Сила думки недооцінена. Щось є у цьому й філософське, хоча зараз більше про психологію та те, як влаштований наш мозок.
Мозок — це взагалі дуже складний орган. Думаю, тут не треба пояснювати. Але насправді його дуже легко ввести в оману. Справа в тому, що достатньо щось уявити в усіх деталях, щоб мозок почав вважати це за реальне.
Тут можна довго роздумувати про тульп — уявних друзів, яких люди створюють силою думки, але допис не про це.
Психологи часто користуються навіюваністю мозку, як інструментом. Проводять практики, які спираються на концентрацію та уяву. Я не психолог, лише з ним працюю, тому знову не про це.
А про що ж я?
Про те, як ретельне планування вбиває творчість.
Написання твору — це процес зосередження на деталях, уявленні того, що відбувається на сторінках.
Коли ми плануємо те, що хочемо написати, ми уявляємо, як будуть розгортатися події та проживаємо їх разом з персонажами. Скажіть, хто не грішив перед сном у ліжку, придумуючи наступні розділи своєї історії?
Я роблю це постійно. Навіть більше: перед початком написання нової книги я створюю документ, в якому по сценах розписую те, як буде протікати сюжет. Розкриваю арки персонажів, головні та другорядні події.
Мене можна сміливо назвати автором-архітектором, який будує історію на твердому фундаменті плану.
І логічне постає запитання, навіщо я кажу, що планування вбиває творчість, якщо планую сама? Хоча, правильніше буде: «планування змушує мене повірити, що історія вже написана».
Ну, все просто: я пишу те, що мені подобається. І подобається настільки, що я готова прожити історію декілька разів — під час планування та під час написання. А потім зо два десятки разів під час редагування.
Але я не можу знати наперед, що історія вийде для мене аж настільки захопливою, коли починаю роботу над нею. Тоді мені допомагає дисципліна і усвідомлення, що якщо я не напишу, не напише ніхто й ідея так і залишиться планом до кінця своїх днів.
Я не люблю кидати щось на пів шляху, тому іноді пишу попри натхнення та бажання. Хтось може сказати, що писати через силу — це не творчість, а робота. Я погоджуся. Однак я не змушую себе силою. Письмо для мене вже давно стало невід’ємною частиною життя. Тим паче ніщо не заважає натхненню повернутися раптово.
Наразі я працюю над книгою «Морозна повня в Оак-роу». І план для неї я пишу на 10-20 розділів вперед, тим самим до останнього моменту відтягуючи для себе розв’язку. Зараз я вже знаю, чим закінчиться історія, бо написано 90% тексту, але на початку фінал був для мене загадкою. Це підживлювало інтерес.
Що ж робити тим, хто не хоче писати без натхнення та бажання, але схильний планувати?
Плануйте так, щоб план не розкривав всі сюжетні повороти. Наприклад, ви можете написати, яка подія стане зав’язкою, яка кульмінацією, а яка — розв’язкою.
Тоді між цими пунктами у вас буде простір для уяви.
Якщо вам такий спосіб не підходить, в мене є інший: плануйте не більше, ніж на 5-10 сцен вперед. Ви не будете знати, чим все закінчиться і це триматиме ваш інтерес до кінця історії.
Дякую, що дочитали до кінця. Сподіваюся, було корисно та цікаво.
