Хтось неуважний, радше за все, не помітив би, але пил бринів, тремтів ледь-ледь у повітрі, ніби в очікуванні чогось монументального. Сп’яше ж в одну мить розплющив очі та, затамувавши подих, дивився, як пилинки зависають у сонячних променях, викарбовують у просторі візерунки та б’ються об віконне скло, немов мошки, що летять на світло. Від бриніння йому дзвеніло у вухах, так сильно, що майже не чутно було писку в голові — болісного, колючого, майже живого —
Сссссссссссссссссс…
Раптом бриніння стихло, і писк разом із ним; Сп’яше боявся, що оглухнув, поки не почув свій уривчастий видих. Пил опадав на підлогу, виблискуючи на сонці, та заново тонким шаром вкривав підвіконня.
Коли минула хвилина, і нічого не змінилося, Сп’яше підвівся з ліжка, потираючи долонею очі. Дивні дива коїлися останнім часом: то дощ викарбовував у бруді чудернацькі фігури, чи то поліна на задньому дворі обростали сіренькими бруньками, то вода цвіла в заводі різними кольорами, теплішала на дотик — все змінювалося, хоч би й ненадовго, і завжди під супровід того писку. Сп’яше лякався спочатку, але нічого поганого від тих див не було, тому тепер, як вони траплялися, він просто продовжував жити, ніби все було як завжди.
І справді, не було в нього часу на тремтячий пил — Сп’яше й так заспався, а сьогодні він обіцяв Шокір, що вони разом закінчать той стілець для старости, меблі на воза повантажать, у поселення з’їздять, вечерю зроблять. Він мав би встати ще години зо дві тому; день навіть не почався, а Сп’яше вже Шокір розчаровував.
Він хутко вдягнувся та вискочив у майстерню — хоч би меблі до воза донесе, чи що — але, щойно відчинив двері, одразу знітився, бо, як завжди, спізнився.
Меблів у майстерні вже не було.
З подвір’я почувся гуркіт та кінське іржання, і в Сп’яше прискорилося серце.
— Шокір? — обережно спитав він, виходячи назовні, де його дружина складала останні меблі — пару віконниць для мірошникової сім’ї — на воза. — Ти вже все повантажила?
Вона повернулася, вся спітніла, з налиплим на лоба волоссям, та посміхнулася йому сонячною усмішкою, від якої будь-яка образа здавалася Сп’яше раптово злочинною.
— Угу, — стрімко відповіла вона, витираючи брудним рушником піт з м’язистих плеч. — Я подумала, що нащо тебе будити, як я сама впораюсь? Ти ж так не любиш вставати рано.
— Та не так вже й не люблю, ми просто домовлялись…
— Та все добре, любий, правда. Давай, поснідай та залазь на воза, поїдемо.
Вона пройшла повз нього та зникла десь у домі, і прохання Сп’яше хоча б допомогти прибрати сміття так і померло в нього на вустах.
— …У нас у спальні знову якесь чудирнацтво було, — як міг легко сказав Сп’яше, коли вони обидва забралися на воза та рушили в дорогу. — Ніби пил бринів.
— Ой! — майже підскочила Шокір. — Це іще що! Каріш розповідала, що в неї курка ні з чого почала посеред подвір’я бігати та клювати дерева, поки клюва не збила! А потім перестрибнула паркан та втекла — досі так і не знайшли! Мабуть, десь в лісі відкинулася, бідолашна…
— Коли це було?
— Вчора, коли ти до лісу пішов.
— Ти була в Каріш?
— Угу, в коника підкова збилася, то я її чоловіка попросила підновити, а поки той порався, ми побалакали. Каріш і про інше розповідала — хтось у небі бачив, як хмари спіраллю крутилися, хтось щ…
— Але ж ми недавно міняли підкови.
— М? А, так, просто коли ти востаннє їздив по деревину, коник трохи збився, бо на возі речі складені були всі на правій стороні.
— Ох.
— Та все добре, любий, з ким не буває, м-м-м? Так от, щодо хмар.
Спя’ше слухав впіввуха. Може, це тому Шокір не хотіла, щоб він допомагав із возом. Бо він знову щось зробить не так, як завжди.
