У "Загадці чаклунського імені" герой поринає у світ магії та окультизму, досліджуючи таємниці своєї ідентичності. Під час зустрічі з науковцями-окультистами він стикається з незвичним експериментом, який спонукає його переосмислити власну історію.

Анотація

У "Загадці чаклунського імені" герой поринає у світ магії та окультизму, досліджуючи таємниці своєї ідентичності. Під час зустрічі з науковцями-окультистами він стикається з незвичним експериментом, який спонукає його переосмислити власну історію. Чи може чаклунське ім'я стати ключем до розуміння минулих життів і справжньої суті? Це оповідання – подорож у пошуках істини, де кожен штрих на полотні життя формує нашу сутність.

Подих Дестини

Коли я дуже люблю когось, 

я ніколи нікому не називаю його імені. 

Це все одно, що віддати іншим 

частинку дорогої тобі людини.

Оскар Уайльд

— У нашому племені нема чого робити двом шаманам! — голос мого вчителя, Хавінга, був гучний, наче гірська річка, що несеться вниз по схилу.

— Але він ще малий, йому лише тринадцята весна, — лагідно, майже благально відповіла його дружина, Девота.

— Це не має значення, — відрізав Хавінг. — Я взяв на себе відповідальність, коли мені не було ще й дванадцяти.

— Але тебе батько навчав змалечку... — її голос тремтів, як листя на вітрі.

— Я його теж навчав, — промовив він суворо. — І, мабуть, дуже добре, якщо він вже зараз готовий нести відповідальність.

— Але, любий...

— Досить! Вистачить жалості, він упорається. Я все сказав!

Це була їхня остання суперечка через мене — між моїм вчителем та його дружиною, яка хоч і прийняла мене як свого, але ніколи не дозволяла називати її матір'ю. Ім’я "батько" також не було мені дозволено. Для мене вони завжди залишалися просто Хавінг і Девота. Усе, що було до їхньої появи, стерлося з моєї пам’яті, наче старі знаки на піску. Тепер усе життя втілилось у цей момент прощання. Я відчував, як з кожним ударом серця холоднішає у грудях, а невідомість, що чекала попереду, заповнювала мене непереможним страхом.

Хавінг рішуче підхопив мене під руку і майже заніс до човна, поки я стояв заціпенілий. Девота поклала в шкіряний мішок усе необхідне: трохи їжі, предмети для полювання і моє небагате майно молодого шамана. Перед тим, як відійти, Хавінг схилився до мене і сказав слова, які залишаться зі мною на все життя:

— Твоє знання та мудрість у тому, як цим знанням користуватися, — найбільше майно, яке ти можеш мати. І ніколи його не втратиш, якщо триматимеш у серці.

З цими словами він рішуче відштовхнув човен від берега. Його очі на мить зустрілися з моїми, наче востаннє нагадуючи, що я маю робити далі. Я втупився у весло, бо сльози застилали очі, розмиваючи обриси Девоти та змушуючи обличчя Хавінга розчинитися у тумані над водою.

Течія одразу ж підхопила човен, і мені довелося відвернутися від образи та жалю, що зросли в мені, немов отруйний полин. Мої думки почали крутитися навколо одного: попереду мене чекають круті пороги і шлях, яким я мав пройти сам. Моє життя, виживання та майбутнє — все тепер залежало лише від мене.

Різкий удар по веслу пробігся через мої руки так сильно, що пальці самі розтиснулися — весло зникло у воді, а наступний удар човна об камінь підкинув мене в повітря. У ту мить, коли я опинився над водою, мені здалося, що це кінець. Ось вона, смерть, і я лечу в обійми Дестини, богині долі.

Отямився я на березі, розгублено роздивляючись навколо. "Це, мабуть, і є вхід до Небесного палацу", — подумав я, чекаючи, що ось-ось з’явиться Дестина і забере мене додому. Але раптовий гострий біль у голові безжально повернув мене до реальності. Світ довкола плив і кружляв, та я зібрався з думками й почав обережно перевіряти своє тіло. Так, ноги — обидві на місці, але коліно правої ноги боліло. У ліву ногу ніби закрався холод. Тулуб — печуть ребра, а в руках різкий біль. Я спробував піднятися, та різкий біль у грудях змусила мене впасти. "Ребра зламані" — пронеслося у думках. Коліно також відгукнулося новим болем, коли я зігнув його і в ту ж мить почув хрускіт. Свідомість знову стала вислизати з-під контролю, а навколо ніби простяглися тіні.

Не знаю, скільки часу минуло. Отямився від того, що ноги горіли від холоду — вони були в крижаній воді гірської річки. Було темно, і я вкотре спробував ворухнутися. Коліно трохи відпустило, та ребра все ще нищівно боліли. Подолавши цей біль, я відповз від води і відчув, що сил майже не залишилося, та не встиг я зімкнути очі, як знову провалився в забуття.

Можливо, це тривало цілу вічність. Але одного разу я розплющив очі й побачив перед собою чисте небо. Тепле, безтурботне сонце освіжало моє тіло, і біль трохи вщух. Я спробував сісти — коліно хоч і набрякло, але вже не боліло, а ребра все ж нили. Оглядаючи місце навколо, я поступово почав усвідомлювати, що сталося, і мене накрило. Сльози полилися самі собою, і я гірко, безконтрольно заплакав. Між схлипуваннями зривався крик: “О, Дестино! За що ти мене так караєш?”

Виснажений і зневірений, я відчував єдине бажання — щоб усе це скінчилося. Проте ледь не в ту ж мить помітив човен, що застряг між каменями трохи нижче за течією. У голові майнула думка: "Девота поклала в торбинку запаси, а в шкурах залишились мої інструменти та ніж. Це знак, шанс... це ще не кінець." Раптом у мені прокинулося відчуття подяки. Я промовив: “О, Дестино, дякую тобі!”

