"Світ, де люди втомилися від людей.
Світ, де править холодний розрахунок.
Всім байдуже на ваші почуття, а вам і тим паче.
Згодні? Приходьте до нас.
Позбудьтесь тягаря, еволюційного рудимента, що зветься емоціями."
Такі гасла чутно звідусіль. Неочікувано, як цунамі врізаючись у соціум. Це утворило новий напрям активістів, у спробі зібрати однодумців. Врозумити тих, хто безсилими очима вбачили у цьому свободу. Змусити прийняти відповідальності верхівки суспільства, що потонули у підступній бездіяльності. Так їм здавалося. Думалось — нас обманюють, а сильні світу цього — брешуть.
Багаті стали багатшими, бідні — біднішими.
Та гірше за ненависть, тільки повна байдужість.
Тому заможні винайшли рішення, спірне для людини, особистості, живого створіння...
Рішення: позабавити стражденних від почуттів, котрі знову і знову приносили їм біль.
Адже легше відібрати, ніж наділити благом.
Кому нічого втрачати, достатньо зневіритися до повної знемоги, аби прийняти перший ліпший варіант.
Ви маєте вибір — це не брехня.
Вам тяжко — це правда.
До утворення подібних закладів, де вщухають бурі назавжди, люди не мали різноманіття у діях. Долати складнощі всупереч незгодам, плекати надію на кращі часи, не полишати спроб після нищівних падінь. Чи здатися... Перемога, звучить наче лотерея з мізерним шансом. Простіше тільки вродитися із золотим квитком між ясен. А доля тих, хто перестав боротися, не відрізняється від чистилища після смерті.
Тепер у людей є вибір, як саме учинити.
Одне лише питання — чи хочуть й далі жити в холодному світі, забувши потребу в теплі.
Яка ж кумедна доля, направити мене у це злощасне місце. Куди не приходять щасливі люди, звідки виходять ґвинтики нового світу. І я, котрий зустрічає гостей на роздоріжжі. Тримаюся за соломинку в спробі не збожеволіти, доки заробляю собі на життя. То як це обізвати? Сила волі? Завзятість? Страх ризикнути заради майбутнього себе? Мені не знайти відповіді у мертвих очах досі живих людей. Я не психолог, не бармен і не герой, щоб відвернути їх від цієї долі. Хотів би я бути Цербером, відганяти людей від майбутнього пекла, отримуючи свою копійку. Але ті, хто обрав шлях порожнечі мене не почують. Навіть не замисляться, бо нащо? Логічно, що треба жити далі. Логічно, що маєш працювати. Логічно... Бути корисним суспільству.
Уся моя робота не більше ніж оформлення процедури. Вершина мого протистояння, це не видати форму. Те саме як звільнитись самому. Нічого не зміниться, наймуть іншого, можливо, колишнього відвідувача. Достукатись? Навіть бажання спробувати відпадає після стількох мовчазних поглядів. Я не можу змусити їх жити в муках, сподіваючись на краще. Не можу взяти на себе відповідальність за їхній добробут і вивести з темряви розуму, зберігши власну тверду землю під ногами.
Колись я з надією дивився на людей, які борються проти системи. Тепер зі втомою, бо став частиною цієї м'ясорубки. Бачив їхні спроби затримати людей від входу до будівлі, проходження процедури. Їхні сльози, коли не вдавалось, звинувачення, що сам не діяв. Жах і людський жаль, коли зустрічали клієнта знову. Опущені голови, від чергової поразки. Більше я їх не бачив, вже не пам'ятаю їхніх облич, може вони теж...
Аби вижити, доводиться хапатись за найкраще з найгірших варіантів. Забути дитину всередині, з якимись там мріями, капризами. І при цьому зберегти себе нинішнього, хоч маленьку частинку. Це боляче, не факт що потрібно, але страшенно лячно без самого себе. Поки не перетнеш останній рубіж... Я більше не бачив у клієнтів страху, розпачу. Радості теж... Іноді вони рішуче йдуть до виходу, розчиняючись у людських потоках. Частіше задумливо й поволі виходять, напевно, аналізуючи подальші дії. Можу лише фантазувати, якою б була їхня доля. Якби зберегли свої емоцій і здобули таку саму раціональність, прагнення рухатись далі...
А чи далекий я сам від цього? Задарма нічого не буває, а старання не гарантує нагороду. Чи живу я з надією на краще майбутнє? Відкладаю рішення на потім? Просто боюсь смерті? Мабуть, всього потроху. Єдине, у чому впевнений — я, справжній я, не потерпить життя без емоцій. Щоразу, як мені доводилося затаїти свої думки, серце, душу, мене ніби вивертає з середини. Спокій, байдужість, лише тимчасовий стан. Лише необхідність, аби втопити в собі дратівливе, циклічні думки, забути людей нетямущих.
Як не дивно, це досить просто, дуже просто... Вискребти начисто свою людяність, відключити почуття, які дозволяють звати себе живим.
Процес, схожий на цю потворну розробку для нещасних. Практикувався ще до мейнстриму, хоч плач, хоч смійся. Адже дійсно, тут не потрібні жодні пігулки, пози йоги для медитації чи правильний настрій. Тим більше чипування або операції на мозку. Лише самотність і нагадування, що я будь-якої миті можу припинити свої спроби залишатися собою. Здатися, чорт забирай, впустити в себе порожнечу, чи створити її наново. Як холод бореться з вогнем, так порожнеча глушить емоції. А вони завжди чекають свій момент вирватись на волю. Тільки дай їм іскру дозволу, або струмінь бензину від якоїсь сволоти й спалахнуть ще дужче.