Ссссссссссссссссссссссссс…
Знову цей писк. Шокір не перестала балакати — значить, це тільки Сп’яше його чув? Треба спитати, чи не чула Каріш писку теж, чи хоч хтось іще…
— А ще я, коли вигрібала непотріб із підвалу…
Коли це вона встигла вигребти непотріб із підвалу? І чому йому не сказала — він би допоміг, він же хоч речі туди-сюди носити може. І з возом — сказала б, що погано зробив, Сп’яше б завантажував по обох боках, і коня б сам до коваля відвів…
…ссссссссссссссс… сссссс…
— Сп’яше?
— М?
Він виринув із думок уже на площі. Шокір дивилася на нього трохи стурбовано, тепло її долоні пробивалося крізь тканину сорочки.
— Нам тепер до мірошника. Наліво?
— А, так… Пробач.
— Та все добре, любий, — посміхнулася вона й відвернулася до дороги.
Ссссшшшшшшшшшшшссш…
Коли вже зупиниться цей писк?
Від нього дихання складнішає, наче щось у повітрі згущується, наче якась важкість перед бурею — але ж небо світле, ні хмаринки, блакитне, наче Шокірині очі, хоча куди йому до них…
Так наступив вечір. Сп’яше майже не помітив, як вони повернулися, і як він, не розбираючи дороги, пішов у ліс на тій стороні заводі, на свою галявинку. В ніздрі бив знайомий запах ґрунту, сирості та грибів, по землі стелився мох, забираючись на дубові стовбури, у знайомій тиші потріскували гілки, шурхотіло листя, скрипіли обважнілі під вітром гілки. Погризені зеленню камені то тут, то там виринали з-під моху, немов сріблясті рибки з-під цвітіння заводі.
Сп’яше не хотів сьогодні сюди приходити — сподівався, що день буде хороший.
Але ж це не її вина. Шокір просто була надто добра до нього, не хотіла напружувати, не хотіла віддавати роботу, яку й сама могла зробити — може, іноді боялася, що він заслабкий або щось зіпсує, але ж нечасто, ні, вона ж кохала його. І так, вона розмовляла багато, але ж і слухала теж — коли Сп’яше вистачало сміливості говорити. Треба просто набратися сміливості. Вона зрозуміє. Зрозуміє, що він не хоче бути тінню.
Він скаже їй. Так. Сьогодні. Треба просто видихнути, вгамувати думки, заспокоїти вир із почуттів всередині — саме тому він і прийшов до лісу. Це його маленька таємниця — місце, де він на самоті, і немає ні очікувань, ні суджень. Тільки Сп’яше. Слухає дихання дерев, ворушіння моху та постукування пташиних лапок по гілках.
Він лише трохи тут іще посидить. Ще на хвилину заплющить очі. Ще мить.
На зворотному шляху Сп’яше знову почув писк — у ту саму мить латаття з заводі обвилося навколо його ніг, ніби зграя курок навколо пшона, а за кілька секунд знову повернулося на свої місця. І писк зник, залишивши в голові дивну порожнечу, ніби тільки-но там хтось був.
Коли Сп’яше повернувся додому, захід сонця вже бив в очі помаранчевим спалахом, і Шокір кликала вечеряти.
Вона й вечерю зробила без нього.
…сссссссссшшшсссшсшсшшсс…
Гаряче ще м’ясо шматками лежало на тарілці, і Сп’яше колупав його виделкою, не наважуючись покласти до рота; шлунок брикав з однієї лише думки про їжу. Шокір жваво допивала узвар, зіскрібаючи рештки картоплі з миски — і згодом задоволено видихнула, відкинулась на спинку стільця та з ситою посмішкою подивилася на нього.
— А ти чого не їси?
Сп’яше проковтнув гірку слину. Відкладати вже нікуди — він має сказати їй зараз, або так ніколи й не наважиться.
— Ш…
Шшшссс…
— Взагалі я, можливо, переборщила з сіллю, але не настільки ж воно погане, якщо хочеш, можу…
Вона ще щось говорила — через писк майже не чутно. Та хай вже з ним, з писком, просто відкрий рота та скажи, просто скажи: «Шокір, люба, я хочу, щоб ти перестала робити все за моєю спиною».
— Шокір…
Шсссшшшшшшшшсс… Сссс…
— …а ще в них у кімнаті нові скатертини, які племінник зробив, такі… м-м-м, що?
…сссссссссссссссшшсссссш…
Його очі зустріли її.
Шшшшссссссссссс…
Її блакитні очі, прекрасніші за небо — і Сп’яше знав, що, як би не старався, як би не страждав — він ніколи не зміг би її образити.
…ссссссссссссссс…
Ніколи.
