Ефемерна порожнеча. Тягуча. Густа. В'язка. Вона огортає кожен сантиметр шкіри та не відпускає. Вона затягує все глибше. Відкриває свої темні обійми поглинаючи тебе.
Вона змушує відчувати нерозуміння і страх, що межує з розпачем. Запитувати себе: «Хто я?», «Де я?», «Навіщо я?», «Як я сюди потрапив?». Бігти, лякатися у спробі втекти з її полону, сховатись, щоб не знайшла, але безрезультатно. Темрява всюди. Вона тут королева і встановлює свої правила, граючи, немов із маленькою, зламаною іграшкою.
Але навіть у безодні може бути «життя».
Ось він, напівпрозорий силует, що пливе, ніби вузьким коридором, залишаючи за собою ледь прозорий серпанок. Хто він і звідки?
Силует, то повільно і розмірено ширяє, то зривається на «біг», то різко зупиняється — вдивляючись по сторонах, намагаючись роздивитися, побачити щось крізь непробудну темряву.
Він немов загублена дитина. Летить уперед, потім різко повертається назад, злякавшись чогось. Мечеться на всі боки в пошуках відповідей, які не в змозі знайти.
Але раптом, він бачить «щось». Вдивляючись у власне відображення, що так раптово виникло попереду, дівчина здригається. Вона насилу розуміє, що це вона.
Дівчина практично не пам'ятає власну зовнішність, але точно знає, що повинна виглядати по-іншому.
А чи знає?
Стільки питань у неї в голові, але не на жодне з них немає відповідей.
Намагається доторкнутися до свого волосся, але не відчуває нічого. Щось підказує їй, що вона має відчувати його, що воно має бути м'яким і шовковистим. Але замість цього — нічого.
Руки проходять крізь нього, а тьмяні очі висловлюють нерозуміння. Вона оглядає себе: тьмяна, бліда, практично прозора, немов тонка шовкова тканина.
Раптово, у відображенні за нею, з'явився ще один силует. Він був маленьким, але яскравим. Його тіло світилося зсередини, даючи трохи світла. Він був наче маленький нічник, що веде до виходу з цієї темряви, в якій вона боялася потонути остаточно.
Вона подумала, що це схоже на міраж або ілюзію, але смутно пам'ятала значення цих слів. Чи існують вони взагалі, чи це тільки плід її уяви?
Обернувшись, дівчина переконалася, що силует реальний. Вона полетіла до нього, немов метелик на яскраве світло. Присівши навпроти, їй вдалося розгледіти його.
Це був силует маленького хлопчика. Він сидів і тер очі від сліз своїми маленькими кулачками. Малюк не помічав її. Вона дивилася на його темне волосся, намагалася розгледіти вдягнений на ньому одяг.
— Звідки ти?
Питання злетіло з її губ швидше, ніж вона змогла усвідомити це.
Малюк здригнувся, різко піднімаючи на неї заплакані ясно-блакитні очі. Дівчина була вражена їхнім кольором та глибиною. Вони були немов два маленьких чистих озера. У них хотілося потонути.
— Не знаю.
Тихо промовив він, вдивляючись в обличчя співрозмовниці.
— Хто ти?
Вона так само уважно на нього дивилася, абсолютно не розуміючи, хто він і звідки тут узявся.
— Я хлопчик.
— Хлопчик?
Дівчина насупилася, намагаючись зрозуміти, що означає слово «хлопчик».
— Так, хлопчик. А хто ти?
Вона намагалася згадати забуте. Відновити деталі, яких, як їй здавалося, не вистачає. Але в неї не виходило, а відчуття втрати дедалі сильніше вгризалося в неї, нагадуючи, що вона забула щось дуже важливе.
— Не знаю.
Приречено сказала вона, через кілька секунд.
— Як це ти не знаєш? Ти ж дівчинка! Велика дівчинка!
— Дівчинка?
Вона уважно слухала співрозмовника. Їй здавалося, що цей, як він сказав, хлопчик відкриває їй таємницю всього Всесвіту.
— Так, дівчинка. Тільки не така маленька як я, а доросла. Я теж коли-небудь стану дорослим.
— А хто такі ці дорослі?
— Ми, маленькі хлопчики та дівчатка, виростаємо і стаємо дорослими, але це не цікаво. Дорослі дуже злі та нудні.
— Тоді навіщо ними ставати? Навіщо виростати?
— Не знаю. Просто всі беруть і виростають, а потім стають дорослими.
Вона не розуміла його. Їй здавалося, що слова про дорослішання позбавлені абсолютно будь-якого сенсу. Навіщо робити те, що ти робити не хочеш?
— А як тебе звати?
— Звати?
