“Хроніка заводного птаха” і книги, що вчать нас читати

Колись давно, ще в школі, я читала “Пінбол, 1973” Харукі Муракамі. Від цієї книги в моїй голові залишилася лише одна конкретна деталь: головний герой був перекладачем, і в якийсь момент завершив “підрядковий переклад” тексту. Я згадую це щоразу, як сам сідаю за переклад. Це щось на кшталт мого маленького жарту — гей, я роблю підрядковий переклад, ну точно як у Муракамі! 

Але окрім цього? Нічого. Білий лист. І тільки відчуття — тихого-тихого літа, застиглого в часі.

Відтоді я періодично зустрічав згадки Муракамі навколо: хтось казав про його книги як незрозумілу муть, хтось славив його як одного з найвидатніших авторів сучасності, хтось чув перших двох і вирішував, що ці експерименти не для нього. Я самі про “Пінбол, 1973” казали: “Нічого не зрозуміло, нічого не відбувається. Але дуже цікаво”. Я відкладав читання інших книг Муракамі — думав, що зараз вони й для мене будуть занадто своєрідними, що одного разу мені вистачило, щоби знати, що це за автор, що за стиль.

Досі не знаю точно, що ж спонукало мене прочитати ще одну книгу Муракамі, цього разу — “Хроніку заводного птаха”. Я оберу цю причину: я хотів відтворити те почуття застиглого в часі літа. Може не саме його, але чогось дотичного, що б так само глибоко прослизнуло всередину мене і не відпускало роки потому.

І, відтворивши це почуття, я хотів зрозуміти, чому саме воно виникає від книги, в якій нічого не відбувається і нічого не зрозуміло.

Я думаю, що тепер я знаю. Такі книги незрозумілі спеціально. В них нічого не відбувається, бо так треба. Вони вибивають землю в нас із-під ніг і топлять нас у збентеженні і відкидають наші очікування і кидають виклик нашій увазі, нашому терпінню, нашій відкритості — і, сторінка за сторінкою, вони вчать нас читати.

Вони єдине, що може навчити нас читати.

Перша сцена “Хроніки…” задає тон усій книзі. Тору, головний герой, займається нудними домашніми справами, коли йому дзвонить невідома жінка. Вона пропонує “пізнати одне одного за десять хвилин”, ухиляється від усіх цілком логічних питань на кшталт “Хто ви?”, “Нащо ви сюди дзвоните?”, “Це якийсь жарт?”, ініціює секс через телефон… Тору кладе трубку, і продовжує займатися нудними домашніми справами.

Це цілком буденна ситуація: всі ми отримували дзвінки з невідомих номерів. Єдина різниця, звісно — що люди на тій стороні хотіли нам щось продати чи пограбувати нас. Дивні промови про пізнання і секс навряд були в нашому досвіді, але в реальності Тору дзвінок від невідомої жінки є лише маленьким моментом, який можна легко відкинути й піти зливати макарони з каструлі.

Але для мене він був важливішим, ніж для Тору. Мій просотаний сюжетами й тропами розум одразу зачепився за цей дзвінок: сталося щось дивне, можливо, навіть зловісне, а Тору стоїть і прасує сорочки. Щось не так, правда ж? Щось погане станеться — правда ж?

Це почуття повзе за мною усю главу, і главу за нею, і главу за нею. Нічого серйозного не відбувається: Тору зустрічає різних персонажів, ніяк, на перший погляд, не пов’язаних із жінкою в телефоні. Здебільшого вони лише кажуть химерні речі й розповідають химерні, подекуди навіть жахливі, історії. Але почуття — залишається. Що далі я занурююся в роман, то воно сильніше: ніби я зав’язла в часі, посеред пустої алеї між задніми дворами домів, от-от готова злетіти, але ніяк не злечу. І я не можу відірватися. Нічого не відбувається, нічого не зрозуміло. Але дуже цікаво.

На цьому етапі моєї подорожі “Хронікою…” я змушена визнати — я в захваті. Я в захваті як читач і як письменник: за одну коротку главу я відчули більше емоцій, ніж за весь час, що читали “Дюну”, і я горю, я вмираю — так хочу дізнатися, як Муракамі досяг цього ефекту.