— Я тебе кохаю.
Ссссссс… ссп’яяяшшшшшше.
Вона зітхнула, почервоніла — та посміхнулася тою посмішкою, від якої він завжди відчував себе винуватим.
З заглушливим тріскотом з їхнього дому зірвався дах.
Їх розкидало в різні кути кімнати. Щось забриніло до болю в вухах, і Сп’яше ледь підвівся, щоб підбігти до Шокір, але послизнувся на вогкій деревині та впав прямо на лікоть; біль видрав скрик з рота — і в той же час закричала Шокір, коли —
коли стовбур дерева вирвався з підлоги та простромив її груди,
а потім вітер підняв стіл від землі, і разом із ним їжа та посуд закружляли в смерчі в біле-біле, зовсім не вечірнє небо,
а потім стовбур розквітнув молодими гілками та блакитним листям, почервонілим від її крові,
а потім закричали всі, і Сп’яше чув їх усіх — і селян, і себе, і курок, і телят, і риб, і латаття, і мох, і пил, і воза, і зламану коникову підкову,
а потім кров бризнула йому на лице, і Шокір здригнулася всім тілом — ще жива, ще жива! —
а потім під нею зламалася гілка, і разом із Шокір понеслася у смерч,
тільки що була тут — а тепер її більше немає,
і щось іще відбувалося потім, все відбувалося, все, але Сп’яше не помічав.
Він лежав на підлозі, поки червоний попіл засипав кімнату, і дивився на місце, де мить тому ще була Шокір. Її посмішка. Вираз її очей, коли Сп’яше сказав, що кохав її.
Сп’яшшшшшше.
Дошки підлоги покрилися морозцем лишень по граням — так дивно.
Ссссп’яшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшше.
Тіні танцювали. Чи то світло? Чому світло таке важке?
Ч-ч-чууууєєєшшшшшшшшшшш.
Це кров? Його? Її? Чому вона така холодна?
Ч-ч-чууууєєшшшш, Сп’яшшшшш… Всссссставвай. Вссставай. Магія прийшшшла у ссссвіт.
Магія прийшла у світ.
Я навччшшууу.
Скільки часу пройшло? Хвилина? Година? День? Це світло над головою — це світанок?
Навчшшу тебе магії, Ссп’яшше.
Тиша. Сп’яше обережно провів долонею по боку — лишень подряпина, хоча крові так багато… То мала бути її кров.
Навчшиисссссь… ззсмінюй ссвіт на своє баччшення. Слухай.
Сп’яше підвівся з підлоги та, похитуючись, переліз через вибите вікно. Шокір не могло далеко віднести — він ще міг її знайти. Десь на півночі? Ще був час.
СЛУХАЙ.
Хоча б тіло. Він мав знайти хоча б тіло. Хоча би побачити її один останній раз.
Але Сп’яше її так і не знайшов.
Поселення перетворилося на руїни. Латаття виросло з заводі на десятки метрів угору, переплелося саме з собою, і тепер нависало над вулицями зеленою напіваркою. Крізь покриття доріг за лічені хвилини пробилися дерева з сірою корою та блакитним листям, продерлися в домівки, ламаючи стіни та паркани. Західну частину поселення підтопило солоною водою, що завжди лишалася трохи теплою та пахла, немов блискавка. В одному з дворів у кобили виросли липкі скривавлені крила, і та піднялася в повітря до самого даху, поки не звалилася на землю мертва.
Але за ту першу ніч катаклізм стих, і, хоча дива — магія, як казав голос — коїлися й далі, можна було хоча б розпочати відновлювати те, що залишилось від їхніх життів.
Сп’яше робив усе, що від нього залежало: розбирав завали, переносив тіла на кладовище, допомагав лікувати поранених, спилювати дерева, відбирати останні крихти їжі, що не зіпсувалася, коли річка вийшла з берегів, — і не думав про Шокір. В поселенні не вистачало нічого: ні води, бо річка зацвіла та на дотик була дивною; ні скотини, бо та або розбіглася по лісах, або захворіла; ні землі, щоб ростити нові посіви; ні вогню, бо все навколо було вогким і не запалювалося, як ти не старайся. Сп’яше дивився, як валяться з ніг люди, сильніші за нього, як виносять із тимчасового шпиталю ковальку та її сім’ю — і думав, що колись і він захворіє, замерзне та помре у своїй кімнатці, якимось дивом не зруйнованій смерчем.
