Історія, яка насправді куди глибша, ніж здається на перший погляд. Твір, що входить у рейтинг 100 найкращих книг усіх часів. Головний шедевр 20 століття. На його основі був створений спектакль, а у 1979 вийшла екранізація Мілоша Формана.
Як ви могли здогадатись, розмова піде про видатний твір Кена Кізі “Над зозулиним гніздом”. Роман, опублікований у 1962 році, став одним із ключових творів контркультури. В Кізі вбачали «загрозу цивілізації, інтелектуалізму і тверезості»
Я переглянула фільм вже після прочитання твору, тому хотіла б зробити рецензію в форматі порівняння.
Якщо ви ознайомлені лише з одним джерелом, повинна вас попередити, адже фільм і книга несуть різні месенджери. Вони об’єднані спільною атмосферою, героями, епізодичними сценами і темою індивідуальності.
До речі, сам Кізі мав чималий конфлікт з Форманом. Той відмовився від сценарію письменника, аргументуючи це тим, що він занадто літературний і не підходить для кінострічки. Це викликало неймовірне обурення автора. Він подавав позов проти продюсерів, а також відмовився дивитись екранізацію свого твору, коментуючи тим, що режисеру варто було б написати свою історію і не брати за основу його твір.
Та все ж ці дві роботи мають свою унікальність і значимість, якщо розглядати їх як різні твори. Тож давайте розберемось більш глибше. Я не описуватиму послідовність сюжетних подій, акцентуючи увагу більше на роздумах і образах, та все ж спойлери будуть.
Події відбуваються в психіатричній лікарні, якраз на етапі, коли лікування і відношення до пацієнтів наче як почали змінюватись і відходити від старих аморальних норм. Одного дня туди привозять чоловіка на ім’я Макмерфі, який одразу починає руйнувати звичний і впорядкований темп життя пацієнтів і персоналу.
Вже на початку ми бачимо різницю.
Твір ведеться як щоденник індіанця-напівкровки Бромдена, якого всі звуть Вождем. Роман - це його роздуми, спогади, спостереження і власна метаморфоза. Саме він виступає головним героєм твору. Він зневірений і аморфний, лише спостерігає і все більше схиляється до думки, що заховатись і затихнути найкращий варіант. Його вдавана німота показує як система знищує наш голос і все більше бере під контроль.
Макмерфі ж другорядний головний персонаж, він саме уособлення бунту, азартний, зухвалий, хтивий. Ми бачимо його поглядом Бромдена, бачимо як завдяки ньому відбувається трансформація Вождя, як він набирається сили, роками живши в тумані і думаючи вже віддатись йому. Та завдяки Макмерфі, він починає пригадувати. Стає знову сильнішим, великим, починає говорити. І саме кінець твору, був тим фінальним ривком, коли він зміг остаточно покинути туман.
Описи лікарні постають перед нами доволі божевільні і параноїдальні, але не варто забувати, що це не буквально, а метафорично. Ще на початку твору, спостерігаючи за переконаннями Вождя, я захопилась. Адже в цьому божевіллі я спостерігала куди більше істини і реальності. Вона була викривлена, набирала різні форми, змінювалась видіннями, але була чіткіша, ніж коли-небудь.
У фільмі ж навпаки. Головна роль дісталась Макмерфі, щоправда тут Джеку Ніколсону варто віддати належне. Прекрасна акторська гра. За що заслужено і отримав Оскар.
Вождь тут постає як другорядний персонаж, що вже кардинально змінює посил твору. Ми не спостерігаємо його зміну, а на перший план виходить саме бунт за свою унікальність і права.
Лише у фінальній сцені Вождь виходить на сцену. Але так як весь фільм ми не спостерігали за ним, це виглядає як раптова трансформація. Книга ж повільно приводить нас до цього крізь весь твір.
Фільм дійсно вартий поваги і перегляду. Постанова, атмосфера, акторська гра - все дійсно прекрасно. Ми маємо чудову стрічку, яка піднімає питання ідентичності, людських прав, боротьбу за права і свободу. Картина показує як ті, хто не погоджуються з нормами цього суспільства перетворюються на аутсайдерів, яких викидають з арени. Макмерфі ж йде проти цієї системи. Він не дозволяє стерти свою унікальність і окрім цього намагається нагадати всім іншим, що варто боротись. Змушує їх пригадати хто вони. Стає мучеником заради своїх поглядів.
Про книгу я можу сказати куди більше. Адже це не лише історія про свободу і ідентичність. В образі лікарні ми бачимо систему загалом. У творі ми часто зустрічаємо слово “Комбінат”, яке у фільмі не згадується.
Комбінат – це виробництво людей, і особистостей, а головне ремонт тих, хто виходить з ладу. Це слово ідеально підходить. Працівники лікарні – це ті хто працюють на комбінат. Міс Рекет уособлює собою цю владу. В творі її частіше іменують Старша сестра, що звучить як відсилка до Старшого брата Орвелла.
“Більшість із нас – це машини з поломкою, яку неможливо
відремонтувати, - ця поломка може бути вроджена, а може бути
вбита за ті роки, що людина б’ється головою об тверде,
і заки її підбирає лікарня, людина вже іржавіє десь на пустощі.”
Весь день пацієнтів ідеально спланований для роботи Комбінату. Він тримає їх в своїх лещатах, поступово стираючи межі власного Я. Розмовна терапія, яка спрямована не на підтримку і прийняття, а на осуд, на присоромлення. Доводячи нам, що сам ти ніхто і лише в соціумі ти стаєш кимось.