Таке відчуття, ніби він будує історію не на загальновідомих структурах, а на чомусь іншому. У “Хроніці…” можна прослідкувати дуже приблизну зав’язку, розвиток і кульмінацію, але це не так чітка лінія, за якою рухається сюжет, як… лінія, відокремлена від нас розмитим краплями дощу вікном. І ця теорія підтверджується тим, що за словами автора, він не робить план історії перед тим, як писати:

Тоді, якщо Муракамі не будує історію на відомих сюжетних структурах або навіть конфлікті — на чому він її будує? Якщо подумати, то відповідь на це питання знайти не так і складно; я вже промовили її, коли розписували свої перші враження. Що змушувало мене читати “Хроніку…”? Не питання, що їх часто задають читачі, на кшталт “чи вдасться Тору знайти кота?”, “чи знайде Тору роботу?”, “чи побачить Тору птаха, який щоранку заводить пружину їхнього з Куміко життя?”. Ці питання для мене не мають сенсу, тому що немає відчуття, що буття Тору залежить від кота чи роботи чи птаха. Ці події, самі собою, неважливі для сюжету.

Ні, я зачитувалася “Хронікою…” не через бажання дізнатися, що далі. Я читала “Хроніку…” заради “зараз”, заради почуттів, які вона в мене викликає, атмосфери, в яку занурює. Ця атмосфера не поверхнева: це не комфорт літнього котеджу чи нуар дощових вулиць — щось глибше, тонкіше, сповнене нюансів, які поєднують буденність і магію і всі маленькі жахи-розчарування-спокої життя на одній канві.

Вайб.

Як узагалі працює історія, побудована на вайбі (принаймні, так я називатиму їх в цьому есеї), а не сюжеті/конфлікті? Можна подумати, що перехід від одного підходу до іншого потребуватиме фундаментальної зміни розуміння літератури, набуття якоїсь секретної техніки, яку можуть осягнути лише обрані генії. Проте, що насправді роблять для нас сюжет і конфлікт? Вони створюють інтригу. Інтерес. Співчуття, напругу, саспенс. Елементи триактної структури вказують на емоційні зрушення: зав’язка зацікавлює, криза змушує переживати найтемніші моменти разом із персонажами, кульмінація — найвища точка напруги, яка несе за собою катарсис. Все це — емоції. Сюжет — це машина для емоцій, конфлікт — її двигун, і ціль обох — змусити нас почувати.

Історії, побудовані на вайбах, роблять те саме, тільки відкидають сюжет і конфлікт як основний двигун для емоцій. Ці техніки солідні й перевірені часом, але давайте не будемо наївними — вони не месії літератури, не один-єдиний спосіб викликати емоції. Історії існували задовго до винаходу сучасної теорії сторітелінгу, і розвивалися по-різному в різних частинах світу: та ж японська Kishotenketsu (або близькі до неї китайська Qichengzhuanhe і корейська Giseungjeongyeol) не містить у собі конфлікту як такого, і спирається на повороті (Ten, Zhuan, Jeong відповідно), який реконтекстуалізує попередні події.

Ми звикли писати й читати за типовими сюжетними структурами, тому що вони прості й зрозумілі: нащо винаходити велосипед, коли все й так працює? Нащо вчитися складної незрозумілої техніці створення емоцій з нічого, щоби потім тебе прозвали диваком і нішевим експериментатором? Але ми не винаходимо велосипед: так, за сюжетною структурою можна побудувати просту й ефективну історію, але сильний сюжет сам собою не викличе в читачах емоцій, окрім інтриги. Такі емоції, як гнів, сум, радість, тріумф, і тим паче більш нюансні почуття, як “буденне розчарування від порушення обіцянок, які дав собі вчора” чи “полегшення після катастрофи, на яку чекала всі ці роки” — їх не створити однією структурою. За ними треба лізти в текст і будувати слово за словом, один маленький момент за іншим. Сюжет лише каже нам, де їх будувати й куди вести.

