Чорна(біла) ворона

Тікати. Тікати геть, забувши про свої речі, навіть шапку, і дарма, що на вулиці пізня осінь, а небо з самого ранку падало дощем. Тікати калюжами, ямами на дорозі, повними брудної води. Відчувати, як холодна вона просочує взуття та штани майже до колін. Ні на що не звертати уваги, хапати повітря, але не мати сили вдихнути нормально — груди та горло стискали судоми. Нічого не бачити через сльози, які застилали очі.

І нарешті припасти спиною до криво збитого дерев'яного паркану, який подекуди квітнув зеленим мохом. Зіщулитися, впертися в коліна долонями. Ридати без зупину.

Тікати від слів: «це ти зробила!» «Безсовісна! Я вже звонила твоїм батькам!». Від гніву, який звалила сердита вчителька, від однокласників, які насміхалися, кричали на всі спроби заперечити, сказати: «Це не я». Від приниження. Від бажання зникнути. Від відчуття власного помилкового існування. Так боляче було почути звинувачення, образи, бо це справді не твоя провина. Але ніхто не повірив. Адже так легко тебе зробити мішенню, адже ти надто хороша дівчинка, щоб бути такою, як всі ті, хто накинувся на тебе в класі. Їхні слова рвали, наче зграя скажених псів. Безжалісно, з однією метою — вбити.

Самота.

— Це не твоя провина, — почути від незнайомки, яка наблизилася несподівано. Невисока, темноволоса жінка з нафарбованими червоною помадою губами. — Чуєш, мала? Я тобі вірю.

Витирати сльози — чи розмазувати їх щоками? Дивитися на жінку й затамувати подих. Не відводити погляду від її сіро-блакитних очей.

— Діти бувають жорстокі. Вони справді зграя скажених собак. Звідки знаю? Я була на твоєму місці, мала.

— Але... Ти така доросла...

— Так, вже так.

— І сильна.

— Можливо, хоча я, як і ти, не могла дати відсіч, коли було потрібно. Боялася засудження й стати білою вороною.

— Ти більше схожа на чорну.

Чути її сміх. Не той, як у жінок в рекламі, не як у знайомих, інший, близький і справжній.

— Ну, так. Але ти розумієш, про що я. Адже розумієш?

— Це не моя провина.

— Саме так. І ти не помилка, мала. Ти найкраще, що могло статися з тобою. Я тут, щоб нагадати тобі, що ти ніколи не будеш сама. Обіцяю тобі.

— Справді?

— Так, а тепер витри сльози, зателефонуй мамі й нехай вона вправить мізки цим бовдурам. Жоден з них не вартий того, щоб ти плакала. Зможеш?

Кивнути, кліпнути, не розуміти, куди жінка поділася.

Зателефонувати мамі.

18.06.2025