Та, що оживлює давні міфи.
Я — та, що прислухається до шепоту вітру в гіллі, ловить тіні забутих українських легенд і вплітає їх у живе слово. Мої книги — це двері у світ, де давні духи все ще блукають поміж людей, а темрява нічних лісів зберігає чарівні таємниці. Я пишу про демонів і відьом, про містичні створіння українських вірувань, що ховаються в тумані століть, аби читач, розгорнувши сторінки, відчув дихання самого потойбіччя.
Кам’яна Могила… Стоїть вона над степом, мов велетенський древній звір, що задрімав у віках, і тільки вітер, кружляючи поміж її розколотих каменів, шепоче легенди, які ніхто не сміє переповісти. Говорять старі люди, що час тут не такий, як у світі людському.
Колись, у давні часи, коли світ ще не був поділений між добром і злом, жила собі стара жінка, яку люди називали Бабою Громівницею. Вона мешкала на краю села, у хатині, що світилася дивним теплим світлом навіть у найтемнішу ніч.
Тіні. Вони завжди тут. Невидимі сторожі минулого, що ковзають між зруйнованими будинками, чіпляються за дерева та бур’ян. Тіні стоять на кожній стежці, ніби чекають когось, хто більше ніколи не прийде.
- Ти куди це? А ну стій я тобі сказав! Куди це ти з мотузкою подався? Ти що це надумав? Степан зупинися, накоїш лиха! От чортів син, коли потрібно він мене звісно не бачить та не чує, а коли я нишком у хаті хочу вкрасти окраєць хліба, так одразу Домовик, Домовик.
Хто хоч раз ступав на Чернечу Гору в сутінкову годину, той відчував — тут панує сила, невидима, але незламна. Старі люди шепочуть, ця гора стоїть під охороною істот, яких не може побачити людське око. Вони тут віддавна, ще з тих часів, коли тіні були довшими, а світ — молодшим.