В “Хроніці…” саме ці маленькі моменти, саме ці слова сяють як ніде. Попри те, що Муракамі не планує свої історії, він також ретельно їх редагує і переписує:

Муракамі знає, що “мікрорівень” роману — абзаци, речення, навіть окремі слова та як вони стоять поруч одне з одним, — подекуди важливіший за “макрорівень” — сюжет, сцени, арки персонажів. У історіях, побудованих на вайбі — тим паче. “Хроніка…” написана простою, навіть десь банальною мовою: Муракамі однаково сухо і механічно описує процес складання сорочки і зняття шкіри з іще живої людини, розжовує почуття і думки, наче вони пункти у списку. Але щось є в цьому стилі: він “занижує” емоції до рівня буденного, магічне до рівня повсякденного, великі події до рівня маленьких. Об’єднані в одних і тих же сценах, написані однією й тою самою прозою, вони зливаються в єдиний потік, і так лише підсилюють одне одного. Химерне стає буденним, буденне стає химерним, і все ввижається однаково важливим.

Я описую звичайний магічний реалізм, так. Хоча багато творів жанру теж побудовані за типовими західними структурами, від драми чи інших більш приземлених жанрів їх відрізняє спирання на емоційне, сюрреалістичне, церебральне. Магічний реалізм використовує магію, щоби передати складні почуття й стани, які не передати ані простими словами, ані діями, ані зміною кольору скатертин. Його можна десь порівняти з іншомовними словами, які неможливо перекласти, складно навіть пояснити. 物の哀れ (моно-но аваре) можна спробувати розписати двома словами (“причарування речей”), можна реченням (“журба за красою швидкоплинності”), можна абзацами й абзацами — але це поняття, яке, врешті-решт, розуміється серцем, а не головою.

Ми обмежуємо себе, коли обмежуємо свої читацькі вподобання до типових структур. Триактна, п’ятиактна, навіть спрощена зав’язка-розвиток-кульмінація-розв’язка, можуть викликати в читачах глибокі й складні емоції — але викликатимуть вони їх уже передбачуваними методами. Навіть історії, які дивують нас, бо ламають ці структури, успішні, тому що знають наші очікування. Спробувати прочитати щось нове і незвичне, особливо незвичне з цього структурного боку — це як читати іншою мовою. Історія може бути та сама, але різні слова і граматичні конструкції неминуче змінюють її, і тим самим розширюють наше бачення, мислення, саму нашу свідомість. У науковій статті 2002 року розповідається, що тайванські студенти краще розуміли есеї, написані за типовою для них структурою (подібною до Kishotenketsu), ніж за типовою для нас, хоча зміст і аргументи в есеях були однакові. Те саме, тільки навпаки, було правдою для американських студентів.

Чи це не є недоліком? Ті самі думки, ті самі доводи — але сформулюй їх інакше, і ми їх уже не розуміємо. Чи не читатимемо ми краще — не лише такі дивні книжки, як “Хроніка заводного птаха”, а все — якщо розумітимемо ці “інші мови” сторітелінгу? Чи не матимемо ми повніший досвід із будь-якою книжкою, коли матимемо змогу побачити її з нових боків, навіть вдатися в, можливо підсвідомі, способи, якими автор викликає в нас емоції? Я кажу — так.

“Але ох, як же це складно!” хтось скаже. Складно, і часом досадно — читати і не розуміти, особливо коли поруч лежать знайомі книжки, написані знайомими способами, які можна поглинути за вечір і перейти до нового читва. “Поглинути” — тут ключове слово. В англійській мові це слово стало доволі популярним: замість “customer” — “постійний покупець” — все частіше лунає “consumer”, “поглинач”. І цей consumer постійно щось consume, поглинає. В нашому випадку — контент.

Ця заміна понять мені ввижається зовсім не випадковою. Компанії хочуть від нас грошей, а, щоби ми давали їм оті гроші, вони повинні постійно “годувати” нас контентом. І що простіше та швидше робиться цей контент, то більше його поглинають, і то більше компанії отримують грошей. Книжкова індустрія — не виключення: в ній завжди були популярні жанри, які продаються як гарячі пиріжки на вокзалі. Детективи, класичне фентезі 80-хх, романтика — ох, романтика завжди була популярною, ви що! Сьогодні — підліткова література й романтичне фентезі. Вони домінують книжковий простір простою формулою і знайомими тропами, вони комфортні, вони грають на наших бажаннях і фантазіях, вони — чудова втеча від, що вже там, жахливої реальності. Але чи ми читаємо їх, чи поглинаємо? Навіть зміст книжок все більше розписують не як подорож, а як список інгредієнтів: від ворогів до коханців, герой-мільйонер, друзі дитинства — склади свою ідеальну страву й купуй саме те, що потрібно!

