Розділ 2
Темрява поволі відступає. Скрізь тяжкі повіки, проникає тьмяне світло. Її свідомість робить спроби виринути з глибокого сну, але замість відчуття легкості її надолужує пекучий біль, що накриває хвилею все тіло. Еллі намагається поворухнутися, але її миттєво огортає паніка. Кожен рух перетворюється на мікро-пекло, немов цвях, що вбивають в її і так скалічено тіло. Панічна атака неначе забирає в неї вміння дихати, груди стискає страх.
Де я? Що трапилось? Чому все так болить? — Міс Раян, не хвилюйтеся. Ви в лікарні. Ви у безпеці.
Незнайомий голос — спокійний, професійний. Вона повільно повертає голову і бачить лікаря у білому халаті. Його обличчя напіврозмите, в очах ще стоїть туман.
— Що… сталося? — її голос хрипкий, слабкий.
— Ви травмувалися під час виступу. Ви мужньо вистояли 2 операції.
Операції? Які операції? Паніка наростає. Її пальці стискають тонку тканину лікарняного простирадла.
Еллі намагається встати, але раптом її зупиняє переляканий голос лікаря.
— Зачекайте! Не рухайтеся різко.
Але вона вже пробує піднятися — і біль пронизує її неначе струм. Еллі різко вдихає, сльози мимоволі виступають на очах і вона ослаблено падає в руки лікаря, який обережно уміщує та фіксує її на ліжку.
— Що зі мною?! — її охриплий голос зривається.
Лікар зітхає. У його погляді — співчуття.
— У вас компресійний перелом хребта. Але ми зробили все можливе, щоб уникнути найтяжчих ускладнень. Вам потрібен час і реабілітація…
Слова звучать як гул. Хребет. Перелом. Час.
Реабілітація…
— Але я зможу кататися? — вона вчеплюється у цю надію.
Лікар мовчить.
І цього вистачає, щоб вона зрозуміла: відповіді, якої вона хоче, не буде.
Вона відчуває як все стискається зсередини від слів лікаря “Компресійний перелом…”. Ця фраза звучить відлунням в її голові. Вона не хотіла в це вірити, вона не хотіла розуміти значення цих слів. Це все просто страшний сон, сонний параліч, який не дає їй прокинутися.
— Це… тимчасово? — нарешті пробилася її тремтяча фраза.
Лікар мовчав занадто довго. Потім зітхнув.
— Нам потрібно стежити за процесом відновлення. Це буде непросто, але ти сильна.
"Сильна?" Вона мало не засміялася. Ні, це був не сміх, а якесь судомне здригання, що проривалося крізь зціплені зуби. Еллі відвернулася, заплющила очі. Вона не хотіла бачити цього лікаря. Цю кімнату. Себе в ній.
Я можливо вже більше ніколи не зможу стати на лід.
Перед її очима знову промайнув спогад про останній виступ. Лід, відблиски прожекторів, гарячий ритм музики, який вона завжди відчувала в кожному м’язі. Політ, підтримка, падіння, а далі все похлинула суцільна темрява… А вони ж мали таку ідеальну синхронію з Джеймсом. ”Чорт…Джеймс…”, - в голові спливли спогади про його поцілунок в кафе. Як до цього дійшло? Вони ж стільки років були найкращими друзями. А може тільки вона так вважала?
Вранці Еллі прокидається після жахливої, майже безсонної ночі. Раніше вона могла мати щось подібне в ніч перед важливим виступом після дуже напруженого періоду щоденних тренувань, але зараз… Рука, що лежить на ковдрі заніміла від нерухомості. З роздумів її видьоргнув стук у двері. Вони поволі відчинилися і з-за них визирнув переляканий погляд Джеймса. — Можна до тебе?
— Заходь, — її голос був тихим і хрипким.
— Як ти себе почуваєш? — ніяково запитав Джеймс, зробивши крок у кімнату і зупинившись біля ліжка.
Еллі повільно підняла погляд, її очі були втомлені, але вони пильно дивилися на нього, ніби шукаючи відповіді, які він не міг дати.
— Як може себе почувати людина, якій хребет збирали по частинках? — промовила вона з сарказмом і гіркотою.
