Оллі мала б раніше зрозуміти, що з адресою на останньому листі щось не так. Тепер, коли ноги вже нили від цілоденного крутіння педалей, а спина — від важкої сумки, їй було трохи ніяково його виймати. Хотілося побути ще трохи тут, у рідному містечку, проїхатися ще раз старими небрукованими вуличками — може, навіть, як у дитинстві, на всі дрібні купити найменшу банку солоних огірків і потім гучно хрумкотіти ними, сидячи на низькій гілці величезної старої сосни біля залізничної станції... Але що поробиш, спершу справи, а потім розваги.
Конверт був ніби вимочений у міцному чаї: жовтий, у коричневих плямах. І почерк такий, не одразу розбереш — але Оллі була хоч молодою, але професіоналкою. “Залізнична площа, 1. Панові в картатому кепі”.
Треба було раніше дістати цей дивний конверт, прочитати адресу, посміятися — і мчати вже щодуху в райцентр, щоби там за чаєм із печивом сміятися разом із колегами над черговим дивним посланням: такі на їхній пошті хоч рідко, та бували. Це значно краще, ніж слухати по сьомому колу подробиці розлучення Марі чи ниття пані Рими про суглоби, що болять на будь-яку погоду, крім вихідних і відпусток. Ет, упущений шанс!..
Залізнична станція була осьдечки, навіть їхати не треба. Заходь у стару будівлю в центрі та й шукай собі того таємничого картатого пана. Але ж — ні дати, ні якихось інших прикмет, ні імені. Містечко її дитинства, адреса станції, все. Та й то: картаті картузи носив хто завгодно, навіть у покійного дідуся Оллі був такий. Він у ньому якось фото зробив. З люлькою, в нових окулярах. Це він колись показав Оллі, як вилазити на сосну біля станції. Але сосни вже не було, дівчина дізналася про це сьогодні, коли розносила листи стареньким у центрі міста — тут чомусь майже всі тепер були старенькими, а замість сосни стояла маленька крамничка з напоями, газетами й цигарками, але й вона, схоже, не працювала вже давно. Між плитами навколо станції квітли жовті кульбаби. Сиве непогоже небо майже зливалося зі старими дахами навколо. Скло на станції, певно, не мили вже дуже давно: крізь нього нічого не було видно! Оллі зітхнула та потягла на себе стару латунну ручку рипливих дерев’яних дверей.
Всередині було тихо й, на диво, не пахло нічим. Під ногами були ті ж-таки кульбаби: пробралися навіть сюди; на цю станцію потяги не приходили вже дуже давно, навіть дивно, що вхідні двері ще не забили навхрест дошками, що не знайшлося охочих повибивати старі вікна — на них, Оллі пам’ятала, колись були дуже гарні, казкові вітражі. Щось із птахами, потягами та квітами. На лавках у залі очікування виднілися блакитні й зелені плями: лишайник і мох. “І той пан, якому призначався лист, теж, певно, вже давно мохом покрився!” — подумала так, і одразу здригнулася, немов хтось міг почути її думку й образитися. Але ж хто, нікого нема! Старі плити ходять під ногами, в повітрі висять парашути кульбаб.
Оллі пройшлася ще раз до зачинених віконець інформації та продажу квитків, до порожнього табло з прибуттями й відправленнями потягів. Нащо ті потяги такому маленькому містечку взагалі, коли є мінібуси! Ходять щопівгодини від міської бібліотеки, катайся до несхочу!
Вона вийшла на першу платформу. Бліде сліпуче сонце, що ненадовго визирнуло з-за сивих хмар, не могло змусити залізничну колію блищати; здавалося, потяги тут не те що не зупинялися, а й не проходили. Оллі примружилася, приклала долоню до лоба: від другої платформи взагалі не лишилося геть нічого, незрозуміло навіть, де вона була й чи була...
“Ну добре. Повернімося до початку”.
Вона знову зайшла до зали очікування. “Може, цього листа просто лишити тут, серед моху, на лавці? Хай його читають миші та ластівки...”
Сонце заглянуло в каламуть закопчених вікон, і йому у відповідь зблиснуло щось на лаві.
Годинник. Старий механічний годинник на потертому шкіряному ремінці. 5:47, незрозуміло, вечора чи ранку. Дідусь помер ізранку, бабуся дзвонила пізніше з пошти: в їхньому домі, ледь не останньому в містечку, не було свого телефона. Плакала, заледве вимовляла слова. Потім Оллі з батьками дві години тряслися в автобусі, потім був нараз спорожнілий дім, забуті й ледве знайомі сусіди, серед яких Оллі майже нікого не впізнавала, якийсь суцільно блідий і затертий день, мов стара побілена стіна. Потім Оллі вже не приїздила в містечко, батьки просто забрали бабусю жити до них, а дім із часом комусь продали; Оллі не знала, кому, і чомусь навіть не питала.