В той день він промерз до кісток і, коли не міг більше зрушити навіть мішок із картоплею, прийшов додому та звалився біля забитого вогкими темними полінами каміну. Він мав хоча б спробувати його підпалити. Замість цього Сп’яше лежав на боці та дивився в темряву.
— Що ти можеш мені дати, Потойбічний?
Присутність у його голові наче розпливлася в задоволеній посмішці.
Візьми щось у руки, Сп’яше.
Він майже облишив боротьбу в ту саму мить. Все, що завгодно, аби не рухатись, хай би вже й померти…
Але Сп’яше змусив себе простягнути руку та схопити одне з полін.
— Підійде?
Стукни його чотири рази.
Сп’яше стукнув.
— Що далі?
Чекай.
…
…
— Скільки?
ЧЕКАЙ.
— …Добре.
З неба впали перші краплі дощу. Сп’яше чув, як вони бились об латаття, що нависало над будинком. Очі стулилися самі собою, і навіть холоду було мало, щоб відвадити сон.
Скажи mfaar.
Напівсплячий, Сп’яше сказав.
І вогонь затанцював його пальцями, ніби зграя бурливих світляків.
За пів року камінна полиця заповнилася дерев’яними фігурками. Ластівка з розправленими крилами викликала легкий дощ. Пузата жабка вмовляла латаття розступитися на кілька годин, щоб сонце попало на вогку землю. Якщо дмухнути в очі півметровому пугачу, той приманював зайців, оленів та кабанів із лісу до поселення, де їх ловили та забивали до вечері. Обвита корінням миска з землею виявляла сховані кущі стиглої лохини та чорниці. Рудий лис запалював вогонь з сирих полін, а його родич — бурий — перетворював речі на попіл.
Лишень завдяки фігуркам Сп’яше поселення пережило зиму. До нього приходили, коли хворіла худоба, і коли холод пробивався крізь дошки, і коли врожай не хотів сходити на промерзлій землі, і коли щось невидиме бриніло магією, заважало думати та перетворювало воду у відрах на кришталі солі. Було стільки роботи, що в перші місяці Сп’яше валився з ніг, і все, на що був здатний — це короткі перемовини з Потойбічним перед тим, як звалитися в глибокий сон. Уві сні Потойбічний розповідав про магію, про нові ритуали та чари, та найбільше — про небезпеки.
Магія, що тіло змінює — зло, бо з тілом змінює душу, а душа в змінах гниє, немов відкрита рана.
Той, хто магію відчуває, хто магії торкатися вміє — хотітиме все більше та більше, поки не збожеволіє, бо не створена магія для людей, лише для богів.
Нічого не роби без знання, бо магія невігласів спотворить сама себе, і разом із собою — світ.
Сп’яше наполегливо вчився. Інакше поселення вимерло б, а тепер у них була їжа, тепло, дах над головою і, головне, — безпека. Коли мірошників пес відростив ще дві голови, Сп’яше знав, що його треба втопити в парному молоці, доки людей їсти не почав. Коли закружляли в небі ластівки, що бурі викликали, Сп’яше знав, як збити їх із неба. Коли у вівчарового сина загострились вуха, Сп’яше знав, що того треба гнати в ліс і не згадувати — і ніхто, навіть вівчар, йому не перечив.
Чого це йому ніхто не перечив? А. Це тому що Сп’яше був незамінним. Тому що без нього вони всі давно були б мертві. Тому що Сп’яше був єдиний, хто знав магію.
Тому що він їм наказував.
Теля судомилося в муках весь вечір, і жодні чари, які знав Сп’яше, не допомагали. Нова ковалева сім’я юрбою стояла в кутку, з нервовістю слідкуючи за всіма його діями; він би погнав їх геть, але це було б слабкістю. Сп’яше знав, що не вилікує теля. За пів року Потойбічний так і не зміг навчити його зціленню — це складні чари, вони потребують років тренувань, і Сп’яше обов’язково їх вивчить, лише не сьогодні.
Але теля треба було врятувати зараз. І Сп’яше — не міг.
Врешті решт він обережно провів долонею по спітнілому боку та змусив себе вимовити так гідно, як тільки міг:
— Я нічого не можу для нього зробити.
Хлопчик, що сидів у ковальки на колінах, схлипнув та сховав обличчя в долонях.
— Я віддам його лісові, — сказав Сп’яше й обережно підняв теля на руки. Ніхто так і не відповів, коли він покинув дім.