Джеймс зітхнув і сів на стілець, поруч із ліжком. Він намагався бути обережним, щоб не порушити її зону комфорту, але її вигляд болісно вражав його.
— Я… вибач, — його голос здався слабким і розбитим. — Я знаю, що не можу виправдатися, але я... я не знав, що це буде так.
Еллі намагається перевести подих і відводить погляд. Її рука мимоволі стискає край простирадла.
— Я теж не знала…
— Я повинен тобі в дечому признатися…, - Він тупиться в підлогу, тяжко зітхає і намагається зібратися з думками.
Еллі насторожено дивиться на нього і не розуміє, що зараз пролунає з його вуст. — Того вечора, коли я…ну ти пам’ятаєш… в кафе. Мені було так боляче, коли ти пішла. Я… я просто не витримав цього відторгнення, і пішов у бар… — ЩО БЛЯХА ТИ ЗРОБИВ? ПІШОВ У БАР? В НІЧ ПЕРЕД НАШИМ ВИСТУПОМ???? — її голос пронизливо зрізає тишу.
Джеймс похитнув головою, наче намагаючись осмислити сказане.
— Я… я весь виступ думав про це. Про тебе. Про те, як ти пішла. Я не міг зосередитися. Моя голова була тільки там, у барі, з усіма думками про те, що я не зміг тебе втримати. Я не міг зрозуміти, чому все стало так, і я був абсолютно спустошений…
Еллі застигла, вражена його словами. Вона відчувала, як її серце стискається від болю й розчарування.
— Ах ти був спустошений… А я тепер наповнена, наповнена металевими хрінями в спині і несамовитим болем, який ледве витримую.
Так, я знаю, що це було безглуздо. Я не зміг витримати, я не зміг зібратися, і просто… це було, наче порив у безодню. Я думав, що це допоможе хоч трохи заспокоїтися. Як ти не можеш зрозуміти, що я кохаю тебе! І завжди кохав!
— Заспокоїтися???? Подивись, що ти зі мною зробив! І це ти називаєш коханням?! Знаєш що, Джеймс, ти зруйнував все — нашу дружбу, загубив мою довіру, а найголовніше зламав мене, моє життя та мою кар’єру. Я більше ніколи не вийду на лід так, як раніше. І це через тебе. Тому провалюй звідси по хорошому, поки я ще можу тебе терпіти.
Двері зачинилися. Тиша, що залишилася після нього, була майже задушливою. Еллі заплющила очі й сперлася головою на подушку.
Вона не хотіла плакати. Вже не було чим. Вони не змінять того, що сталося.
Він кохав її. Він завжди її кохав. І що? Це мало щось виправдати?
Біль прокотився по спині, пекучий і жорстокий. Їй здавалося, що він застряг десь між лопатками, як уламок льоду, що неможливо витягнути. Вона знала, що це не лише фізична рана.
Ковзани. Виступ. Лід, що розбився під її тілом.
Він не втримав її.
Він зробив її калікою.
Еллі стиснула кулаки. Їй не вистачало повітря. Вона не хотіла злості, не хотіла ненависті, але вони проростали всередині, як колючі терни.
Раптовий стук у двері змусив її здригнутися.
— Еллі, люба, можна до тебе?
Мама.
Вона зайшла і сіла біля ліжка, склавши руки на колінах.
— Ти чого тут… — голос Еллі зрадницьки затремтів.
— Ну як чого, я твоя мама, я завжди з тобою. Як ти?
Просте питання. Занадто просте, але таке болюче.
— Як я можу бути, мам? — сухо відповіла Еллі.
Мати подивилася на неї довгим, вичікуючим поглядом.
— Я бачила його.
Еллі закусила губу.
— На жаль, я його теж бачила.
— Він виглядав так, ніби його збив потяг.
— Шкода, що мене потяг не збив, — пробурмотіла вона, дивлячись у стелю.
Мама вдала, що не почула.
— Я не хочу про нього говорити, — додала Еллі різко.
— І не будемо, — просто сказала мати.
Вони сиділи мовчки. Мамині пальці м’яко торкнулися її руки.
— Просто хотіла нагадати тобі, що ти сильніша, ніж думаєш. І що ти не сама.
