Бабина хата була стара, мазана, зведена без жоднісінької цеглини чотири чи п’ять держав тому, на високому березі річки, в старій половині села. Баба була молода, ще дуже гарна, очі в неї були мов червневе небо, і щороку вона білила хату й дерева в саду, а на хаті малювала квіти, птахів і дерева. В хаті пахло смертю багатьох поколінь, і сирою землею, і затінком, і затишком. В хаті пахло привидами, і вони в ній таки водилися: стояли вночі в сінах біля відра з водою; тихо зітхали в обід під час опівденної спеки, коли вся родина сідала їсти бабин холодний борщ; нудилися городом, що пишним хвостом весільної сукні збігав у долину з гори, де ховалася між яблунь бабина хата. Підлога в хаті була з фарбованої червоним глини, холодна, мов ложка зі старого серванту, а пічка була завжди тепла. За пічкою й за сервантом гризли землю миші й пацюки, і ранком їхня валка будила бабу й мене. Та війна була несправедлива, бо пацюків було більше й вони були більші, але миші не складали лапок. Мені було дуже мало років, я любив казки й уболівав за мишей.
В стінах бабиної хати хто лиш не жив: мурахи, оси, джмелі, кроти і тхори. Вся хата ходила від того ходором, мов п’яна тітка на чужому весіллі. В хаті пахло бабиною випічкою, і узваром, і а на Зелені свята — м’ятою, лепехою й полином. А ще — ліками, бо коли я малий не читав казки й не дивився на пацючо-мишачу війну, я хворів. З таким завзяттям хворів, із такою затятістю, що хто б так драпався на Еверест — уже тричі б на нього виліз, а хто мав замір одружитись — уже б п’ять разів женився. Батьки мої були в місті, вони були ще молодші од баби, ледь народили мене, та й то бо баба дуже просила: мама п’ять років і ще рік хворіла, щоби привести мене на світ, тож по тому віддала мені всі свої хвороби та негоди, а мене віддала бабі. За мною Смерть ходила назирці: що я не з’їм — потруюся, де не сяду — застуджуся, що не почую — зразу кидаюся й так кричу, що сусідські собаки ще годину брехали.
Було Маковія, скрізь по садах стояли скручені з трав опудала з гарбузовими головами, і дивилися на людей порожніми дірками замість очей, помаранчевими, зеленими й чорними, у вінках, із маковими коробочками, і ті коробочки торохкотіли на вітру, і пахло чорнобривцями на все село, і несли квіти й воду з церкви, і старші дівчата розказували страшних казок. А казки були правдиво страшні: про потопельників (а на селі потонути-бо можна не лише у ставку чи в річці). Про молодих небіжчиць, які померли за день до весілля. Про пияків, що з того світу поверталися по оковиту. Про солдатів, які загубили свій полк сто років тому, і досі ходять лісом і вийти з нього не можуть.
Одну таку історію почув я, заїв палою сливою й захворів. Стало мені зле, запекло зсередини, ніби серце на волю рветься, стало чоло гарячим, як камінь у пустелі, кинувся я без сил, і дівчата в вінках і сорочках, мов примари, підняли мене на руки від нашого дитячого осередку й понесли до бабиної хати, що тонула в м’яті, кущах жасмину й дикій гвоздиці. Мов русалки покійника понесли.
Принесли до хати, прибігла баба. Гарна, з косою житнього волосся, з очима мов квіти небесного цикорію, з руками дужими такими — гори зверне. Дівчата побачили її, кинули мене, розбіглися — ніби хтось крикнув їм: “Полин!”
Занесла мене баба в хату, стала дивитися, що зі мною. А мені ротом Почайна тече, животом буревій вирує, серце скаче, одне око плаче, инше в ирій дивиться. Поміряла баба температуру: з такою вже недовго живуть. Крикнула сусідці бігти до сільради дзвонити лікаря — але ж Маковія, свято, нікого нема. Взяла баба і таблеток, і настоїв, і розтирань, і всим тим мене оточила й стала цілити, як уже вміла. Та так заходилася, що миші й пацюки всі чисто потікали геть зі співчуття. Лишилася сама баба, чорно-білий телевізор під мереживною серветкою, і старий гучний будильник. І прохолода свіжої білої підковдри.