Колись у таку пору в лісі було би темно. Зараз з-під кори подекуди сяяло зеленувате світло, а в повітрі проміж листя вирували світляки, і від їхніх хованок тіні кружляли по землі. Теля тихенько мекало, але не виривалося — не було сил. Ніж, яким Сп’яше переріже йому горлянку, боляче впивався в стегно.
Щось хруснуло зліва. Сп’яше підстрибнув, ледве не випустивши теля з рук; фігурка бурого лиса задриґотіла в кишені, готова захистити від небезпеки.
ВБИЙ ЦЕ.
Щось ховалося в тінях, закрите дубовим корінням. Щось схудле, сухе, з важким диханням та довгими пасмами; Сп’яше відчував на собі його погляд.
ВБИЙ ЦЕ!
Щось у брудній сукні, обірваній, вицвілій.
ВБИЙ!
Щось із очима блакитними, немов небо було колись.
— …Шокір?
— Сп’яше, — хрипко видихнула вона, ніби останнім повітрям. Жива. Як вона була жива? Де вона була? Що…
ВБИЙ ЦЕ ПРЯМО ЗАРАЗ, ЗАРАЗ!
Сп’яше не встиг навіть слова сказати, як Шокір стиснула його в обіймах — вже не таких сильних, як пів року тому — і сухими сльозами заридала в плече, зариваючись пальцями в його волосся. Жива. Тепла. Як вона була жива?
— Як ти…
— Пусти його, пусти, дай я тебе обійму нормально, дай…
— Воно хворіє, я…
Шокір цикнула та торкнулася теляти долонею. Сп’яше не знав, що йому робити — теля не втече, але не кидати ж його, але Шокір, треба Шокір обійняти, як вона була?..
Щось трапилось. Теля здригнулося всім тілом, вислизнуло з його рук — Сп’яше лише пискнув з несподіванки — та стрімко побігло назад у село, наче ніколи й не хворіло.
У ту ж мить колючий біль пронизав його потилицю.
ВБИЙ, ІНАКШЕ Я ЗАБЕРУ В ТЕБЕ ВСЕ.
Руки Шокір гуляли по його плечах, шиї, попереку, і вона лобом торкалася його лоба, і цілувала його у щоки, у носа, у брови, і казала крізь сльози якісь нісенітниці — як вона вижила? Це вона теля…
— Це ти… Ти його вилікувала? — нащо він питав про теля? Але ж воно помирало лише хвилину тому…
— Так, так, я, все добре, любий, все добре…
— Як це ти?..
— Сп’яше! Просто обійми мене, будь ласка, прошу тебе, обійми, все буде добре, все, все…
Сп’яше схлипнув, і нарешті обійняв її у відповідь.
Вони стояли так до глибокої ночі, зі сльозами, і з посмішками, і дурницями на вустах — і весь цей час Потойбічний кричав від гніву в його голові.
Вони лежали в ліжку та дивилися в стелю, торкаючись одне одного долонями. Пройшло всього кілька годин, а Шокір наче наново ожила: шкіра посвітліла, пальці потемнішали, сила повернулася в голос — ніби нічого не змінилося за пів року. З тієї миті, коли гілка пронизала їй груди та смерч зніс її геть.
— А я й не знаю, розумієш? — казала вона. — Я помирала, у мене дірка в грудях була. От-от помру — весь час думала — а все ніяк не помирала. А потім рана затягнулася — наче нема її, уявляєш? І всі подряпини, всі синці також. Одного разу перечепилась через корінь та — Сп’яше, я шию зламала! І ходила так, зі зламаною шиєю, — хтозна, годину? Дві? Дихати неможливо, в голові наче крові не вистачало, і біль такий, що не поворухнутись. І тоді я просто — р-раз! — і повернула її назад. Руками! І шия зажила! Мені здається, я просто не можу померти тепер, уявляєш?
— Ні.
Магія, що тіло змінює — зло.
— І я теж. Це наче десь всередині є ще одна я, зроблена з вогню, з грози і-і з повені, і що не роби з моїм тілом, — та, інша я, вона заповнить його собою та поверне, як було. І варто тій мені лишень пальцем зрушити — і прийде дощ. Я одного разу дощ зупинила, уявляєш? А ще змусила ялину нахилитись, щоб перелізти яр. А ще колись…
Вона розповідала ще, і торкалася його, і пестила, і Сп’яше думав про її очі, про її голос, про її руки,
про її кров на підлозі пів року тому,
про вилікуване теля,
про тих, хто магію відчуває,
хто магії торкатися вміє,
хто хотітиме більше та більше, поки не збожеволіє.