Певно, я усвідомив свою огиду до стримування, ще коли мене намагалися скувати чужі руки. Ця нахабність, впевненість, що у них є на це право і можливість.
Ні... Я не дозволю!
Геть зі шляху, чи я пройдуся тобою як м'якою глиною!
Кожен раз фантазую, як міг би відповісти їм в цей раз...
Але чия тепер вина? Коли сам себе сковую, вирішую, що так треба, що настав час припинити вкотре мотати гнівні думки. Коли опонент з минулого вже втратив форму в пам'яті, полишивши на згадку карикатурний образ. Коли скорбота не зволяє піднятися на ноги.
Я маю сам це обрати... Скувати самого себе, замкнутися в порожнечі, стримуватись, поки не продовжу жити далі, не оглядаючись. Бридка, але дієва панацея від неприємних відчуттів, а водночас і приємних також.
На щастя, мій спосіб, моє рішення, не є незворотним. Ба більше, існує менш радикальне рішення — відволіктися. Неупинно заповнювати собі мозок новою інфою, ідеями, щоб тільки витіснити набридле старе. Забити голову на стільки, що не лишиться місця до самого відпочинку. Заговорити зуби внутрішньому я, з усіма його сумнівами та нав'язливими думками. Хто як не я, знаю якими словами себе умовити.
Тільки є одна проблема, сліпе місце захисту від почуттів, його легко визначити. Що робити коли я не один? Що як неможливо відволіктися? Спробувати змінити тему? Хотів би я вміння так робити махнувши рукою. Не погодяться, то нехай котяться на всі три сторони, не зобов'язаний слухати, входити в ситуацію, якщо не намагаються увійти до моєї. Хотів би, та чи можу я так зробити з босом? Орендодавцем? Зі своїм колом спілкування? З простим хамлом можна взаємно послати одне одного і ступати у різні боки. А особинам, яких бачиш щодня, яким іноді награно посміхаєшся... Вони вимагають ясного розуму, адекватної поведінки, стриманості в емоціях та зрілості.
Якщо у мене не вистачить сили. Коли настане межа... Що мені залишиться? Просто повісити ярлик неврівноваженості? Стати відлюдником? Невигідним компанії? Бо не зміг налагодити контакт із колегами. Така собі перспектива. Але альтернатива схожа на пекло. Полишити власну особистість, втратити право називатися людиною. Адже хто, як не лялька скориться наказу, погодитися з усім, прийме долю, думку і всяке лайно цього вимогливого світу.
— Вибачте. — відвідувач перервав мою спробу сховатись від кризи середнього віку. Невже ще одного бідолаху перекрутило суспільство. Хоча, по ньому і не скажеш, очі ще не настільки мертві, але теж повні смутку.
— Ласкаво просимо. Бажаєте пройти процедуру? — колись мені було гидко це навіть пропонувати.
— Ні-ні, я на таке не наважуся ніколи. — Цих слів тут не чули вже дуже давно.
— Можу за вас тільки порадіти,— щирої радості в мені тепер не так багато, але зараз, це непогана зміна обставин. Тільки залишилось питання. — То що вас сюди привело?
— Просто, маю питання, — ах, цікавість. Або дослідження проводить. — Як... Як це ви витримуєте?
Що це за безглузде питання... Мене аж пересмикнуло. Найменша усмішка, яка ще хвилину тому в мене була, зникла миттєво. Чорт тебе забирай, він знущається, правда? Чи реально тупий? Чим довше дивлюся і намагаюсь розгадати в чому його проблема, тим більше мене нудить.
— Погане, погане питання. Витримую? Яким місцем? Де ти це побачив?
— Ну ви ж працюєте на фірму і допомагаєте спустошувати людей.
— Працюю! Працюю, щоб заробити на життя! Подивися на мене, яким місцем я задоволений хоч чимось?
— Ви могли б...
— Звільнитися, так, ваша пісня гарна, починай з початку. Ти випадково не з активістів?
— Ні, але мої знайомі пройшли через це. Вони зовсім перестали бачити сенс у чомусь крім роботи...
— Як і багато інших, які самі обрали свій шлях.
— Не обирали! Їх змусили!
— Обставини, бідність, багаті й надалі за списком.
— Вам зовсім байдуже?
— Все частіше сам себе питаю... Ні, але й врятувати нікого не можу.
— То ви теж здалися?
— Слухай, ти! Якщо так хочеться рятувати людей, то стій тут біля дверей і вмовляй.
— А вам не потрібна допомога?
— Що ти верзеш?
— Якщо ви залишитеся тут... Ви ризикуєте самі пройти процедуру.
— Щиро кажучи, ти цьому не допомагаєш.
— Хіба вам хочеться тут залишатися?
— Ось нащо ти це все питаєш? Нащо виводиш на погані думки? — На душі вже не кішки шкребуться, а тигри рвуть на клаптики. — Тепер треба повернути все в себе... Мені треба випити.
— Якщо ми й надалі ігноруватимемо погане, то ми просто відкладатимемо його на потім.
— Бінго, саме цим і займуся, відкладатиму до самої смерті, поки не загубиться по дорозі.
— Але ж це жахливо...
— Ти вже визначся, що тобі жахливіше.
— Про що це ви?
— У цьому будинку має бути лише одне питання. Чи готовий ти страждати з надією на щастя, або втратити усе людське, заради ефективності?
© DeadNeko 2025
