Час доповнити Борхеса| Полювання на Звіра як пятий архитипічний сюжет
Огляд мотиву "полювання на Звіра" як п'ятого архитипічного сюжету на додаток до чотирьох, зназначених Борхесом.
Огляд мотиву "полювання на Звіра" як п'ятого архитипічного сюжету на додаток до чотирьох, зназначених Борхесом.
Василь так і не знає скільки часу був зниклим безвісти – календарям, так само і годинникам, він більше не вірить...
– Гадаєш дід правду розповів? Про безодню. Куций знизав плечима. – Навіщо йому брехати? – Я маю на увазі – можливо він божевільний? – Не думаю. Тобто трішки божевільний, звісно. Як і ми з тобою, – Борідка подивився на Василя, – особливо ти...
Невдовзі вони стояли поруч з панельною дво-з-половиною-поверхівкою. Нераціональною виглядала не тільки кількість поверхів, але й той факт, що половинним був найнижчий з них. Подібний зразок зодчества де-інде викликав би подив, але посеред безмежного штучного...
Один з гострозубих порадив хлопцю чекати у машині, нікуди не відходити – і це наштовхнуло на думку, що слід тікати, але він не довіряв своїм ногам. Мандрівник уявляв, як виходить з машини, робить декілька кроків, зупиняється, розвертається і щодуху мчить назад до безодні...
Вперше за весь час перебування на дні протокар'єру, Василь прокинувся не від Голосу. Прислуховуючись до Сусідового кашлю неподалік, хлопець раптово згадав. Він боязко повернувся в бік Войцеха і від несподіванки навіть не помітив як опинився на ногах...
Чобіт і далі сповнювався чужої, недоброї волі, і Василь, хоча і стежив за ним одним оком, дотримувався все більшої і більшої відстані. Ленон залишався собою – за виключенням того, що помітно схуднув та втратив свою одвічну посмішку...
Ленона та Войцеха питати марно. Для першого час навряд чи колись існував, другий вперто продовжує ховатися за мовним бар'єром. Василь намагався навчити балканця кільком словам, але той лише відвертався та трусив головою, наче боявся встановлювати зв'язки з громадськістю...
Центр міста виглядав так, наче тут тривалий час точилися бої – залишки барикад, зруйновані стіни будинків і, придивившись, в очах перехожих можна було знайти залишки переляку. Не те що б місцеві конфлікти їх якимось чином обходили, але Василь вирішив, що краще буде поквапитись...
Останні два дні вони харчувалися виключно булкою з майонезом, і настрій у всіх був відповідний. Перш ніж заправляти вантажівку, Петро скликав рештки загону і недовго, але дуже заплутано пояснював, що оскільки вони не працюють, то мають платити за пальне всі разом.
Краї, якими вони тепер кочували, ставали все більш спустошені. Химерне плоскогір'я, що вже тривалий час спостерігалося ліворуч дороги, наблизилось, і виявилось, що це один нескінченний терикон...
Якщо історії решти Петрових наймитів схожі на Чоботову, то не дивно, що вони відмовчуються. А ще й випадок з тим повішеним, який – як би не опирався здоровий глузд! – повернувся до життя. І якщо скласти все до купи, то виходило...
Робота була важка, іноді аж надто важка, але Василю подобалося. Завдяки тому, що ніде не затримувались довше тижня, життя набуло особливого циганського шарму. Лише інколи, по ночах, коли не вдавалося швидко заснути, хлопець неабияк сумував.
Десь неподалік лунали голоси, які не давали спокійно спати. Василь перегорнувся на інший бік і хотів вкритися ковдрою з головою, але ніякої ковдри не було. Голоси, певно, вирішили цим скористатись і замість того, щоб зникнути, стали гучнішими. – ...Та ні, начебто живий.
Обидва боки автошляху густо заросли чагарником та сухотними деревцями, один погляд на які позбавляв сил і викликав бажання лягти та померти. Поруч з перехрестям де автобус полишив трасу і звернув на ґрунтову дорогу знаходилась споруда, що...
...І кров стигла у нього в жилах від усвідомлення того, в якій страшній небезпеці він опинився. Ґрунтова розбита дорога, обабіч якої розташовувалися незвичні, химерні конструкції. Тільки створіння, що не мали нічого спільного з людством...
Василь крокував. Спочатку без мети, йшов тільки заради того, щоб йти, щоб не зупинятися – бо щойно тільки вповільнювався, як наздоганяли думки та почуття, яким він не мав сили протистояти...
Здавалося, вже за хвилину Люда його розбудила. Насправді минуло більше двох годин. Куций пішов до лазнички п'ятнадцять хвилин тому і досі не повернувся. – Угу, я зрозумів, – нічого не розуміючи, сказав Василь і пішов шукати псевдо-професора.
Переживши чергову серію поневірянь у метро та столичними вулицями, геософи знайшли потрібну галерею. Перед входом і секретар, і Василь чомусь засоромились своєї необізнаності у галузі мистецтв, тому до середини, на розвідку, пішла тільки Люда. І напрочуд швидко повернулась...
Зал очікування здавався чистішим і значно краще освітленим порівняно з провінційною автостанцією – можна сказати стерильним, та не як операційна, а радше як морг, з солодкуватим смородом, який пробивався звідкись із камер схову...
Писемник