Він прокинувся значно пізніше, ніж зазвичай. Коли вийшов із кімнати в майстерню, в каміні вже потріскував вогонь, і світло пробивалося крізь вікна на чисті дошки підлоги. Шокір сиділа за столом та полірувала ніжку для стільця, з любов’ю поводила пальцями по дерев’яній поверхні.
— Ти мене не розбудила, — сказав він.
Звісно, ні. Хоче бути перед тобою.
— Звісно, ні, — посміхнулася Шокір. — Ти так добре спав! І тобі треба відпочинок, а мені зараз чудово, то дай, думаю, хоч стілець за тебе дороблю.
— Звісно.
Вона кивнула на камінну полицю:
— Тут стільки фігурок, і всі такі славні! Чому ти раніше не казав, що так гарно стругаєш?
Хоче зайняти твоє місце.
— О! А ще до нас мірошник приходив, просив очистити воду від бруду — в річці тепер чого тільки не водиться! Хотів тебе покликати, але я й сама впоралася — це нескладно.
— Ага.
Хоче, щоб ти був її тінню.
— Ти поснідай поки, а я закінчу тут і віднесу до поселення; ти вчора казав, що багато хворих, то я, може, їх вилікую…
Хоче, щоб ти був ніким.
— Як хочеш.
Пройшов день. Пройшло два. Пройшов тиждень. У Сп’яше не вистачало повітря, і трусилися руки, і плуталися думки — чи то не його думки? Чи то Потойбічний говорив? Він тепер постійно говорив, так багато, що боліла голова, — чому так важко розрізнити, де його голос, а де — Сп’яше? Чому всі посміхаються його дружині, говорять із нею, навіть не дивляться на Сп’яше — він же врятував їх! Він врятував їх усіх, чому вони на нього не дивляться?!
Чому йому потрібна дерев’яна ластівка, щоб викликати дощ, а Шокір робить це просто тому, що хоче?
Чому йому потрібне мініатюрне деревце та десять слів невідомою мовою, щоб виростити яблуко, а Шокір робить це просто тому, що день гарний та хочеться чогось солодкого?
Чому йому потрібен свищик та мелодія, яку вчив місяць, щоби приманити світляків, а Шокір робить це просто тому, що дорога темна, і не завадило б трохи світла?
Чому він так і не навчився лікувати, а Шокір робить це просто тому, що навколо неї ніщо не має страждати?
Чому він взагалі дозволяє їй бути тут — цьому чудовиську, цій потворі магії, цьому…
Ні. Це Шокір. Це всього лише Шокір. Сп’яше завжди був її тінню.
Вперше за довгий час йому хотілося втекти до лісу. Не сидіти на подвір’ї та прати білизну, поки Шокір розводить хмари під сонцем, а знайти свого дуба, свого моховитого каменя, і дихати, робити вигляд — хоч на годину, хоч ненадовго, — що крім нього ніщо не існує. Не слухати ні себе, ні Шокір, ні Потойбічного — нічого, окрім коріння та листя.
Він усе робив добре. Усе робив правильно. Він був корисним. Його любили, його поважали, в ньому була потреба — то чому все розсипалося пилом, щойно повернулася Шокір?
Нащо вона повернулася? Нащо, нащо, нащо, нащо…
Вбий, вбий, вбий, вбий…
Сп’яше кинув білизну в корито та потрусив геть.
Мох виріс йому по коліна та ворушився трохи сам собою, розквітаючи подекуди невеличкими вогняними квітами. Тріщала кора, шурхотіли гілки, птахи злітали туди-сюди; Сп’яше слухав тріщання, шурхотіння, зліт, тріщання, шурхотіння, зліт, тріщання, тріщання…
Вбий, вбий, вбий, вбий!..
Занурив руки прямо в мох, і вогка земля поглинула їх, і запах сирості та грибів ударив у ніс.
Вбий, вбий, вбий!..
Вбий.
Вбий.
Шокір торкнулася його плеча.
— Що ти тут робиш? — спитав він так різко, що вона прибрала руку.
— Що з тобою? Вже сутеніє, і тебе не було, коли я повернулась…
— Що ти тут робиш?
— Сп’яше? Любий, я не…
Він схопив камінь з землі та вдарив її в скроню.