Годинник був дуже схожий на годинник дідуся. А може, не дуже. Оллі не могла згадати: чи були на дідовому годинничку маленькі камінці під числами 6 і 12? Чи був у нього брунатний ремінець, чи чорний?
Вона не зчулася, як присіла навпочіпки біля порослої мохом лави, і розпакувала конверт, цілком виправдовуючи дурний стереотип про те, що на пошті всі листи читають цікаві до пліток співробітники.
Не всі. Не завжди.
“Дорогий мій Яне!” Оллі видихнула: дідуся звали Ян.
“Дорогий мій Яне! Я пишу тобі без надії на відповідь. Зрештою, ти ще тоді, на тій зимовій прогулянці дав мені зрозуміти, що ця прогулянка остання, і між нами все скінчилося, не почавшись. Я тоді була жахливою людиною: намагалася шукати тебе, писати тобі. Листи поверталися непрочитаними. Не уявляю навіть, як тобі було від цього мого нав’язливого переслідування. На мене тоді напав якийсь “бзик”, і я б дуже хотіла, щоби ти мені його пробачив, але... Я все розумію. Власне, тому й пишу тобі зараз: привітати з ювілеєм (я досі пам’ятаю дату твого народження!) і підтвердити: так, усе скінчено, не почавшись. І ніколи й не починалося, власне. Я чула, що в тебе зараз уже є своя сім’я, що в вас народилася дитина, і що в тієї дитини вже, певно, є свої діти. Тому я не маю жодного права продовжувати далі ці стосунки, хай вони й існували лише в моєму серці. Відтак я прощаюся з тобою, моє дороге несправджене кохання! Прощаюся та зичу тобі лише добра в прийдешньому, яким би воно не було для кожного з нас. Прощавай і знай: ти все зробив вірно, ти був непохитний та чесний, і зрозуміла я це лише тепер.
Обіймаю востаннє, віднині не твоя, Л.”
Оллі ще раз перечитала написане на конверті: звісно, адреса відправниці, якщо вона й була, була тепер укрита якоюсь темною плямою й не читалася.
Дідусь ніколи не розказував їй ні про яку Л., але дідусь узагалі був людиною неговіркою. Хіба що казки розказувати вмів, але казки — це зовсім інше. Про драконів, про принцес, про гордих мешканців Америки та підступних конкістадорів...
Оллі дивилася то на лист у своїх руках — то на годинник на лавці. Його ж тут просто залишили, вірно? За ним ніхто не прийде? Не схоже, що він комусь потрібен, у нього начебто навіть пил на склі вже осів.
Обережно, немов усе навкруги от-от розвалиться, Оллі потягнулася за годинничком і підняла його. Пальці ковзнули по лишайнику, той був на дотик як шліфувальний папір. “Що я роблю?..”
Перш ніж дати відповідь на власне питання, вона поклала листа в конверт, а конверт — на те місце, де досі лежав годинник. Піднялася, балансуючи на хистких плитах.
І пішла до виходу — так тихо, ніби там, на лавці, хтось спав і вона боялася їх розбудити. Навіть двері спробувала відчинити так, щоби ті не видали ні звуку.
В порівнянні з тишею станції, Залізнична площа була сповнена життя: ґелґотали серед кульбаб товсті сірі гуси, їхав повз якийсь дядько на старому червоному мопеді, посеред площі на клумбі спав великий рудий собака. Все це виглядало таким живим і кольоровим і таким дивним водночас — ніби на сірі сторінки газети хтось ляпнув свіжих фарб.
У кишені камізельки пальці Оллі обмацували годинника: на склі були маленькі тріщини, на задній коробці теж, ремінь був на дотик мов звичайна тканина.
Їй дуже хотілося глянути. Але вона чомусь не могла.
Її велосипед стояв притулений біля безголового ліхтаря, в передньому кошику — залишена сумка поштарки. Добре, що там уже й не було нічого, лише книга з адресами. Нікому надміру цікавому не дісталися чужі таємниці.
Оллі Сіла на велосипед і помалу поїхала від станції геть.
За спиною, з боку повністю зарослої зеленню другою платформи небом гнало передгрозовий жар. Десь далеко уже гримів грім, на полях містечка мукали корови. Шаруділи сухою ґрунтовою дорогою колеса велосипеда.
А ще — скоріше за все, Оллі просто здавалося, бо такого просто не могло бути — з кишені до її вух долітало тихеньке тікання годинника, що зупинився багато років тому о 5:47.
