саме тоді ми знайомимось зі слугами джентльменів – вони мають обличчя, характери, інтереси та ролі. Особливий персонаж – чорношкірий слуга: його поміркованість, мудрість, порядність примушує поважати та любити.
Ще є повірений та ворожбит – але про них краще прочитати в книзі.
В кінці першої частини нарешті з'являється Джонатан Стрейнж, і сюжет стає більш динамічним. Цікаво читати практичне застосування магії на війні Англії з Наполеоном. Як на мене, було замало опису чарів – є загальні натяки на ритуали, закляття, речі, але все надто загальні: ось маг щось придумав, а ось – результат.
Нове знайомство – Анабелла, дівчина, до якої має сердечний інтерес Джонатан. До неї виникає симпатія: ми чуємо її поміркований голос у голові у мага, вона його направляє і робить кращим – такі героїні-ангели були у Дікенса. Її відразу любиш, тому особливо щемко, коли починаєш підозрювати загрозу, яка витає за вікном.
Коли читаєш, то раптом з’ясовуєш, що тобі зовсім не обов’язково знати, як виглядали Норрелл і Стрейндж. Який у них колір волосся, колір очей? Не пам’ятаю. Авторка створила образи, які сприймаєш об’ємно у всій повноті, не акцентуючись на деталях. Норрелл – маленький буркотун, який любить комфорт, егоїстичний та самозакоханий, схожий на Пуаро. Стрейндж – високий та стрімкий, з метким розумом та діями, він вчиться магії за крихтами й натяками, які вишукує у книгах та випадкових фразах наставника.
Авторка сплела настільки дивовижний пропрацьований світ, що шукаєш у своїй реальній реальності натяки на магію Англії та Фейрі. Ми читаємо історичні манускрипти, розповіді з магічного минулого, у якому маги та фейрі чаклували та творили чудеса. Ми віримо, що так і було, адже магія присутня у спогадах реальних людей з минулого, у документах, казках, переказах, легендах та свідченнях минулих епох, коли магія ще жила в Англії.
У якийсь момент сюжет поглинає, і тоді починала гортати сторінки одну за одною, щоб чим скоріш дізнатись, що там далі. Останні абзаци пролітали перед очима: бажаєш нарешті розплутати клубок і щоб усі пазли стали на своє місце. І коли настає розв’язка, ти щаслива. Кінець історії щемкий, і хочеться продовження. Але розумієш, що краще спинитись, щоб збереглась магія.