— Нащо ти прийшла?
ВБИЙВБИЙВБИЙВБИЙ
— Чудовисько, НАЩО ТИ ПРИЙШЛА?! Катувати мене? МУЧИТИ?!
Він заліз на неї та вдарив ще раз. Щось хрустнуло. Хтось скрикнув.
— Я й без тебе все робив! Я й без тебе все можу! Ти лише забирати! — він вдарив ще раз. — Прийшла! — ще раз. — Чудовисько! — ще. — Лише, ЛИШЕ, — ще, ще!.. — КРАСТИ В МЕНЕ!
Вітер збив його на землю, обличчям у мох. Він відкашлявся, лише підвівся, а Шокір уже стояла, руками спираючись на дуба, з кров’ю на губах, з мізками на щоці, з уламками носа у волоссі — і дивилася на нього її клятими очима, блакитними, блакитними, наче це ВІН її зрадив, наче це ЇЙ було боляче.
ЯК ВОНА СМІЄ.
Як він посмів?
Шокір почала говорити, але з рота вирвалася лише кров.
Сп’яше почав говорити, але перестав, бо як би не старався, як би не страждав — в нього ніколи не стало б сил.
І тоді вона розвернулася та побігла геть, а Сп’яше звалився на бік, обхопив коліна руками та заплакав.
Очима сови він вишукував Шокір у пущі. В темряві ночі бачив сліди, зламані гілки, кров; летів поміж гілок, поки не знаходив її, загорнуту в коріння під деревом, або вкриту мохом на дні яру, або сховану в норі. Шокір тремтіла від холоду та болю, обіймала себе, щоб зберегти хоч трохи тепла, ледь-ледь засинала в ті проміжки часу, коли, їй здавалося, було безпечно.
Тоді Сп’яше совою звалювався їй на голову — та клював у щоки, у шию, в очі, в горлянку, поки Шокір з відчайдушним скриком не спалювала його в колючому полум’ї.
Тоді він знаходив нового птаха — і летів за нею, переслідував, вбивав клювок за клювком.
Так проходили його дні. Він мало не забув обличчя селян, а голос Потойбічного злився в настирливий шум, дрібний писк на краю свідомості, якому лиш іноді варто було відповісти «так» або «звісно». Життя перетворилося на нескінченний політ, помахи крил, смак крові та біль від вогню. Шокір шкутильгала через ліс, а згодом через невідомі Сп’яше пагорби, порослі карою травою. Вона худла все більше, повільнішала, гірше й гірше відбивалась від птахів — та все ніяк не вмирала. Вона казала, що не може вмерти, але ж хіба так буває? Всі колись помирають, і Шокір мала. Колись прилетить птах, якого вона не зможе вбити — не матиме сил — і тоді остаточно життя покине її блакитні очі, так і не закриті, що дивилися в небо, ніби шукали там Сп’яше, ніби…
Ні. Вона чудовисько. Вона хотіла забрати в Сп’яше все, що він створив. Вона не заслуговує на його співчуття.
Сп’яше так вирішив — значить, так і було.
Одного дня він прилетів до неї соколом, на скелястий берег, погризений хвилями, і кружляв над її головою, поки Шокір піднімала вітри, і викльовував шматки м’яса з її плечей, поки Шокір не вкрила полум’ям все своє тіло, і дивився їй в очі, поки плавився сокіл, і бачив в її очах лише ненависть, і чув з її вуст лише прокляття — і, помираючи вуглями на камінні, дивився, як вона розвернулася — та попрямувала назад.
Хай приходить. Сп’яше її чекатиме.
За рік вони приборкали латаття, так, що воно більше не накривало поселення тінню, і відбудували старі домівки, що їх зруйнували дерева, і навіть трохи підсушили землю, щоб можна було вирощувати пшеницю. Перший врожай був не дуже плідним, але його вистачило на зиму. Другого було стільки, що вони повезли його до сусідніх поселень, а на виручені гроші відсвяткували — з танцями та співом, багаттями, урочистими промовами та купанням в очищеній від цвітіння та бруду річці. Сп’яше сидів по праву руку від голови поселення, хоча насправді всі знали, що це він був незамінним, а не той старець, що ледве зиму пережив. Йому вклонялися, підносили дарунки, і Сп’яше милостиво їх приймав, складав у своєму новому будинку в центрі поселення, біля каміну, чия полиця була заповнена фігурками від краю до краю.