“Але що робити, коли все вже зламалося? Коли твоєї сили просто не вистачає, щоб витягнути себе з цього болю?”
Це було занадто. Еллі заплющила очі, сподіваючись, що це допоможе втримати сльози. Але сльози все одно знайшли свій шлях, без дозволу і без зупинок.
Щоразу, коли лікарі проводили обстеження, Еллі відчувала, як її тіло не хоче їй підкорятися, неначе воно стало таким чужим…Вона була вимушена залишалася в ліжку, давати тілу час на відновлення, і це було ще більш болісно, ніж фізичний біль. Це була тиша, в якій вона не могла знайти своїх колишніх сил.
Мама не відходила від неї ні на крок. Вона завжди була поруч: коли лікарі пояснювали наступні етапи лікування, і тихо допомагала Еллі, коли їй потрібно було перевдягтися або просто поправити ковдру. В кожному її русі було відчуття ніжності і розуміння, але в очах — стільки переживань, що Еллі навіть не могла дивитися їй у вічі.
Мама перестала питати: Як ти?, бо розуміла наскільки це ранить Еллі та й питання не мало жодного сенсу. Але їй так хотілося розуміти ментальний стан доньки, що вона була готова на все. Еллі не підпускала близько, закрилася в собі. Ірен залишалося тільки мовчки споглядати на те як донька вечорами плаче і робити вигляд, що вона цього не помічає, але всередині все обривалося.
Через кілька днів лікарі підготували її до перших спроб сісти на ліжку. Вони не примушували її до цього, не нав'язували жодних обіцянок. Просто порадили спробувати. І вона погодилася, хоча й розуміла, що це буде страшно. Вона боїться поразки. Вона не хотіла аби “хвороба забила вирішальну шайбу в її ворота”.
Коли лікарі допомогли їй сісти, кожен рух видавався нестерпним. Її тіло відмовлялося відчувати себе таким, яким воно було ще зовсім нещодавно.
Спочатку вона могла витримати секунд 10 сидіння. З кожним наступним днем час видовжувався. За три тижні вона вже могла сидіти по пів години з перервами.
Вона все ще не могла прийняти, що зараз її реальність виглядає такою. Але, хоч і важко було це усвідомити, вона знала: це ще не кінець. Це лише новий етап у її житті.
Одного дня мама принесла їй ноутбук.
— Тобі, може, хочеться чимось зайнятись? — запитала вона, ставлячи пристрій на столик поруч із ліжком. — Може, фільм подивишся? Або музику послухаєш?
Еллі кивнула, хоча нічого з цього їй не хотілося. Просто мама так старалася зробити її дні хоч трохи легшими… Вона відкрила ноутбук, очікуючи просто бездумно гортати щось у соцмережах. Але те, що з’явилося на екрані, змусило її серце стиснутися.
Фан-сторінка. Їхня фан-сторінка.
Вона й не знала, що такий аккаунт існував. Але тепер він був перед її очима — десятки відео, фото, нарізки їхніх виступів… Її з Джеймсом. Як вони разом тренуються, як сміються після вдалих елементів, як стоять на п’єдесталі після чергової перемоги…
І… відео падіння.
Її пальці тремтіли, коли вона натиснула на нього. Вона знала, що не повинна цього дивитися, що краще закрити це все і зробити вигляд, що нічого не бачила. Але не могла.
Кадри змінилися. Їхній виступ, красивий, синхронний. І… її падіння. Її крик, який змусив увесь стадіон завмерти.
Вона відчула, як її дихання стало нерівним. Вона схопилася за ковдру, стискаючи її так сильно, що побіліли пальці. Хотілося відвернутися, вимкнути екран, зникнути. Але вона не могла. Вона знову і знову переглядала цей момент, спостерігаючи, як руйнується її власне життя.
Під відео — сотні коментарів.
"Тримайся, Еллі, ти сильна!"
"Ми віримо в тебе!"
"Ти повернешся ще сильнішою!"
Сльози текли по її щоках. Вона не знала, чого було більше — болю, злості чи відчаю. Але одне вона знала точно: вона більше не була тією Еллі, яку всі ці люди пам’ятали. Вона не знала, ким стане тепер.