Однак тепер треба було знайти спосіб дістатися до човна. Пливти? Небезпечно. Мотузка… але з чого? Я згадав вчення Девоти про плетіння мотузок із кори дерев. Швидко роздивившись навколо, я побачив кілька дерев із корою, яка могла підійти, і гострий плаский камінь. Руки діяли, поки думки мчали вперед — з іншого берега можна перекинути палицю, обв’язану мотузкою. Всі думки летіли вихором, і за мить я вже намагався кидати імпровізовану мотузку через воду. Усе вийшло з першого разу. Я обережно натягнув мотузку, перевірив її міцність і прив’язав до себе страховку, аби не знестися течією. Біль у ребрах ледь не паралізував, але я стискав зуби й рухався вперед, згадуючи слова Хавінга: “Треба не думати про біль.”

Добравшись до човна, я побачив, що він розбитий, але торбинка і шкура з припасами застрягли у воді біля краю. Трохи зусиль — і ось вони вже у моїх руках. Повертаючись назад, я повторював про себе слова Вордена: “Коли поспішаєш, можна втратити успіх.” Зійшовши на берег, я з полегшенням видихнув. І в цей момент побачив, як човен зірвався з каменів і помчав униз до водоспаду. Ще одна мить — і я залишився б ні з чим.

Я глянув на небо й, відчувши невимовну вдячність, тихо промовив: “О, Дестино, велика богине Долі, хвала тобі! Слава моїм вчителям. Хай славиться твоє ім’я, чарівна Дестино!”

Сеанс

— Виходимо з медитації… на раз, два, три! Повільно вдихаємо через рот… і плавно видихаємо через ніс. Ще раз. Раз, два, три. Хто хоче поділитися враженнями, думками, образами?

Слова Іларі Івені повернули мене в реальність, ніби хтось різко смикнув мене з глибоких вод моєї підсвідомості. Я розплющив очі, намагаючись зорієнтуватися, і кілька секунд лише дивився в яскраве світло кімнати, що поступово відновлювало контури речей. Згадуючи останні миті мого бачення, я мало не повірив, що насправді тримаю в руках весло, а моя футболка волога від річкової води. Та коли очі звикли, я зрозумів, що веслом був стілець переді мною, а вся "волога" — то всього лиш краплі поту. Ех, кондиціонер би тут не завадив.

— Ти як, друже? — з легкою усмішкою запитала Іларі, помітивши моє задумливе обличчя.

— Досить нормально… як для першого разу.

— І все ж ти нічого не розповів про свої видіння, — зауважила вона.

— Та… якось не хотілося, — знизав плечима я, ще не готовий розказати про свої почуття.

— Що ж, може, іншим разом?

— Може, іншим разом, — посміхнувся я, уникаючи розмови.

На сеанси регресивного гіпнозу я ходив лише кілька тижнів — мене привів сюди мій друг.

— Слухай, Бофіне, якщо ти хочеш знайти натхнення для своєї книги, мусиш відвідати цю студію.

— Думаєш, це може дати мені нові ідеї?

— Повір, ти знайдеш більше, ніж очікуєш, — він простягнув мені візитівку із номером Іларі.

Так я опинився в її студії, і мене затягнули ці зустрічі. Кожен сеанс наче відчиняв двері в паралельні світи, де моє "я" проживало інші життя й відчувало реальність по-новому.

Дорога додому могла здатися нескінченною або ж пролетіти, ніби мить. Це не залежало від відстані, часу чи трафіку — все вирішували думки, що не відпускали мене. Сьогодні я навіть не помітив, як опинився біля дому. Ми з дружиною, Бестер, давно облишили ідею мати власний дім і тепер насолоджувалися орендою, яка завдяки моїм книгам нарешті стала для нас доступною.

Після того, як моя перша книга про магію та чаклунство знайшла свого читача, я написав ще три — і нарешті ми отримали пристойний дохід. Завдяки цьому зараз ми живемо у невеликому, затишному будинку на березі океану, який став нашим маленьким раєм. Будинок хоч і маленький, але вміщує не лише нас двох, а й трьох наших собак і трьох котів. Мій кабінет для роботи — скромний, зате там панує дух творчості. Спальня хоч і не велика, але ліжко там величезне, хоча і на ньому часто ледве вистачає місця для нас двох серед нашої пухнастої "зграї".

Наша кухня, їдальня й вітальня з панорамним вікном на океан поєднані, щоб ми завжди могли насолоджуватися видом. А на подвір'ї під навісом стоїть наша маленька "Джимні", оскільки в будинку місця для неї вже точно не вистачило б. Ми часто жартуємо, що в нашому житті все маленьке — крім собак і нашого щастя.

— Привіт! Я вдома!

— Привіт! — відповіла Бестер крізь гавкіт нашої "малечі".

— Виведи їх на прогулянку, а я тим часом накрию на стіл. Як пройшла зустріч?

— Потім, за вечерею розповім, — вигукнув я, перекрикуючи їх радісний гамір і відчиняючи двері.

— Вимилися?

— Як завжди!

Прогулянка вздовж берега з нашою "малечею" — це ритуал, від якого неможливо втомитися. У будь-яку погоду — чи то дощ, чи вітер, чи спокійний океан без хвиль — кожен раз приносить щось нове. Вранці крізь туман ледь чути їх гавкіт і тихий шелест хвиль об гальку. Коли море розбурхане, вони тримаються ближче до мене, уникаючи піни, яка вибігає на берег. Ми робимо це тричі на день, і кожна прогулянка — як перша.

— Витри їм лапи!

— Та там сухо, вони чисті!

— Ледар!

— Гаразд, погоджуюсь.

— Іди вечеряти!

Дім має пахнути пирогами, м’ясом і любов’ю. У нас завжди так — куди б нас не закидало життя, тут завжди пахне затишком. Бестер готує так смачно, що я іноді дивуюсь, як вона взагалі все встигає. Вона, здається, завжди читає мої думки і сьогодні не виняток.