А тих, хто не піддається терапевтичному лікуванню, очікує більш радикальне втручання.
“Його добряче попсували, переборщивши з напругою в отій
брудній мозковбивчій залі, яку чорні хлопці називають Шоковою
Шопою. І тепер він прицвяхований до стіни в тому самому стані,
в якому його востаннє зняли зі столу: тій самій позі – руки
розкинуті, долоні пригорщею, той самий жах відбивається на обличчі.”
Макмерфі зміг зрушити таку налагоджену і чітку систему. Спочатку борячись за власні права, він виборює більше свободи, піднімає бунт, жартує і фліртує з персоналом, вводячи пацієнтів в шок і страх. Сприймаючи це лише як власну вигоду він іде далі, та зовсім скоро починає усвідомлювати, що проблема куди глибше. І після цього починає діяти з подвійною силою, пробуджуючи в пацієнтах власне Я. Ми бачимо як він остаточно вирішує яким шляхом він піде, не дивлячись ні на що.
В цей період ми все більше спостерігаємо трансформацію Вождя. Людина, яку система руйнувала ще з дитинства, змусила стати глухонімим, з цього тихого напівкровки, зневіреного і байдужого, він починає поставати перед нами, виростає, поступово повертаючись до реальності, відкидаючи туман - починає боротись.
Після низки скандалів, сестра Рекет вирішує, що випадок Макмерфі потребує більш радикального втручання. Не зумівши придушити його, вона назначає шокотерапію. Спалюючи його мозок раз за разом, намагаючись перелаштувати його під стандарти системи, відремонтувати цю гидку поломку. Після чого Макмерфі постає вже мучеником перед нами. Приймаючи на себе удар, але не подаючи виду, пересилюючи себе, він намагається будь що зберегти образ цього бунтівника. Переконує всіх, що це не впливає на нього, адже він сильніший, його не потрібно ремонтувати. Цією поведінкою кидає колосальний виклик системі. Він віддає себе в жертву, щоб пробудити всіх інших. А його план “втечі” це лише ще один раунд, адже навіть покинувши відділення, він не зміг би жити, знаючи що Старша сестра тоді зможе виграти останню гру. Він стикається напряму з тим як система знищує людину, бачить як майстерно вона подавляє ідентичність і тоді робить свій останній хід, вороття від якого вже немає.
Його довелось остаточно зламати. Але саме в той момент він зламав систему.
“Нарешті він дозволив собі скрикнути. Це був зойк зацькованої
тварини, повний страху, ненависті, знемоги й непокори.”
Окрім образу Макмерфі, як незламного опозиціонера, я бачу його також і як жертву. Він взяв усе на себе, усвідомлюючи, який тягар доведеться нести, взяв його заради всіх інших. І лише наприкінці вони побачили в ньому не лише борця, а людину, яка стільки винесла, яка несла цей тягар заради них
“Нам його не зупинити, бо саме ми штовхнули його на це.
Не сестра його силувала – це наша потреба змусила його
підвестись з крісла, ми штовхнули його на це.”
Порядок був зруйнований, Пацієнти стали індивідами, які розставляють свої межі. Вони готові повернутись у світ такими які є, прийняти себе, припинити ховатись і йти наперекір системі.
Коли Комбінат усвідомлює свій програш, єдине що він може зробити це позбутись механізму, що не піддається лікуванню. Ракет майже повністю втратила владу, вона використала свій останній козир - повернення бездушного тіла Макмерфі. Все що від нього залишилось - пустий погляд і табличка “Лоботомія”.
Саме тут ми бачимо остаточне переродження Вождя у сформовану особистість, яка вирішує завершити боротьбу Макмерфі.
І в фіналі перед нами знову постає суттєва різниця між фільмом і книгою. Фінал однаковий, але посил інший. Свій вчинок Вождь пояснює як милосердя, не бажаючи залишати друга в такому стані, знаючи що він б цього не хотів. Він дає йому змогу піти з цієї системи.
У творі ж більш глибший сенс. Тут Вождь закінчує справу друга, позбавляючи Комбінат можливості маніпулювати і контролювати інших за допомогою Макмерфі. Він позбавляє їх останнього козиря, забираючи приклад того, що буде якщо опиратись системі. Вони не змогли його приручити, їм довелось його знищити. Він не дозволить зруйнувати те за що так боровся Мак.
Також саме в творі я побачила відсилку і до Біблії. Макмерфі, який постає в образі такого собі Ісуса аутсайдерів, який приймає рішення віддати своє життя заради інших. Заради права на їх існування і свободу. Він піддається тортурам шокотерапії раз за разом, але продовжує йти і боротись до самого кінця. Цю думку зародили слова Гардинга про ЕШТ:
“Вас прив’язують до столу, причому за іронією долі, зовні це
нагадує розп’яття, тільки замість тернового вінця – електричні іскри.”
Враховуючи, що сам Кізі був з доброчесної релігійної родини, я думаю ця теорія має право на існування.
Отож, підводячи підсумки: ми маємо дві праці, нехай різні, але кожна по своєму неперевершена.
Твори, що підіймають важливі питання і внесли незмінний внесок в літературу і кіно.
Та і мабуть це хороший варіант, адже вся книга базується на думках людини, що передати в кіно було б доволі складно. Тому вони обрали найкращий варіант, взявши за основу твір Кізі і передаючи лише частину тем, що підіймає твір. Фільм однозначно вартий перегляду.
Але якщо вже потрібно обирати, я завжди на стороні літератури.