Розділ 3
Коли лікарі та мама вкотре допомагали їй сісти, Еллі відчувала себе так, ніби знову вчиться жити. Кожен рух був викликом, кожен поштовх – боротьбою. Але сьогодні вона вирішила зробити ще один крок уперед. Вона не просто хотіла сісти – вона хотіла самостійно пересісти на інвалідне крісло.
В кімнаті запанувала напружена тиша. Лікар уважно спостерігав за нею, готовий допомогти в будь-яку мить. Мама стояла поруч, стискаючи руки так сильно, що суглоби побіліли.
Еллі зробила глибокий вдих. Вона напружила руки, намагаючись піднятися, але біль пронизав спину, і вона затремтіла. Її пальці вчепилися в простирадло, а серце закалатало десь у горлі.
— Ти можеш, люба, — прошепотіла мама.
«Можу?» — промайнуло у неї в голові. Колись вона легко літала над льодом, тримаючись лише за руку партнера, а тепер їй складно навіть просто піднятися.
Але вона не хотіла здатися. Зціпивши зуби, вона знову напружила руки, пересунула одне стегно ближче до крісла і, здавалося, через вічність, відчула під собою іншу поверхню. Їй вдалося. Вона пересіла сама.
— О Боже, Еллі! — мама швидко нахилилася до неї, обіймаючи за плечі. В її очах блищали сльози радості. Лікар схвально кивнув.
Еллі трохи посміхнулася, але це було більше схоже на гримасу. Вона важко дихала, відчуваючи, як болять м’язи, про існування яких вона навіть не підозрювала.
— Як почуваєшся? — запитав лікар.
— Як після марафону, — сухо відповіла Еллі, витираючи піт зі лоба.
Але цього було мало. Вона вже сиділа у візку, і тепер їй залишалося ще дещо спробувати.
Вона поклала руки на колеса і несміливо натиснула. Візок зрушився з місця всього на кілька сантиметрів. Її пальці здавили холодний метал ще сильніше. Вона штовхнула ще раз. Ще один. І ось вона вже проїхала майже метр.
— Молодець, — тихо сказав лікар.
Еллі вперто стиснула губи. Це не було схоже на перемогу. Вона не стояла на п’єдесталі, не чула оплесків трибун. Але, чорт забирай, вона хоча б рухалася. Вперше за довгий час вона сама себе кудись повела.
Лікар зупинив її, щоб вона не перевтомилася, і Еллі не заперечувала. Вона відчувала виснаження, але тепер у її погляді з’явилася іскорка. Вона знала, що завтра повторить це знову. І післязавтра. І ще.
Це ще не кінець.
Кілька годин до цього Джеймс стояв біля свого вікна, дивлячись, як сонячні промені намагаються пробитися крізь хмарне небо. Він майже не спав. Останнім часом сон став рідкістю. В голові знову й знову повторювалася одна й та сама сцена: той нещасний день, той фатальний рух, її крик, який і досі пронизував його душу наскрізь.
Він вже десятки разів йшов до лікарні, але щоразу зупинявся за кілька кроків від її дверей, не наважуючись навіть постукати. Але сьогодні він не міг більше відкладати. Джеймс розумів: або зараз, або вже ніколи.
"Що я їй скажу?" — думав він, нервово стискаючи у руці шарф, наче намагаючись вичавити з нього хоч трохи впевненості. — "Що можна сказати людині, життя якої я зруйнував одним невпевненим рухом? Що можна сказати дівчині, яку я люблю, але якій завдав стільки болю? Як дивитись їй у вічі після того, як моя помилка відібрала в неї мрію?"
Він вийшов з квартири і пішов вулицями, які ще спали, ніби готуючись до важкої розмови. Повітря було холодним і гострим, а кожен подих здавався надто важким. Його кроки були невпевненими, а серце все сильніше стискалось від тривоги.
Дорога до лікарні здавалася надто короткою. Джеймс ніяк не міг придумати, з яких слів почати. Чи скаже він про свою провину, чи проситиме вибачення, чи, можливо, спробує пояснити свої почуття? А якщо вона не захоче його навіть слухати?
Він зайшов всередину, повільно прямуючи до коридору, де була її палата. Його долоні спітніли, а ноги стали немов ватяними. Він вкотре прокручував у голові різні варіанти розмови, та кожен здавався гіршим за попередній.