— Коли ти не бачиш, я витягаю чарівну паличку і капелюх і все робиться саме, — пожартувала вона, помітивши мій захоплений погляд.

— Я так і уявляю: половник помішує суп, м’ясо смажиться само, а інгредієнти танцюють по кухні, поки ти диригуєш своєю паличкою, — засміявся я.

— Звідки ти знаєш? Що, підглядав? — підморгнула вона.

Ми з Бестер разом вже п'ятнадцять років і я досі не знаю, кому дякувати за такий щасливий випадок у моєму житті. Жодна моя книга не побачила б світ без її допомоги. Вона — мій головний критик, редактор і терплячий слухач нескінченних ідей.

— Що там твоя Іларі? — запитала вона, коли ми сіли за стіл.

— Чому моя?

— Гаразд, не твоя. Що було цікавого?

— Тобі самій варто хоч раз побувати там, щоб краще зрозуміти.

— Милий, мені достатньо твоїх розповідей, аби все уявити, — хитро посміхнулась вона. — Уяви, мені вражень і без того вистачає.

— Ну, тебе ніхто не змушує, просто мені було б приємніше.

— А мені ні, ти ж знаєш…

— Так, так, знаю! Ти не любиш натовпу.

Бестер справді не переносить великі компанії і масові заходи — щоразу після них вона мовби виснажена до краю. Мої спроби кудись її запросити завжди закінчуються однаково: я переживаю, що їй незручно і не можу думати про роботу. А вдома їй ніколи не буває нудно. Вона захоплено читає, пише або малює. Бестер дійсно завжди знаходить собі заняття.

Щоправда, до супермаркету вона мене не пускає. І я її розумію: якби міг, я б теж нікуди не їздив. Адже скільки разів я повертався з незрозумілими покупками — чи то зіпсованим, чи дорогим товаром. Щоразу вона сміється, але підказує, як правильно вибирати.

Зараз мене найбільше пригнічує майбутня поїздка. За кілька днів — презентація моєї нової книги в іншому місті. Хоча саму книгу я ще не дописав, видавець чомусь наполягає на презентації. Коли я намагався заперечити, містер Прісман завжди одразу згадував договір.

— Любий мій Боффіне, ви уважно читали пункт “три, дванадцять” договору? Чи ви його випадково пропустили?

Так щоразу, коли я заперечував, він нагадував мені про договір. І навіть коли я казав, що пункт “три, дванадцять” там зовсім не про презентації, він лише посміхався:

— Але ж ви погодилися, дорогий мій.

— Ви вмієте переконувати, — відповідав я, хоча й зітхав про себе.

— Дорогий Бофін, я працюю у видавничій справі вже понад тридцять років. Ви не уявляєте, як важко утриматись у цій ніші.

— Не уявляю, ви праві!

— Ось і слухайте мене, дорогий мій Бофіне, — усміхнувся він знову. — І буде вам щастя.

Мені завжди подобався цей бадьорий дідусь із запасом енергії, наче він міг зарядити невелике містечко. Він нагадував мені Колобка з дитячої казки: низенький, кругловидий, у маленьких окулярах, що постійно сповзали на кінчик носа. Здавалось, він навіть спав у цих окулярах. Рухливий, швидкий, повний життя, він був таким, що здавалося — на ньому час зупинився. "Скільки ж йому років?" — часто думав я. І, ніби почувши мої думки, він весело віджартовувався:

— Я дуже древній, як той самий Колобок, що втік від лисиці! — сміявся він.

Дружина жартома називала його містер Колобок. Одного разу вона так і звернулася до нього під час святкової вечері, яку ми влаштували на честь виходу моєї першої книги великим накладом. Це був той випадок, коли я вперше отримав гонорар, про який міг лише мріяти. Того вечора він сказав мені:

— Любий мій Бофіне, — він завжди звертався до мене саме так, — слухатимеш мене, і я зроблю з тебе найзнаменитішого й найбагатшого письменника в езотериці.

Ми з дружиною обмінялися поглядами і просто не могли не погодитися. Я тоді тільки починав працювати над проєктом книги з прикладної магії. Ідеї ще ледь оформилися у чернетках, але містер Прісман, прочитавши їх, схопився за цей задум так міцно, що виплачений ним аванс говорив сам за себе — книга вже завоювала його серце. Бестер, тоді не відходила від мене, постійно нагадуючи про книгу та строки.

— Ти що, у змові з містером Колобком? — бурчав я.

— Ні, милий, ти не правий. Якби я на тебе не тиснула, ти б і перші три книги ніколи не написав. Тоді не було б ані будиночка на березі океану, ані нашої Джимні, і взагалі…

— Аргумент вагомий, — зітхав я і йшов до свого старенького ноутбука.

— Бофе, може купимо тобі новий ноутбук? На цьому вже літер не видно.

— Бест, ти ж знаєш, що я друкую наосліп, мені написи не потрібні. Та й звик я до нього, він для мене як талісман — на ньому всі книги написані.

— Ой, ой, ой, письменник ти мій… Ну гаразд, як хочеш.

— Ти що, ревнуєш мене до ноутбука?

— Іноді, — жартома відповіла вона, але я відчув у її голосі теплий сум.

— Ну годі вже. Він же теж член нашої родини, — заспокоїв я її.

— Тільки не забувай, що є ще й ми, — прошепотіла вона і я знову відчув, яке це щастя — мати таку Бестер поруч.

Чернетка. Прикладна магія

"...У чому суть чаклунського імені? Можливо, ви чули, що це нібито додатковий захист, щоб духи чи демони не впізнали справжнього імені та не завдали шкоди. Ідея базується на так званому законі імені, який стверджує: "Знання повного й істинного імені об’єкта або процесу дає владу над ним.