Ото лежу я в бабиній хаті, і надходить ніч, і згадую я слова дівчини в вінку, найстаршої: “Не дивися в чужі вікна, бо буде так, що колись на тебе з вікна гляне Смерть!” А треба ж мені тоді було саме глянути в вікно блакитного дерев’яного дому пані Олени, босоркані, якій мало от-от виповнитися сто літ. Біля нього діти й підлітки з усього села прийшли гратися на рядні в карти, їсти яблука з медом і слухати про жахливе — пані Олена ніколи нікого не гнала й дозволяла красти в себе кукурудзу та горох, бо сама не мала сили то все з городу прибрати.
Я глянув і таки побачив її: кощаве потемніле обличчя з сухими білими очницями й пальцями такими худими та чорними, що чавун проти них здався би сріблом. Я побачив її, а вона побачила мене. Я точно знав, що то Смерть.
Бабі я, звісно, нічого не сказав. Коли звечоріло, мені згіршало попри все бабине лікування (а баба була лікарка, лікувала художниць і космонавтів, по стінах висіли фото й картини від них). Прояви з усієї бабиної землі зібралися по кутках кімнати чекати. Вони знали, що мене й бути не мало на світі, а якщо я вже де й був, то мав-таки нині бути проміж них. Тихим-тихим голосом, ковтаючи через слово шипшину з чашки з носиком, я просив: “Бабусю, я, може, помру. Почитай-но мені казочку!”
І вона читала мені казки. Про птахів-перевертнів, про царів пекла, про залізних відьом і про принцес, що перетворюються на принців і навпаки. На столі горіла червоним світлом стара лампа, якій було стільки ж років, як і бабі, і колись — я точно це знав — при її світлі народжувалося нове життя. А тепер от кінчалося моє.
Вночі, розігнавши привидів, пропахлий сирими травами й горілкою, зайшов у кімнату сільський доктор. Зневажливо сказав бабі, що та нічого не знає про медицину, почіпав мого лоба, руку, ногу. Стенув плечима: “Ну, я тут уже нічого не зроблю. Можете дати йому самогону. А загалом — або переживе ніч, або ні. Бог із вами”. Та й пішов.
Десь на тому я заснув, і навіть комахи, що зазвичай цілу ніч чворгали крильцями всередині стін, і птахи, що сідали на димар, — мовчали. Заснула, сівши на своє високе ліжко з трьома подушками, і баба. Заснула як була, у величній одежі й із косою, заплетеною над високим чистим лобом.
Вночі я перенісся з бабиної хати в блакитний дім. Я сидів і дивився великий телевізор, що пані Олені подарували діти й онуки, а поруч зі мною сидів пані Олени чоловік, пан Петро. Пан Петро недочував і недобачав, і в буденному житті давно був одною ногою в землі. Але вві сні він сидів поруч зі мною, стиснувши в руках ціпок, і жорстко позирав на мене: “А ти чого прибрів, малеча? Тобі тут не місце, ану йди!”
Тут я глянув у вікно: за ним говорили дві жінки, старі як доля. Одна — пані Олена, а друга... Друга була ота потемніла з кощавими руками, в чорній сукні, що висіла на ній лантям, у чорній хустці, і з великим та порожнім чорним мішком. І про щось таке з пані Оленою домовлялася.
Аж ось я мигнув — а проява вже стоїть наді мною, і весь світ зіщулився до повітря між нами обома, немов хтось помістив нас у скляну кулю з товстими стінками.
“Ось ти де. Ану влізай у мішок. Мені-бо тобою заплатили”.
Мигнув іще раз — і я вже в мішку, і жінка в чорній хустці несе мене садом повз усі ті гарні яблуні та сливи, з яких пані Олена завжди гостинно дозволяла нам, дітям, їсти ледь не весь урожай. А навздогін — біжить моя баба.
Вийшов із хати пан Петро — баба його відсунула вбік. Вийшла з високої кукурудзи пані Олена — баба відкинула її деінде, і помчала за мною. “Стій! Стій, паскудне! Віддай дитину негайно!”
Баба потім розказувала, що снилося їй: прокидається вона в хаті, а тіло легке-легке, і тільки одне на думці: нема дитини, вкрали! А де ж я можу бути? В Оленки, в кого ж іще! Пані Олена дуже мене любила, завше припрошувала до себе. А як у неї боліла голова — то я сам, малий, визивався зняти їй той біль: водив над скронями пальцями, і їй ставало легше, а я плакав від того чужого болю.