Він стільки всього знав тепер. Знав, як забиратися в розум інших та говорити їм, що думати. Знав, як давати їм силу, щоб убивати велику здобич — або одне одного. Знав, як цілі поля спалювати вогнем, щоб сусідні поселення голодували та купляли пшеницю в них.
Знав — та інших вчив. Про магію, про ритуали та чари, та найбільше за все — про небезпеки.
Чудовисько прибуло до поселення на світанку. Воно човгало по змерзлій землі на тонких палицях-ногах та ледве чутно хрипіло, ніби повітря щіткою скребло його горлянку. Рідкі пасми, ще не видерті птахами, закривали поцятковане порізами обличчя; на плечах, руках та спині шматками бракувало м’яса. Ледве помітно трусилися пальці, що стискали в долоні іржавий ніж.
Від нього сахалися та ховалися по домівках. Птахи — всі, окрім Сп’яше — злітали з дахів та мчалися геть, до лісу. Хтось стукав у двері. Хтось його кликав.
Сп’яше виринув із сича — та пішов назустріч дружині.
Коли вона стала навпроти нього, все поселення із затамованим подихом згуртувалося по краях площі. Всі її бачили. Добре.
— Що ти хочеш? — холодно запитав Сп’яше.
Шокір підняла голову. В тиші її хрипіння було наче грім:
— Н… н-не… на… н…
— Що. Ти. Хочеш?
Вона лише хитнулася — та так і стояла, дивилась на нього широкими очима, наче лише ними хотіла вбити.
Сп’яше повернувся до селян.
— Ось воно. Чудовисько. Потвора магії, про яку нас попереджав Потойбічний. Ось воно!
— Нннннн!..
— Магія, що тіло змінює — зло! Бо з тілом змінює душу, а душа в змінах гниє, немов відкрита рана! Подивіться на нього! Воно аж сочиться ненавистю! Воно всіх нас знищить, якщо ми не діятимемо першими!
Шокір зірвалася з місця так швидко, що Сп’яше не встиг навіть скрикнути. Мить — і вона перед ним, і хтось кричав, і жар від синього полум’я на її ножі обпік шию, і вона гарчала, і вив у голові Потойбічний.
Лезо торкнулося горлянки, і був біль, і була кров —
але ніж перетворився на попіл разом з фігуркою бурого лиса, що згнила та розкололася навпіл у кишені, і крові, врешті решт, було недостатньо.
Сп’яше вдарив Шокір по нозі, і вона підкосилася та впала на землю з глухим зойком. Вона сіпалася, ворочалася, мекала, немов якась риба на березі річки в пошуках повітря. Рука шкреблася по землі.
— Той, хто магію відчуває, — казав Сп’яше, коли діставав свій ніж, коли хапав її за плече та перегортав на спину, — хто магії торкатися вміє, — так, щоби всі бачили, щоб ніхто ніколи не забув, — хотітиме все більше та більше! Поки не збожеволіє! Подивіться на це чудовисько! Подивіться, як спотворила магія його тіло, як спотворила магія його душу, як збожеволіло воно від жадібності! Все, як попереджав Потойбічний!
Вона намагалася. Він бачив в її очах — вона намагалася знайти в собі хоч краплю магії, хоч щось, щоби вбити Сп’яше, щоб зрізати тріумф із його обличчя.
Але ж то він давав їй магію. Без нього Шокір ніщо.
А він без неї — все.
— Дивіться ж! Ось що ми робимо з тими, хто хоче зла! В кого в серці живе лише ненависть! Дивіться — та пам’ятайте!
Сп’яше посміхнувся, нарешті щасливий — та вирізав її серце.
Чудовисько викинули в ліс, далеко за межі поселення. Воно блукало без тями, без думок, кілька тижнів, поки одного дня не зникло. В сусідніх поселеннях казали про якогось привида, що плутався полями та не відзивався на жодне ім’я.
В поселення воно більше не поверталось.
Сп’яше прожив там усе життя. Один у великому домі, оточений неживими дерев’яними тваринами, з голосом у голові, що ніколи, ніколи не зникав.
Але йому вклонялися — і цього було достатньо.
Ночами, коли важко було заснути, Сп’яше спускався скрипучими сходинами до підвалу, де обережно відкривав скриньку з кованим замком, відгортав бархатну тканину — і дивився, як билося м’яке рожеве серце.
Він згадував блакитні очі — і пестив його всю ніч.