І саме в цей момент двері її палати відчинились.
Джеймс завмер на місці, не вірячи власним очам. Еллі була у візку. Вперше він побачив її після останнього поопераційного візиту. Вона виглядала втомленою, але в її погляді все ще залишалося щось від тієї сили, яка завжди змушувала його нею захоплюватись.
Їхні погляди зустрілися. Він відчув, як у грудях усе завмерло, ніби час зупинився.
— Еллі… я хотів тільки… — почав він, відчуваючи, як кожне слово застрягає в горлі.
— Хотів що? — різко перебила вона, не приховуючи гніву. — Ще раз вибачитись? Сказати, що ти не винен? Чи, може, що тобі шкода? Я вже чула це все, Джеймсе, і мені байдуже. Твоє «шкода» вже нічого не змінить, розумієш?
Джеймс застиг на місці, ніби її слова фізично прикували його до підлоги. Відчайдушно шукаючи правильні слова, він ледве чутно прошепотів:
— Я просто хотів знати, чи є щось… будь-що, що я можу зробити, щоб ти хоча б трохи мене пробачила.
Її очі запалали холодним вогнем, руки сильніше стиснули обідки коліс, і голос прозвучав різко й чітко:
— Вали звідси, поки я тебе не переїхала, — холодно кинула вона.
Її слова врізалися в нього, наче гостре лезо, і Джеймс миттєво втратив всю свою впевненість. Він відкрив рот, спробував сказати щось ще, та замість слів з'явилося лише мовчання. Біль, що охопив його, був глибоким і нестерпним, бо він чітко розумів, що заслужив її гнів.
Він опустив очі й тихо розвернувся. Його плечі зіщулились, коли він йшов коридором назад, відчуваючи її погляд, що супроводжував його аж до виходу. Джеймс відчував себе найбільш самотньою людиною у світі, людиною, яка втратила шанс виправити найбільшу помилку свого життя.
Еллі залишилася сама посеред коридору, важко дихаючи. Вона сподівалася відчути полегшення від того, що відігнала його геть, але замість цього відчула тільки тяжкість, яка стала ще сильнішою.
Еллі дивилася вслід Джеймсу, який зник за рогом коридору, і відчувала, як тіло тремтить від люті та безсилля. Її серце досі билося швидко й важко, а в голові пульсувала одна думка: як він узагалі міг сюди прийти? Чого він чекав?
Вона повільно розвернула візок назад у бік палати, намагаючись приборкати тремтіння рук, але спогади вже накрили її з головою. Джеймс тепер був для неї не тим хлопцем, який завжди сміявся над її жартами й підтримував її у найтяжчі миті. Він став обличчям болю, символом усього того, що вона втратила за одну секунду, за одну помилку, яку він зробив, але розплачувалася за це саме вона.
Щоразу, коли вона закривала очі, перед нею знову виникало його обличчя, перелякане та розгублене в ту саму мить, коли його руки не втримали її над льодом. Вона знову і знову падала вниз, відчувала, як удар ламає її життя. Для неї Джеймс назавжди залишиться цим падінням, цією страшною миттю, яка розділила її життя на «до» і «після».
Еллі зупинилася біля дверей палати і важко вдихнула. Її руки досі тремтіли, але вона змусила себе опанувати емоції. «Він—це травма. Він—це біль. Він—це все те, до чого я ніколи більше не хочу повертатися,»—повторювала вона подумки, ніби це могло допомогти їй хоча б трохи заспокоїтись.
Повернувшись до палати, вона безсило опустила руки на коліна. Зустріч з Джеймсом залишила гіркий присмак і ще більше запитань. Вона заплющила очі, намагаючись віднайти хоч трохи спокою. Попереду був реабілітаційний центр. Новий дім. Місце, де вона мала відбудувати себе з нуля. Попри страх та втому, в її серці зароджувалася впевненість — вона ще покаже всім, на що здатна.
Вона знала, що так просто не викине його з пам’яті. Але зараз вона розуміла чітко: якщо хоче хоч колись рухатися далі, то має назавжди закрити цю сторінку. Навіть якщо для цього їй доведеться вирвати її разом зі своїм серцем.