Вбігла баба на Оленчин двір, бачить — несе мене Смерть у мішку.
Побігли вдвох: Смерть, а за нею баба. І все як не наздожене баба, то Смерть в останню мить рветься вперед і обганяє.
Аж на останньому видоху баба схопила мішок, і мене з мішка, і вискочила зі сну, і таки скочила до мого дитячого ліжка й удруге мене схопила.
Можна було б вигадати, що між ними розмова була, і спір, і баба торгувалася, й дурила Смерть як могла. Але ж ні, не баба торгувалася зі Смертю; баба лиш вернула те, як мало бути, а мене вихопила на цей світ назад.
В ту мить на моє дитяче ліжко впав шматок дерев’яного сволоку, з усіма десятками поколінь глини, що були на ньому. Погризений мурахами, і осами, і хто ще зна ким, він тої ночі дожив свого віку. А може, і Смерті дорогу перетяв.
Стоїть баба босоніж на холодній підлозі, дивиться в темряву на те, як над поруйнованим ліжечком осідає глиняний і дерев’яний пил. Я плачу, вона сама плаче, а від вікна хтось шуснув у кущі, тільки шерхіт за ними лишився.
Опівдні того дня приїхали батьки — бо в сільського доктора був телефон, і він не покликав “швидку”, а їх таки дозвався.
Але я вже був здоровий, я сидів у бабиній кімнаті на її ліжку (бо моє було поламане), і витинав паперових драконів і всяке чудернацтво.
Баба обійняла тата з мамою та все їм розповіла. Вони й собі поплакали, і стали перепрошувати в мене і в баби.
А поки все те сльозливе дійство коїлося, і миші з пацюками стежили за ним обабіч кімнати, до нас убігли сусідські дівчата.
“Ви що, не знаєте? Вночі пан Петро помер!”
“Петра паніоленчиного ховають, день до ста років чоловік не дожив! Ходімте дивиться!”
Батьки на сільські похорони дивитися не схотіли — а от баба пішла. Сказала строго мене не пускати, ні зараз, ні потім, поки бодай до тринадцяти років не доживу — не пускати до Смерті й близько. Ні до покійників, ні до трун, ні до тих, хто в ліжку конає. А надто щоби я ні від кого більше дарів не брав.
Пані Олена чоловіка ненадовго пережила, хоча й довго помирала. Поки її не стало — троє молодих здорових чоловіків і одна незаміжня дівчина сконали. Сільський доктор до них усіх приїжджав, але до всіх запізно. Казали, що він доктор такий собі, і що краще б моя баба не сиділа зі мною на пенсії, а працювала замість нього. Але баба на той час разом зі мною вже переїхала до міста, до моїх батьків.
В місті мені купили золотих рибок, а тоді завели кота, який ніколи не бачив мишей, і собаку, який спав у хаті. А тоді я пішов до школи й трохи соромився, коли розказував про те, як на селі святкують Маковія — про те там ніхто не знав, ніхто чомусь не вірив, усі сміялися.
Бабина хата була стара, мазана, зведена без жоднісінької цеглини. Відтак, коли баба з неї поїхала, все живе, що лишалося в ній, дуже скоро, за кілька років ту хату згризло — лишилися самі трухляві дерев’яні підпори та сволок. Город і сад заросли дикою сливою, а привиди втекли з гори в долину, до старого підсохлого джерела, що впадало в стару підсохлу ріку. Там вони досі тихо зітхають в обідній час, а надто коли хтось іде чи їде повз.
Дівчата, що колись ходили в білих сорочках і носили вінки на Маковія, і пахли самі як ціле поле, виросли, як не померли, й повиходили заміж у місті, і ціла стара половина села лишилася німа й порожня.
А я...
А я все ніяк не можу змусити себе навідатися до баби на цвинтар. Не можу змусити себе дивитися на останні бабині фотографії, де вона худа й немічна, і пальці в неї худі і темні, як у самої Смерті. Я хочу пам’ятати її лише такою, як вона була тоді — молодою, гарною, з очима мов червневе небо, з дужими руками, які щороку білили хату й дерева в саду, а на хаті малювала квіти, птахів і дерева.