Немає нічого поганого ані в підлітковій літературі, ані в романтичному фентезі з перчинкою — їх весело читати, вони шкрябають навіть мою потребу в романтиці чи пригодах, персонажі в них часто яскраві, живі особистості. Вони популярні, тому що вони працюють. Але читання, для мене — це все ж щось більше, ніж книги для комфорту і втечі. 

Так, незрозумілі нам книжки треба вчитися читати й аналізувати. Можливо, навіть цікавитися їхніми культурними й історичними особливостями. Це складно. Це займає більше часу й ресурсу, і часом ми питаємо себе, чи варті взагалі того книжки, настільки нам чужі, що навіть не намагаються самих себе пояснити? Проте, давайте не забуватимемо, чому ми “вміємо” читати й розуміти комфортні нам книжки. Тому що ми навчилися, правда ж? Ми навчилися читати нашою мовою, і разом із тим ми виросли в унікальному культурному просторі. Цей простір відобразився в нашому розумінні літератури: в школі ми дізналися про типову сюжетну структуру, і вбачаємо її в кожній прочитаній книзі. І завдяки цьому ми відкрили для себе, як би банально це не звучало, — цілий світ.

Але з часом цей світ, відкритий нами, стає звичним — настільки знайомим, що ми все менше й менше знаходимо нового. І повільно, непомітно для самих себе, ми переходимо від читання до поглинання.

Щоб уникнути цього, давайте не зупинятися на досягнутому. Відкрийте незвичну книгу; можете навіть почати з “Хроніки заводного птаха”, вона не те, щоби дикий артхаус, якщо врахувати її світову популярність. Вона просто читається і не ускладнює мову — навпаки, спрощує настільки, наскільки це можливо. Навіть із цим, вона швидше за все ввижатиметься вам химерною. Навіть із цим, ви навряд зрозумієте все, що відбувається — я точно не розумію — і це цілком нормально.

Не лише нормально — так і треба.

Я вже писав про це в “Сюжет Dark Souls: сила інтерпретації”: те, що книга від нас ховає і те, чого книга нам ніколи не скаже — так само важливі, як і, власне, її текст. “Хроніка…” — дивна книга. В ній персонажі з’являються, розповідають часом жахливі історії, і зникають. В ній символи змінюють символи, але ніхто не знає, що саме вони представляють. Нескладно повірити, що Муракамі писав без плану, бо ця робота бачиться як щось глибоко церебральне — щось, що сплило на поверхню з колодязя його розуму, і що неможливо осягнути, не бувши самим Муракамі.

Та нам і не треба розуміти його хід думок: розмитість наративу дозволяє накласти на події свої думки, почуття, світогляд. Книга деформується в наших руках і перетворюється на щось особисте: так, закрита алея між рядами будинків це коридор між свідомим і підсвідомим. Я не знаю, правда це чи ні — головне те, що я її так відчуваю, що так вона набуває для мене сенс. І кожен інший читач розкриває історію з нових боків. Ми заповнюємо пробіли своєю інтерпретацією, а те, що ми не змогли заповнити, нам допомагають своїми інтерпретаціями заповнити інші. Всі разом ми створюємо мозаїку з домислів, розставляємо по місцях символи, ідеї, послання. Ми сперечаємося й дивимося на докази в тексті, заглиблюємося в несказане і несказанне, і врешті-решт доходимо до висновку: історія Тору і його зниклого кота настільки ж наша, наскільки вона Харукі Муракамі.

Інтерпретація працює не лише на доповнення текстів власним баченням, а й на унікальну можливість побачити її в перспективі інших. У кожного свій погляд на “Хроніку заводного птаха”, і погляд кожного продиктований їхнім пережитим і їхнім світоглядом. Різні культури й народи мають різні цінності, традиції та символи — для них певні історії гратимуть новими кольорами, набуватимуть нових змістів або позбавляться будь-якого сенсу. Американська антропологиня Лора Боганан вірила, що люди всюди однакові, а значить будь-яка історія, той же “Гамлет”, матиме одну й ту саму інтерпретацію. У спробі довести це другові вона переповіла п’єсу західноафриканському племені Тів. І провалилася з тріском: старійшини під кінець розповідали вже їй, як і чому завершується п’єса. Гамлет, за їхніми словами, звісно, мав бути зачарований відьомською магією, бо жоден молодший не піде з мечем на старшого, хіба якщо буде божевільним — а божевільним, як відомо, тільки від магії і можна стати. “Ми віримо, що у вас різні весільні традиції, чи зброя, чи одяг. Але люди всюди однакові, і значить, завжди є відьми, і саме ми, старійшини, знаємо, як працюють відьми”.

