Він знову не спить. Він чекає на неї. Йому більше не потрібно шукати виправдань — ні собі, ні комусь ще. Цей ритуал став чимось неминучим, необхідним. Як дихання.

Після тієї ночі він не думав про неї часто. Декілька разів вони повторили це — звичайна механіка, нічого більшого. Але от що дивно: він почав помічати, що почуває себе…спустошеним після кожної зустрічі з нею. Неначе з кожною ніччю щось невидиме полонило його зсередини.

Нічого не відбулося, — говорив він собі. Просто побічна дія від ліків. А та біла сорочка… мабуть, просто десь валяється серед всього гармидеру, що він не був в стані поприбирати вже з місяць.

Він не може заснути. Ворочається вже цілу годину, виснажений до краю. Час від часу в голові проскакує думка: чому мене позбавили цього звичного задоволення, яке доступне більшості людей — сну?