Але чи дійсно це так просто? Невже духи та інші сутності настільки обмежені, що, дізнавшись одне ім’я, не зможуть відчути, хто ви насправді? Адже якщо ви розраховуєте, що зміните ім'я й станете недосяжними для інших сил, то, ймовірно, упустили важливу суть закону імені. Справжня влада — не у приховуванні свого імені, а в розумінні, як воно відображає вашу сутність.

Ще одне популярне переконання — що нове ім'я здатне змінити вашу долю. Особливо це стосується чаклунського імені, яке вважається початком нової дороги в магії. Ця ідея перегукується з християнською практикою хрещення, де нове ім'я нібито надає заступництво святого, який буде супроводжувати людину впродовж життя. Та чи не є це середньовічним забобоном? Чи дійсно ім'я має силу змінити те, що закладено у вас від народження?

Ці уявлення — лише частина міфів, що прийшли до нас із часів інквізиції та магічного переслідування. Але якщо ми прагнемо зрозуміти магію, необхідно дивитися глибше. Прикладна магія вимагає ясного розуміння, а не сліпої віри у слова інших. Тут важливо знати, а не просто повторювати давні легенди та перекази. Ваше ім’я — не просто оберіг або талісман. Воно — відображення того, хто ви є і ключ до сили, якщо ви в змозі розкрити його справжній сенс."

Поїздка

Ви не уявляєте, яке це блаженство — смакувати каву на терасі з видом на океан. Щоранку, незалежно від погоди, це для мене справжній ритуал. Малеча, як завжди, бігала біля будинку, рила ями, шукала коріння чи ганялася за Тором.

Тор — наш веселий вівчар, якого завжди супроводжують дві старші німецькі вівчарки — Далора і Бель. Вони ровесники, і це робить їх справжньою, хоч і трохи дивакуватою, зграєю. Поганяти чайок чи вирити величезну яму на пляжі — для них розвага на весь день, поки хвилі за ніч не зітруть сліди їхньої праці.

А тим часом коти — Фрей та його подруги Хель і Сіф — грілися на сонечку поруч із нами. Всі троє — уособлення майже скандинавського пантеону! Це був чудовий ранок, і день обіцяв бути таким самим, попри хмари, що поволі насувалися з боку океану.

— Ти завтра їдеш? — запитала Бестер, злегка нахилившись до мене. — Скільки тебе не буде?

— Увечері поселюся в готелі, вдень проведу презентацію і вночі повернуся.

— Пізно? — В її голосі пролунала легка тривога.

— Бест, всього три години дороги, і на нашій "Джимні", до того ж порожньою трасою! Не хвилюйся.

— Просто коли тебе немає вдома, мені стає якось незатишно. — Вона нахмурилася, і я мимоволі обійняв її, поцілувавши в шию.

— Гаразд, обіцяю повернутися якнайшвидше. Та й знаєш, невеликий конверт з готівкою — це приємний бонус за добу поза домом.

— Погоджуюсь, але я вже за тобою сумую.

— Я теж, Бест.

Наступного дня після обіду я вирушив до сусіднього містечка, що знаходилося за двісті миль від нашого будинку. Готель забронював Прісман, і я без проблем його знайшов. Як тільки поселився, одразу зателефонував йому, і ми домовилися зустрітися наступного ранку за сніданком, щоб обговорити деякі деталі перед презентацією в книгарні. Щойно моя голова торкнулася подушки, я миттєво заснув: три години дороги виявилися неабияким випробуванням для мого віку.

— Любий мій Бофін! Я купив тобі каву! Ти ж не проти? — ранок зустрів мене привітанням Прісмана.

— Доброго ранку, містере Прісмане! — відповів я, пригубивши каву й вдихаючи її аромат. — Звичайно, не проти.

Ми сіли за столик у маленькому кафе в історичному центрі містечка. Єдине, чого бракувало, — це краєвиду на океан, але настрій від цього не псувався. Прісман з лукавою посмішкою спостерігав, як я потягнувся до кави, чекаючи, поки я трохи прокинуся й стану здатним слухати його.

Працюючи разом уже три роки, ми встигли навчитись розуміти один одного без слів. Прісман, хоч і був видавцем, мав неабиякий хист до магії та окультизму, і його досвід значно полегшував співпрацю. Він вловлював мої думки, що називається, "на льоту", і розумів, як керувати такими, як я.

— Отже, що ти задумав? Кажи вже!

— Послухай, любий мій Бофін, — почав він, поглядаючи на мене поверх окулярів, — твоя нова книга з прикладної магії має вийти ще більшим тиражем, ніж попередні. Але цього разу я хочу зробити все ідеально, щоб уникнути будь-яких ризиків. Я підібрав шістьох людей, які будуть тобі допомагати. Це різні за характером, але дуже зацікавлені у магії читачі. Щомісяця ти читатимеш їм по розділу, і ви разом будете обговорювати його.

Я мовчки слухав, намагаючись уявити, як це все виглядатиме.

— Це дасть тобі змогу покращити текст і підтримувати ритм написання — один місяць, один розділ. Мені ж це допоможе краще зрозуміти зміст, переглядаючи відеозаписи ваших зустрічей. І, що важливо, за це ти отримуватимеш гроші. Ну, як тобі така пропозиція?

— В мене є вибір? — спитав я, саркастично піднявши брову.

— Любий мій Бофін, — лагідно відповів Прісман, — ти ж читав договір, пункт...

— Зрозумів, вибору немає! Вірно?

— Абсолютно вірно! Але ж хіба це так погано?

— Я не казав, що погано, — зітхнув я, — принаймні тепер зрозуміло, звідки аванс на цю книгу.