Я впевнена, що японці розуміють певні аспекти “Хроніки…” так, як ми не зможемо. Так само як християнин побачить релігійну символіку там, де її не побачить атеїст, і де жертва знущань побачить зовсім інше. Ми можемо не погоджуватися з їхніми інтерпретаціями, але ці інтерпретації все одно розкривають нам оригінальний текст під новим кутом — і так само розкривають тих, хто інтерпретує. Це можливість зрозуміти їх, і для мене вона фундаментально важлива.

Це вміння — зазирнути під текст книги й віднайти там додаткові сенси, нюанси, шари — важко переоцінити. Окрім усього вищезазначеного, воно ще й учить нас не сприймати речі як вони написані і якими хочуть здаватися нам. Воно вчить нас дивитися на сказане і питатися — а що не сказано? Так, вміння інтерпретувати розвиває медійну грамотність — навичку, якої боїться будь-який пропагандист чи диктатор (ви ж не думали, що я омину політику в цьому есеї?). Пропагандист хоче, щоби ви поглинали, а не читали. Пропагандист хоче, щоби ви сприймали лише те, що на поверхні. Пропагандист не хоче питань і розкриття справжніх сенсів того, що він до нас доносить. Пропагандист напише: “В атаці було вбито троє людей” — він не хоче, щоби ви питали “ким убито? чому?”. Пропагандист напише: “Збройний конфлікт”, “воєнна операція”, “хлопок”. Але ми можемо читати між рядків. Інтерпретувати, засновуючись на доказах у тексті й навколо нього. Все, що треба — навчитися; все, що треба — читати.

“Хроніка заводного птаха” багато в чому нагадує мені “Сто років самотності” Маркеса. У “Ста роках…” я так само рухалася сторінками без жодного уявлення про те, куди ж саме веде шлях. Знайомі мені тропи та структури ніяк не допомагали. Події відбувалися, змінювалися покоління, змішувалися імена: Хосе, Ауреліано, Хосе Ауреліано та Ауреліано Хосе. І так допоки наче не зупинився сам час, і книга не полишила мене на останній сторінці з таким почуттям, ніби я заплутався у липкій смолистій павутині. Навіки в пастці.

“Хроніка…” полишила мене з протилежним почуттям — першого подиху свіжого повітря після довгих днів на дні сухого затхлого колодязя. Я ніколи не зможу відтворити ті почуття. Ніякий переказ чи скорочення не допоможуть — лише сісти й прочитати від першого слова і до останнього. Не поглинути — саме прочитати. Прочитати — значить дозволити занурити у свій вайб, цю тонку сітку з почуттів, що складають одне ціле. Прочитати — значить не поспішати, наче ми кудись не встигаємо, наче щось утрачаємо, якщо не ковтатимемо книжку за книжкою. Прочитати — значить вихоплювати з тексту деталі, пов’язувати їх між собою, і шукати приховане, несказане і несказанне.

Це — єдиний спосіб зробити кожну прочитану книжку своєю. Тільки так у вас буде що сказати, окрім “добре” або “не сподобалося”. Тільки так можна винести щось із прочитаного; не лише цих книг — дивних книг, заплутаних книг, незрозумілих книг — а й усіх, від детективів до романтичного фентезі до нон-фікшну про садівництво. 

Отже — читайте. Вчіться читати. Це та ще подорож — і вона варта кожної миті.

Гей, привіт! Якщо ви тут, то є шанс, що ви дочитали цей есей до кінця, а значить є шанс, що вам сподобалося! Якщо це так — не забувайте ставити оплески, діліться враженнями в коментарях. Якщо хочете бачити більше подібного контенту — донатьте мені на банку, буду дуже вдячна!