Ця дитина запитувала і розповідала їй такі речі, які вона була нездатна зрозуміти, але була впевнена, що знає, про що вона говорить.
— Так, твоє ім’я.
— У мене немає імені…
— Як це немає?! У всіх є ім'я! За ним нас звуть. Ось мене звати Адріан.
— Адріан, — вона повільно повторила за ним, ніби пробуючи його ім'я на смак. — Лунає гарно.
— Мені теж подобається. Так назвала мене мама. Я дуже її люблю.
— А я не пам'ятаю ні своє ім'я, ні свою маму.
Вона погано пам'ятала, що таке мама, але слово було таким м'яким, рідним і теплим, що вона чітко знала — мама це щось дуже близьке і приємне.
— Так згадаймо! Я перелічу тобі всі імена цього світу, і ти обов'язково згадаєш!
— Дякую, Адріане!
Вона постаралася тепло посміхнутися, щоб хоча б трохи йому віддячити.
— Ось у мене в садочку є дівчинка, на ім'я Зоя, а мою сестру звуть Анна. Нещодавно я познайомився з дівчинкою з двору…
Адріан ще довго розповідав різні історії, згадував імена різних знайомих дівчаток, але нічого не виходило.
— …а ввечері мама прочитала мені книжку про сміливу принцесу Шану, я не люблю принцес, але історія була дуже цікава…
Шанна…
Десь вдалині, щось капнуло.
Дівчинко, повернись…
Дівчинка? Повернутись? Голос каже це їй?
Ми всі дуже сильно за тобою сумуємо.
Про що ти говориш?
Сьогодні Різдво. Ти так сильно його любиш.
Різдво?
Все в білому снігу. Ти була б така щаслива.
Так, я щаслива. Люблю сніг.
Приходила Міра. Вона теж сильно за тобою сумує. Ми всі сумуємо.
Я теж сумую.
Раптом світ навколо закрутився, немов вир, створюючи химерний вихор. Силует Адріана давно розчинився, не залишаючи за собою навіть плями від його червоних штанців.
Почуття та емоції, що встигли зупинитися, мчали, як швидкий гірський потік. До цього не знаходячи собі місця Шанна летіла крізь простір, влітаючи в потік, що відкрився для неї.
Темрява поступово відступає. Оточення стає яскравішим. Шанна відчуває сильну слабкість і легкий біль. Поступово, до цих відчуттів приєднуються звуки та запахи. Голоси навколо створюють легкий шум, що віддає луною. Шанна не може розібрати, про що говорять голоси, але відчуває, що вони важливі.
Повільно відкриваючи очі, вона заплющує їх знову. Потік яскравого світла ріже їх немов гострий ніж. Через якийсь час, знаючи, що на неї чекає, вона пробує знову. Неспішно, повільно, не впевнено. Очі відкриті й перед нею біла стеля лікарняної палати. Вона чує писк, відчуває на своєму обличчі маску, але не розуміє, що відбувається.
Вдалині чути кроки. До горла підкочує нудота. Пересиливши себе, з великим зусиллям Шанна повертає голову і дивиться у вікно. І справді. Усе як казав голос. Білий пухнастий сніг, що огортає вулиці.
— О, Господи! Шанна!
Дівчина смикнула головою в бік шуму, і її пронизав різкий біль у шиї. Заплющивши очі, вона відчувала, як щось м'яко гладило її за плечі й цілувало в щоки.
Розплющивши очі, Шанна побачила заплакане обличчя мами й сама не змогла стримати сліз. Солоні доріжки прокладали свій шлях щоками до підборіддя, залишаючи за собою мокрий слід. Шанна відчувала, відчувала, пам'ятала тепло рідних рук і в цю саму мить зрозуміла — вона жива.
На секунду її мама відвернулася. Шанна простежила за її поглядом. Мама дивилася кудись убік.
— Знайомся, люба, — її мама повільно повернула її голову в бік вікна, — це Адріан. Він урятував тебе, але, на жаль, ви обидва опинилися тут.
Опускаючи очі нижче, Шанна завмирає. На неї дивляться ті самі ясно-блакитні очі. Тільки більш дорослі, усвідомлені, ніж у маленького Адріана. На ньому так само киснева маска. Нарешті вона згадала, що вона називається саме так.
Губи під маскою усміхнулися — він упізнав її. Його очі тепло дивилися на неї, а губи тихо, щось прошепотіли. Вона не чула ні звуку, але зрозуміла. М'який голос юнака, що лежав на сусідньому ліжку, луною пронісся крізь свідомість.
— З поверненням, Шанно.
— Дякую тобі, Адріане.
Тихо прошепотіла вона у відповідь.
Вони не чули одне одного, але відчували.
Він урятував її в цьому житті двічі.