— Бофіне, — продовжив Прісман, підморгнувши, — я провів ретельне дослідження ринку. Твої книги не лише мають попит, але й сприймаються читачами з величезною цікавістю. І, повір, для мене важливо не тільки те, що ти написав, але й те, що ще зможеш створити. Я бачу в тобі талант, що далеко не кожен має, тож просто так від мене не відкараскаєшся.

Я усміхнувся — його слова були приємними, навіть якщо приховували певну долю вимогливості.

— Містер Прісмане, ви тільки що зробили мені цілу купу компліментів, але за ними, як я розумію, ховається нелегка праця.

— Ну, — кивнув він, — добре, що ти це розумієш. Буде нелегко, але водночас цікаво. Розумієш, мій любий Бофін, у мене вже за плечима восьмий десяток. Часу лишилось небагато, та й у тебе не те щоб молодість попереду.

— Згоден, містере Прісмане, — усміхнувся я. — Ми з тобою обидва вже досить близько до горизонту.

— От і чудово! Я радий, що ми порозумілися, — сказав він, і ми обоє знову втупилися у свої чашки кави, кожен занурений у власні думки про майбутнє, якого, здається, обоє чекали з цікавістю.

Перша зустріч

Містечко розташовувалося поблизу океану, славлячись гарними пляжами та затишними готелями, які приносили чималий прибуток. Численні кафе та ресторани не відставали в цьому плані. Тут переважала тепла погода протягом дев'яти місяців, а лагуна біля міста забезпечувала спокійні хвилі океану. В передмісті також був яхтовий порт, який, як ви розумієте, теж не був безкоштовним.

Місто процвітало завдяки туризму, і на вулицях діяли безліч бакалійних та сувенірних крамниць. Увечері тут панувала галаслива й весела атмосфера. Особливою гордістю ставала велика і незвичайна книгарня в самому центрі міста, що належала містеру Прісману і мала назву "Книжковий клуб". Для маленького містечка це була справжня знахідка — величезний магазин, який можна порівняти з середнім супермаркетом у великому місті.

Можливо, вам здається, що в курортному містечку книгарня не може бути прибутковою, але містер Прісман мав зовсім іншу думку. Здається, торгівля у книгарні процвітала й приносила значний дохід. І не забувайте, що це була мережа книгарень по всій країні та навіть за кордоном, а також видавництво “Прісман і Ко”.

Щоб ви зрозуміли масштаб книгарні та її можливості, зазирнімо всередину. Як тільки ви потрапляєте до вестибюля, виникає враження, що ви опинилися в старовинному англійському клубі, обшитому червоним деревом — від стін до стелі.

Головна умова тут — читання, як у бібліотеці. Спочатку потрібно вибрати книгу, у чому вам охоче допоможуть привітні молоді співробітники. Сплативши за книгу, ви отримуєте перепустку до різних куточків цього чудового місця. Тут є кімната для куріння, де вам можуть налити будь-який напій — від води до віскі. Є також кафе, ресторан, готель, численні мінімагазини та затишні куточки, де ви можете усамітнитися з улюбленою книгою.

На верхньому поверсі розташовані панорамні кімнати з бібліотеками, де ідеальна звукоізоляція сприяє спокійному читанню та умиротворенню. Тут є великі та малі зали для читання вголос та презентацій авторів.

Одним словом, не втомлюватиму вас описами — приїжджайте самі і переконайтеся! Краще один раз побачити, ніж сто разів почути.

Містер Прісман зробив ставку на покоління п’ятдесят плюс, людей, які віддають перевагу спокійному вечору з книгою після пляжу, ніж гучним вечіркам та пиятикам, хоча й це в місті також є. Багато хто приїжджає сюди лише заради книгарні, адже тут можна не тільки купити, але й замовити рідкісні книги, а також відвідати презентації відомих авторів.

У цьому місті нерідко можна побачити відомих письменників, сценаристів, критиків та майже весь видавничий бомонд. Якщо ти проводиш презентацію своєї книги тут, це вважається справжнім щасливим лотерейним білетом.

Коли я зайшов до "Книжкового клубу", біля стійки стояв містер Прісман і спілкувався з хлопцем в уніформі магазину.

— Вітаю, — сказав я.

— О! Мій любий Бофін! Познайомся, це Венор. Він раз на місяць записуватиме ваші зустрічі та допомагатиме їх проводити.

— Це дуже люб'язно з вашого боку, містере Прісман!

— І ви теж люб’язні, мій Бофін!

Ми пройшли до невеликої кімнати з великим вікном і видом на океан. У кімнаті вже було шість осіб: три жінки та троє чоловіків, яких містер Прісман представив нам.

— Міс Енджел Фейч — доктор теології, прекрасна жінка, що знає все про релігію і Бога. Міс Літел Рейсеч — медіум і антрополог, яка вивчає міфологію скандинавських народів і знає все, що відомо про руни. Містер Герман Пірнет — лікар, хірург, доктор медицини, мій давній друг, поліглот і майстерний ерудит. Містер Вольс Фіндер — окультист, нагваль, знавець Кастанеди, сталкер, кандидат філософських наук, знавець Мексики та її культури. Місис Люсі Дабс — мій головний редактор видавництва, права рука, а її швидкість читання досі мене дивує. Вона також володіє Таро, якщо раптом це знадобиться. Містер Менфіс Пактісон — маг, окультист, професор історії. Якщо ви хочете дізнатися про Кабалу і сефіротичну магію, то це до нього. І нарешті, містер Бофін — маг, окультист, письменник, дослідник магії, шукач правди і той, заради кого ми всі сьогодні тут, а точніше, заради його майбутньої книги "Прикладна магія", у написанні якої, сподіваюся, ми всі допоможемо й, можливо, навіть візьмемо участь. Отже, мій любий Бофін, це ваш "Клуб окультиста", і вам слово.

Якщо чесно, я був, як би це сказати м’якше, — збентежений. Але містер Прісман пішов, а я залишився віч-на-віч з цими "монстрами" науки, розгублений і спантеличений. Усі мовчки дивилися на мене, наче вичікуючи команди, коли мене можна зжерти. Мені нічого не залишалося, як спробувати вижити серед цих крокодилів знання.

Віднайшовши самовладання, я вирішив просто почати. Попросивши Венора зробити ксерокопії чернеток першого розділу в кількості учасників, я почав розповідати про ідею самої книги та цілі, які я поставив перед собою. Трохи імпровізуючи, я намагався врахувати всіх цих світил, з якими, як мені здавалося, мав співпрацювати.

Усі уважно слухали, не перебиваючи, і кожен щось писав чи робив позначки. Вирази їхніх облич були серйозними й зосередженими. Я не побачив жодної краплі передумов до того, що моя уява вже намалювала. Після запанувала мовчанка, і всі зосереджено читали мої копії рукопису. Я з трепетом спостерігав за їхніми очима, що бігали по тексту, а потім про себе "махнув рукою" і подумав: чорт візьми, що буде, те й буде. Принаймні це буде непогана подорож. Мабуть, мій розум погодився з цим аргументом і заспокоївся, тому я почав розглядати вид з вікна.

Дивився я недовго. Місис Люсі Дабс закінчила читання і поглянула на мене через великі окуляри в рожевій оправі. "Та чи читала вона взагалі?", — запитав я про себе. У відповідь вона злегка посміхнулася, немов зрозумівши, про що я думаю. Ми чекали на інших, розглядаючи один одного й обмінюючись, як мені здалося, думками.

Місис Люсі Дабс виглядала худорлявою, її вік було важко визначити, але це явно не дівочий вік. Сірий літній костюм облягав її фігуру і виглядав досить вишукано. Також вона носила рожеву косинку на шиї, що відповідала кольору окулярів, та туфлі з гострими носками того ж відтінку. Її волосся, злегка русяве, спадало локонами на плечі, які вона ненароком кокетливо поправляла. Рожевий манікюр з гострою заточкою й маленькі сережки у вигляді кілець додавали їй вишукану строгість і жіночність. Вона оцінила мене поглядом і зрозуміла, що я помітив деталі її аксесуарів, що їй явно сподобалося. Я припустив, що вона не збирається мене "з'їдати", але й не заважатиме мені розчленовуватися.

Усі закінчили читання майже одночасно, і це синхронне зняття окулярів, а також погляди шести пар очей знову повернули мене до відчуттів, що я — їжа. Якщо я зараз нічого не скажу, вони почнуть трапезу. Але мене врятувала місис Люсі Дабс.

— Можна мені першою? — вигукнула вона, покрутивши головою. — По-перше, ніхто вас, містере Бофін, поїдати не буде, — лукаво посміхнулася Люсі Дабс, підморгнувши мені. — Ваша ідея розвінчати міфи про прикладну магію мені імпонує. Уже чимало домислів та анекдотів ходить навколо неї. Дуже цікаві посилання на історичні факти про походження міфу про чаклунське ім'я теж заслуговують на увагу. Ви розгорнули в першому розділі хронологію, свого роду екскурс у минуле, і це вказує на джерела домислів і примх, пов'язаних з чаклунським ім'ям. Мені все сподобалося, але єдине, що мене бентежить, — це велика кількість дат і відгалужень від основної теми. Це може заплутати читача, вам не здається, що варто трохи скоротити їх?

— Дозвольте заперечити, — підвівшись зі стільця, сказав містер Менфіс Пактісон. — На мій погляд, хронологія та датування певних подій заохочують читача перевірити цю інформацію. Невеликі відхилення в описах відкривають історію в новому світлі, додають правдоподібності та довіри. До речі, я знайшов кілька неточностей у датах, які вказані в вашій роботі. Я тут черкнув на копії, подивіться. Якщо потрібно навести джерела, ось моя візитка. Зателефонуйте мені, і я надішлю вам кілька цікавих статей — ви можете використати їх у книзі, я дозволяю.

Менфіс не збирається мене "бити", — полегшено видихнув я. Хоча його доброзичливість та зовнішній вигляд суперечили цій думці. Його голос абсолютно не відповідав величезному двометровому ведмедеві в суворому чорному костюмі. Біла сорочка та кривавий колір краватки спочатку мене насторожили, збудивши мою уяву. Сива голова з короткою стрижкою і широка акуратна борода вдало поєднувалися з білою сорочкою, а окуляри з костюмом та туфлями надавали йому вигляду білих інтелігентних ведмедів у строгому костюмі. Не дивно, що мені здалося, ніби він прийшов на мій похорон.

— Дозвольте мені, — тихо промовила міс Енджел Фейч. Всі схвально глянули на неї. — На мій погляд, вам слід зробити акцент на середньовіччі Європи, особливо в період інквізиції. Ви про це згадуєте, але з посиланням на рукописи самих інквізиторів, які описували зізнання чаклунів. Багато в чому тут не зрозуміла причина їхнього прагнення виявити чаклунські імена, особливо під тортурами. Потрібно, на мій погляд, зробити акцент на тому, що мислення релігійних отців церкви визнавало важливість другого імені, яке давалося під час хрещення. Вони, ніби, переносили це на аналогічний опір християнству в образі диявола, який також, так би мовити, "хрестив" своїх послідовників, даючи їм друге чаклунське ім'я. На мою думку, це одне з важливих джерел походження поняття чаклунського імені. Добившись під тортурами визнання другого чаклунського імені, інколи цього було достатньо, щоб звинуватити людину у зв'язку з дияволом.

У біблійній історії допиту Ісуса ми пам'ятаємо, як Першосвященик спитав його тричі: "Ти правда Христос?" — і лише втретє той відповів ствердно. З арамейського це має три значення одного імені: перше — помазанець, як лідер людей і їхній глава; друге — цар, помазаний на престол; і третє — Месія, посланець Бога. Як відомо, його стратили, як царя помазаника, насміхаючись над ним, як над самозванцем. Перше значення було невигідним, а третє, в розумінні іудеїв, богохульним. Таким чином, в уявленні каноніків тієї епохи, людина могла мати три імена: одне при народженні, друге — прізвисько або, в сучасному розумінні, прізвище, але є ще й духовне ім'я. Пам'ятаєте символ християнської віри? Під час хрещення слід зректися диявола і всіх його діл. На переконання каноніків, те саме робили чаклуни, отримуючи друге, духовне ім'я від диявола, зрікаючись Христа. Так от, до чого я це кажу — на мій погляд, цю тему слід розкрити ширше для глибшого розуміння суті чаклунського імені.

Я був приголомшений цим тонким зауваженням. Енджел Фейч мала рацію: враховуючи, що більшість рукописів про чаклунство дійшла до нас від служителів церкви, це створювало логічний ланцюг їх міркувань. В певному сенсі, це закладало фундамент віри через чаклунське ім'я.

— Я згоден з міс Енджел Фейч, — задумливо і недбало відповів містер Вольс Фіндер. — Божественне провидіння в нашому божевільному світі — це у певному сенсі дуальне. Дуальна природа та прагнення людини знайти захист від злих сил і заступництво добрих, це історія всіх епох і народів. Віра в те, що, взаємодіючи зі злими духами, тольтеки брали собі друге ім'я, яке ніби лякало духів і захищало від злих сутностей, що несуть хвороби та невдачі. Водночас ім'я, дане при народженні, символізує здоров'я, щастя та довголіття. Отже, якщо це ім'я приховувати від злих духів, вони не зможуть посягнути на життя людини. Адже не дарма чаклунів називали “вольтами” — ім'ям людини, яке дано при народженні, і, за деякими переказами, це ім'я має над ними владу. Розумієте, про що я?

Всі дружно кивнули на підтвердження, хоча Вольс, мляво обвівши поглядом усіх присутніх, здавалося, був навіть задоволений, наче лінивий кіт, що влаштувався на теплій плитці.

Він справді нагадував кота: джемпер з вовни, що стирчить, волосся, наче трохи наелектризоване, злегка кучеряве, вуса майже котячі, потерті джинси та мокасини, які свідчили про те, що він щойно вийшов з пустелі Сонора, поспілкувавшись із доном Хуаном.

— Міс Літел Рейсеч! А ви що скажете? — наважився звернутись я до дами, що сумно дивилася у вікно.

— Ви хочете розвінчати магію в загальноприйнятому уявленні і показати, що все набагато примітивніше та простіше. Ви навіть не уявляєте, що закладаєте в голови людей, які генетично ввібрали все містичне та чарівне. Прагматизм вашої книги, на мій погляд, утопічний для широкого кола читачів. Це свого роду атеїзм у магії, який прибирає останній стовп віри простих людей. Людям потрібно у щось вірити і обманюватися, а ви хочете їм дати знання, які нібито можуть їх звільнити, але не запитавши, чи вони цього бажають.

“Ось так-так,” подумав я, відчуваючи, що вона може жартувати, але її серйозний погляд змусив мене знову замислитись. Міс Літел Рейсеч дивилася на мене так, ніби перевіряла на міцність, і мурашки пробігли по моїй спині — спочатку вгору, а потім знову вниз.

Вона справді виглядала суворо: зелені штани вільного крою, чоботи на низьких підборах, блузка кольору хакі, кардиган, що нагадував маскувальний халат, та мініатюрний капелюшок, схожий на малорозмірну каску. Обличчя без косметики, вуха не проколоті, а ніс витягнутий на худому обличчі, як указка, спрямована на тактичну карту. Очі — це щось! Два блискучі кулемети, які пронизували наскрізь, а голос, злегка прокурений, грубуватий, наче кожне слово — це команда лежати.

Тут у нашу розмову втрутився містер Герман Пірнет, який спостерігав за цим дійством, як азартний гравець, з усмішкою на обличчі, але з неупередженим поглядом. Це була така собі американська посмішка з жовтими зубами від цигарок.

Це був чоловік середнього віку, можливо, трохи старший, але це швидше відчувалося, ніж бачилось. Він був одягнений у класичний стиль — спорт, дача, ресторан: джинси, біла футболка і кросівки. Через футболку проглядалися м'язи, та я вгадав, що він навряд чи хвалився цим, скоріше, як я зараз, відчував це внутрішньо.

Люсі Дабс періодично кидала погляд на Германа, наче на статую в грецькому музеї, трохи зніяковіло, намагаючись дивитися вище за пояс. “Міг би вийти непоганий дует,” — подумав я, ловлячи погоджувальний погляд Люсі. Здавалося, вона читала мої думки, адже моя Бестер, часто говорила: "Тебе зчитувати можна без особливих здібностей, твоє обличчя висловлює твої думки".

— Друзі, — почав пафосно містер Герман Пірнет. — Вибачте, але всі ті регалії, які назвав наш друг містер Прісман, мені здаються надто пишномовними. А ви впевнені, що перед вами сидять світила науки? Це не хитрощі нашого друга Прісмана?

Усі голосно вибухнули сміхом і кімнату наповнив різноманітний хор веселощів. Сміх, як джин у пляшці, раптом вирвався назовні. Ми не могли прийти до тями, сміючись до сліз протягом кількох хвилин. У кімнату вбіг стурбований Венор, який, зрозумівши, що сталося, також заразився сміхом і вискочив у коридор, щоби розсмішити інших. Містер Прісман мене розіграв за допомогою своїх друзів. Це розрядило напружену обстановку наукового гуртка під назвою “Клуб окультиста”.

Коли всі заспокоїлися, витираючи сльози від сміху, Герман постукав по склянці з віскі, що, невідомо звідки, з'явилася в його руках, закликаючи всіх до спокою.

— У мене тост, — сказав Герман, піднімаючи склянку вгору. — Бофіне! Ви дуже хороший письменник, особисто я прочитав усі ваші видані книги: “Руни: шлях додому”, “Кастанеда очима мага” і “Пробудження відьми”. Я тут, бо впевнений, що ваша нова книга “Прикладна магія” порадує нас не менше. Коли Прісман запропонував мені взяти участь в експерименті, я з радістю погодився, адже ці спілкування будуть корисні для всіх нас, сподіваюся, й для вас також. Це честь для нас брати участь у такому чудовому проєкті. Ми всі цікавимося магією та окультизмом, і кожен з нас у своїй галузі намагатиметься вам допомогти. Дякуємо вам за цей чудовий вечір!

Мені сунули склянку в руки. Мабуть, Венор якось непомітно приготував випивку, і всі ми підняли її вгору, одноголосно сказавши: "Нехай буде так!"

Ми ще довго розмовляли, але вже без фамільярності, називаючи один одного на ім'я. Я підписав підсунуті мені книги кожному учаснику зустрічі з побажаннями. Містер Прісман зателефонував мені і запитав, як пройшла зустріч. Я назвав його “хитрим шахраєм”, на що він відповів, що завжди радий мені допомогти. Ми спілкувалися, як старі друзі, яких давно не бачили; це справді був чудовий вечір, особливо на контрасті з початком зустрічі.

Природно, я не напивався, як ви подумали, адже планував за три години дістатися до моєї Бестер. Зателефонувавши їй, я повідомив, що їду додому, і суперечливе "може вже пізно, і ти переночуєш в готелі, а вранці приїдеш додому" само собою програло "обережно їдь додому, я на тебе чекаю" і природно, перемогло.

Джимні везла мене додому, весело урчачи, освітлюючи темну дорогу. Миготливі вогники й дерева, що потрапляли у світло фар, зливались у тумані нічного пейзажу, немов позначаючи край дороги. Думки про зустріч не покидали мене і я розмірковував про яскравий приклад, як символічно чаклунське ім'я сьогодні піднесло урок.

Представивши всіх учасників зустрічі, як наукові світила, я створив у своїй уяві картину, яка повністю змінилася після викриття розіграшу. Одне й те саме ім'я з доданими регаліями створило ілюзію. Мабуть, суть чаклунського імені викликає подібну ілюзію в умах людей, які ставляться до цього занадто серйозно.

Той факт, що найімовірніше чаклунське ім'я, це, скоріше, наше згадування минулого життя, минулого втілення, став мені зрозумілим на прикладі тих, з ким я мав честь сьогодні познайомитися. Вони порушили у мені почуття, що я їх знаю. Подвійне відчуття, що ті, хто мене оточують, можливо, є моїми минулими втіленнями. Всесвіт, немов показує нам і нагадує: подивися на тих, хто довкола тебе, адже це ти, лише в різних життях. Це справді те, про що варто подумати.

Допустимо, це може бути…

Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
Vasyl Shyrman
Vasyl Shyrman@VasylShyrman

Дослідник магії і окультист

177Прочитань
0Автори
1Читачі
Підтримати
На Друкарні з 16 вересня

Більше від автора

  • Допустимо все може бути

    Коли ми блукаємо в наших потаємних думках, інколи потрапляємо в далекі закутки часу і просторів, що здаються нам зовсім чужими. Вони відкриваються нам як світи, що ніби й не знайомі, але водночас так близькі серцю. Ми дивуємося і все твердимо собі, що це всього лише фантазії...

    Теми цього довгочиту:

    Есе
  • Коли закінчиться війна

    Цікаве питання, чи не так? Його ставлять мільйони, і зазвичай чують відповідь, яку хочуть почути. Особливо від тих, хто нібито володіє таємницями езотерики. Вони точно знають, коли і як усе завершиться. Напевно, від мене теж чекають подібної відповіді, але мушу вас розчарувати.

    Теми цього довгочиту:

    Есе
  • Секрети відьми: Відкриваючи глибини своєї сили. Книга перша

    У першій книзі циклу "Секрети відьми: Відкриваючи глибини своєї сили" ви поринете в захоплюючий процес пробудження відьми всередині себе. Цей текст — це глибоке дослідження етапів самоприйняття, розуміння своїх темних сторін та магічних практик.

    Теми цього довгочиту:

    Окультна Психологія

Вам також сподобається

  • Глава іі

    На наступний після дзвінка день у Василя припадав вихідний, тому домовились, що він підійде до Політехнічного, де Люда навчалася на фізико-алгебраїчному факультеті. Знервовано притупцьовуючи на місці...

    Теми цього довгочиту:

    Фентезі
  • Глава xi

    Десь неподалік лунали голоси, які не давали спокійно спати. Василь перегорнувся на інший бік і хотів вкритися ковдрою з головою, але ніякої ковдри не було. Голоси, певно, вирішили цим скористатись і замість того, щоб зникнути, стали гучнішими. – ...Та ні, начебто живий.

    Теми цього довгочиту:

    Магічний Реалізм

Коментарі (0)

Підтримайте автора першим.
Напишіть коментар!

Вам також сподобається

  • Глава іі

    На наступний після дзвінка день у Василя припадав вихідний, тому домовились, що він підійде до Політехнічного, де Люда навчалася на фізико-алгебраїчному факультеті. Знервовано притупцьовуючи на місці...

    Теми цього довгочиту:

    Фентезі
  • Глава xi

    Десь неподалік лунали голоси, які не давали спокійно спати. Василь перегорнувся на інший бік і хотів вкритися ковдрою з головою, але ніякої ковдри не було. Голоси, певно, вирішили цим скористатись і замість того, щоб зникнути, стали гучнішими. – ...Та ні, начебто живий.

    Теми цього довгочиту:

    Магічний Реалізм